Лікар-шантажист, або Божевільні як знаряддя помсти

1284 0

Ми у соцмережах:

В даний час, який багато хто вважає часом стресів і негативних емоцій, такі проблеми з психікою виникають все в більшої кількості людей. Безумовно, сказати, що українські психіатричні клініки переповнені і кожен другий житель великого міста перебуває на обліку в психдиспансері, було б перебільшенням, хоча б тому, що за офіційною статистикою психічно хворі становлять близько семи-десяти відсотків населення нашої країни. Та й до того ж існує ще одна статистика, згідно з якою душевнохворі звертаються до лікарів набагато рідше, ніж ті, хто страждає на захворювання, які не навішують на власника клеймо «психа» або «недоумка». А так вже повелося в Україні, що негативне ставлення поширюється на будь-яку людину, яка лікується або будь-коли лікувалася в закладі, який продовжує носити серед наших людей назву «дурдом». Все вищевказане призвело до того, що нерідко інформація про психічні захворювання тієї чи іншої людини стає конфіденційною інформацією, яка має компрометуючий характер. І, на жаль, знайшлися люди, котрі ви рішили торгувати цією інформацією.

В обласній психіатричній лікарні Артур Д. почав працювати десять років тому. Саме тоді він закінчив медичний інститут і приступив до практичного застосування отриманих ним за роки навчання знань. За ті десять років, що Артур пропрацював у клініці, через його руки пройшли сотні хворих. Пацієнти були різні — деякі з них були невиліковні, і Артур вів їх протягом усіх десяти років своєї лікарської діяльності, але декому вдавалося допомогти за один-два курси лікування, і людина залишала клініку, щоб решту життя перебувати під наглядом лікарів психдиспансеру. Як і в будь-якому медичному закладі, на кожного пацієнта психіатричної лікарні заводили медичну карту. У ній вказувався і діагноз, і динаміка розвитку або регресу хвороби. Ці медичні карти зберігалися в сейфі головного лікаря лікарні, і ніхто, крім нього, а також лікуючих лікарів не мав доступу до цих документів. А що стосувалося історій хвороб пацієнтів, які проходили курс лікування раніше, то доступ до цих документів був ще більше обмежений і, як правило, з ними міг працювати тільки головний лікар і медики, котрі займалися написанням дисертацій. Саме рішення взятися за дисертацію і відкрило Артуру доступ до цих документів. За півроку роботи над дисертацією Артур вивчив сотні історій хвороб. Серед них він знайшов кілька знайомих йому прізвищ. Виявилося, що деякі з колишніх пацієнтів клініки, які проходили лікування десять-двадцять років тому, зараз стали відомими людьми. Так, один з колишніх хворих керував великим комерційним банком. У місті це прізвище було на слуху, тому що ця людина не тільки займалася фінансовим бізнесом, але і намагалася розпочати політичну кар’єру. Ім’я цієї людини було Валентин А. Він брав участь у минулих виборах мера міста, але програв їх іншому впливовому бізнесмену. Що ж стосувалося його історії хвороби, то з неї Артур дізнався про те, що сімнадцять років тому Валентин на своєму автомобілі збив пішохода, який потім помер від отриманих травм. За матеріалами, що містилися в історії хвороби, стало відомо, що наслідки ДТП привели Валентина А. до серйозного психічного розладу, і протягом двох років він перебував на стаціонарному лікуванні. Потім стан його здоров’я покращився, і лікарі знайшли можливість виписати його з лікарні. Другим відомим пацієнтом виявився Володимир П., і ця людина також була добре відома Артурові. Володимир П. керував великим акціонерним товариством і був відомий у місті як один із найбагатших людей. А двадцять років тому він був комісований з армії, причому причина передчасного звільнення з армії була вкрай цікавою — з історії хвороби Володимира можна було довідатися, що перебуваючи на військовій службі, Володимир П. з автомата поранив двох своїх товаришів по службі. Після цього проти нього порушили кримінальну справу, і протягом двох тижнів він перебував під слідством. Але після того як Володимир намагався скоїти суїцид, його направили на психіатричний огляд, який виявив у нього шизофренію. У зв’язку з цим кримінальну справу було припинено, а Володимира направили на примусове лікування, яке тривало три з половиною роки. За цей час стан душевного здоров’я Володимира прийшов у норму, і консиліум лікарів прийняв рішення випустити його з лікарні. Довідавшись такі цікаві відомості, Артур зрозумів, яка «бомба» знаходиться в його руках. «Ці історії хвороб коштують чималих грошей. Навряд чи цим панам захочеться, щоб назовні виплила інформація про їхні хвороби, — розмірковував Артур. — А раз так, то всі ці історії хвороб можна дуже вигідно продати». Причому лікар, який забув про клятву Гіппократа, вважав, що покупцями можуть бути як колишні пацієнти, так і їхні конкуренти або заздрісники, яких у таких людей повинно бути чимало. До всього Артур вирішив, що в крайньому разі ці відомості можна буде продати в газети. «Охочі до сенсацій журналісти обов’язково викладуть за них великі гроші», — так він думав тоді. І ось робота над дисертацією була залишена — часу на це в Артура вже просто не було. Знявши копії з трьох десятків медичних карт, Артур повернув копії в архів, а оригінали виніс з клініки і сховав у себе вдома. Довідатися номер телефону приймальні банку, яким керував Валентин А., було справою однієї години, а от для того, щоб вийти на самого Валентина — кілька днів. Але коли Артура все-таки з’єднали з ним, то він відразу ж повідомив Валентину, що володіє деяким компроматом, за оригінал якого готовий одержати п’ятдесят тисяч доларів. Вимагаючи за історію хвороби такі гроші, Артур натякнув банкіру про те, що навряд чи клієнтам його банку сподобається, якщо вони дізнаються про те, що свої гроші вони дали на зберігання і отримання прибутків людині, минуле якої було відзначене дворічним перебуванням у психіатричній клініці. Очевидно, той факт, що за історію хвороби Артур зажадав порівняно невеликі гроші й обумовив покірливу згоду Валентина викупити в нього цей документ. Валентин пішов на умови Артура, який вчинив за класичним принципом — «Вранці гроші — ввечері стільці», і погодився спочатку виплатити йому гроші, а потім одержати історію хвороби. — Самі подумайте, навіщо мені вас обманювати і викликати на себе гнів такої серйозної людини, як ви? Мені досить п’ятдесяти тисяч, і додаткової суми я в жодному разі не вимагатиму. Але я повинен бути впевнений, що ви мене не обдурите. Тому спочатку я повинен одержати гроші, а потім у той же день я назву вам місце, де ви зможете забрати свою історію хвороби, — такими словами шантажист-лікар переконував свою першу жертву. Обмін пройшов без будь-яких проблем — зустрівшись тет-а-тет з Валентином, Артур одержав від нього кейс із грошима, у той же день він повідомив банкіру номер комірки камери зберігання на вокзалі, де знаходиться компромат. Знайшовши його там, Валентин відвіз його додому, де й спалив того ж вечора. Очевидно, таким результатом подій він був задоволений, тому що, по-перше, назавжди спекався свого минулого; а по-друге, робив це за більш ніж невеликі гроші. Ну, а Артур, якого легкість банкірського розлучення з грішми змусила замислитися, раптом зрозумів, що він дуже продешевив. А тому він вирішив різко підвищити ціну, і тоді з пропозицією купити в нього компромат він звернувся не до колишнього пацієнта, а до одного з його партнерів. Причина такого кроку психіатра була в тому, що з газет він дізнався про серйозні проблеми Володимира П. з іншим відомим бізнесменом Ігорем О. Преса писала про те, що обидва бізнесмени брали участь у конкурсі на приватизацію великого промислового підприємства. У цьому тендері вони були головними претендентами на перемогу, а це ввело їх у стан «холодної економічної війни». Розраховуючи, що документи, які були у нього, дозволять Ігорю О. здобути перемогу в цьому протистоянні, Артур знайшов можливість зв’язатися з ним і зробити пропозицію, від якої бізнесмен просто не зміг відмовитися. Однак під час зустрічі Ігор О. сказав, що більш ніж сто тисяч за історію хвороби свого конкурента він не заплатить. — Але ви виграєте набагато більше! — намагався торгуватися Артур. — Так, — погодився з ним Ігор. — Але мені буде коштувати всього десять тисяч найняти хлопців, які заберуть у вас ці папери. Розуміючи, що торгуватися безглуздо, Артур вирішив піти на поступки, хоча розраховував одержати від цієї угоди набагато більше. «Добре, — сказав він, — Я принесу документи завтра». Але психіатр не знав однієї дуже важливої речі — виявилося, що опубліковані статті про те, що Ігор О. і Володимир П. були непримиренними конкурентами, були замовлені самими бізнесменами. Насправді вони були партнерами, а пускаючи чутки про те, що вони перебувають «по різні боки барикад», бізнесмени переслідували певні економічні інтереси. Саме тому Володимиру П. стало відомо про те, що якийсь лікар вирішив продати його історію хвороби, а тому він і вжив заходів... * * * Наступного після зустрічі з Ігорем О. дня Артур вийшов з дому і вирушив у лікарню. Але туди він не дійшов. Неподалік від лікарні поруч з ним зупинився чорний «джип», і троє міцних хлопців, які вискочили з автомобіля, заштовхали Артура в салон. А через півгодини у підвалі Артур не тільки відповів на всі запитання, але й розповів, де ховає історію хвороби Володимира П. й історії хвороби інших пацієнтів клініки. Зазвичай подібні історії закінчуються жалюгідно — шантажист, після того як у нього забирають компромат, або безвісти зникає, або ж з ним стається нещасний випадок. Але Артуру пощастило, і вже ввечері він повернувся додому. Документів, які повинні були принести йому так сильно жадані ним гроші, не було. Зі схованки за кухонним пеналом зникли й ті п’ятдесят тисяч, які він вже встиг заробити. А раз так, то залишалося або про все забути, або ж використовувати історії хвороб нинішніх хворих. Щоправда, одержати за них багато не вдалося б, тому що більшість цих пацієнтів були людьми небагатими. І тому Артур злився, називаючи своїх кривдників «виродками» і «сволотами», знову і знову доводячи правомірність біблійних слів про те, що немає людини, яка не вважала б свій шлях прямим, а шлях свого ближнього — кривим і неправильним. Злість була сильною, а відчуття, що його принизили, не давало Артуру заснути. Найбільше в ті години йому хотілося одного — помститися. І перевертаючись в зім’ятому ліжку, він обмірковував усілякі варіанти помсти, поки не зупинився на одному, який видався йому безпечним і правильним. Ідея була такою — більшість божевільних живуть у нереальному світі, живуть образами, вибудованими їхньою хворою свідомістю. Вони вірять у демонів, у прибульців, в енергетичне кодування, у Матрицю й в інші «картинки». А самі вони майже завжди виявляються в ролі жертви тих чи інших всесильних і непереможних сил. «А раз так, — розмірковував Артур, — то буде нескладно змусити когось з них помститися. Головне — подати все це під потрібним соусом». Тиждень він придивлявся до постійних клієнтів і старожилів клініки, в якій працював, вирішивши, що залучить до помсти за себе, ображеного, тільки когось з невиліковно хворих. Наприкінці тижня був готовий список, у який входило всього три пацієнти. Один з них вірив, що в його ногах живе якась чорна істота, яка ночами диктує йому свою волю. Другий перебував на примусовому лікуванні після невдалої спроби вбити свою дружину, а потім покінчити із собою. А третій був ветераном афганської війни, який так і не відійшов від тяжкої контузії. Після того, як він зробив свій вибір, Артуру залишалося тільки підготувати когось з цих трьох до головного — вбивства Володимира П., а саме його лікар вважав винуватцем свого приниження і того, що решту років йому доведеться жити в убогості. Підготовка була недовгою і містила примітивний гіпноз і нескінченні вмовляння. «Він, — говорив Артур, показуючи фотографію Володимира П. своїм пацієнтам, — каламутить твою свідомість і керує істотою, що живе у тобі. Саме він і є головне зло. Вбий його і ти станеш вільним. Вбий його і ти вилікуєшся — врятуєш себе». Однак незважаючи на тяжкість своєї хвороби, двоє із пацієнтів Артура змогли встояти. Першим сказав «ні» п’ятдесятирічний чоловік, який колись намагався вбити свою дружину. Потім від ідеї вбивати будь-кого відмовився пацієнт із нав’язливою манією одержимості. А от колишній афганець піддався на зомбування і, озброєний спеціально для цього купленим мисливським ножем, він вирушив до будинку Володимира П. для того, щоб «очистити себе кров’ю злодія». Однак Артур знову прорахувався у своїх майже божевільних планах, а можливо, просто спрацював нав’язаний дешевими книжками і російськими бойовиками штамп, згідно з яким кожен, хто пройшов через війну в Афганістані, назад повертається таким же безстрашним і непереможним вбивцею, як ветеран в’єтнамської війни Джон Рембо. В Афганістані пацієнт був забитим і тихим підмітальником вертолітного майданчика, а контузію одержав через необережність, прийнявши протипіхотну міну за камінь. Він ніколи не ходив у бій і ніколи нікого не вбивав, а тому, коли з ножем у руці він кинувся на Володимира П., який виходив з під’їзду, охорона без особливих зусиль впоралася з вбивцею і обеззброїла, поваливши його на газон біля ґанку. У міліції горе-вбивця відразу ж в усьому зізнався. Тим більше що він навіть не зізнавався, а просто розповідав про те, що не зміг добути для себе порятунок, який йому майже подарував «дядько Артур». Ледве розібравшись, де в усьому цьому правда, а де вимисел, слідчі все-таки вирішили перевірити персонал клініки, в якій лікувався колишній афганець, і відразу ж вийшли на Артура Івановича Смирницького. Щоправда, його арешт нічого не дав, тому що Артур або мовчав, або стверджував, що його пацієнт все придумав. Однак допит Володимира П. розставив усі крапки над «і», особливо після того, як бізнесмен розповів про те, як лікар намагався його шантажувати. Але знову Артур заявив, що все це — неправда. І саме тоді Володимир П. попросив очної ставки з Артуром. І на ній він запропонував лікарю вибір: або той в усьому зізнається, або ним займуться люди зі служби безпеки самого Володимира П. «А вони жартувати не люблять», — сказав бізнесмен. Не дивно, що вже через п’ятнадцять хвилин Артур Смирницький писав явку з каяттям.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також