Школу бойового гопака "Джура" заснував мешканець Дубровиці Петро Велінець. Чоловік стверджує, що бойовий гопак лікує, знеболює, перетворює інвалідів у повносправних людей.
Петро Велінець колись сам був інвалідом, а нині тренує бойовому мистецтву
Школу бойового гопака "Джура", яка існує вже шість років, відвідує 32 дубровиччанина віком від шести до сорока років. Але здебільшого це школярі, котрі мають серйозні вади фізичного розвитку, зокрема, опорно-рухового апарату. Крім гопака, хворі діти тут грають у настільний теніс, дартс, більярд, займаються пауерліфтингом чи армспортом. Кажуть, тут вони відчувають себе повноцінними. Вони беруть участь у спортивних змаганнях нарівні зі здоровими дітьми.
— Коли я почав займатися в цій секції, у мене з'явилася мета — я хочу взяти участь у Параолімпійських іграх та створити сім'ю, — розповідає 14-річний Василь Рожко з села Жадень, що за 40 кілометрів від Дубровиці. У хлопця — дитячий церебральний параліч. Він піднімає 72-кілограмову штангу, тоді як сам важить 35 кілограмів. Зважаючи на такий результат, Петро Велінець вирішив готувати свого вихованця до Параолімпійських ігор.
А дубровиччанин Денис Литвиненко, інвалід І групи, який уже понад 20 років живе із хворобою Бехтєрєва, приходить на заняття як по знеболювальне. Бо помітив, що відколи займається у "Джурі", почав значно рідше вживати таблетки.
— Заняття допомагають розробити суглоби та грудну клітку, навіть дихати стає значно легше, — розповідає п. Денис. — Крім того, я отримую масу позитивних емоцій.
Забути слово "хворий" — це перше, що вчить своїх вихованців та їхніх батьків Петро Велінець, він із власного досвіду знає, що стати на ноги можна, якщо дуже цього захотіти:
— У сім років під час аварії я отримав дуже тяжкі травми. Всі ребра були переламані. Це спричинило розрив селезінки, печінки та легенів. Були переломи рук зі зміщенням кісток, а також відкрита черепно-мозкова травма. Довгий час я провів у комі. Півроку після лікарні провів у ліжку. Самостійно нічого робити не міг.
Одного разу вирішив, що досить лежати, і почав підніматись — падав, але вставав. Через деякий час уже хвалився сусідам, що вмію ходити. Потім захопився спортом. У кімнаті мого брата висіли плакати із зображеннями мускулистих Брюса Лі, Джекі Чана, Ван Дамма. Мені тоді дуже захотілося стати таким, як вони, щоб із мене брали приклад. І я почав нарощувати м'язи. Багато читав на цю тему. А вже під час навчання в університеті у 2005 році я випадково потрапив до школи бойового гопака у Рівному. Тоді це мистецтво лише набувало популярності. І зі своїми фізичними даними я досить швидко його опанував. А згодом захистив звання інструктора, повернувся в Дубровицю і започаткував тут секцію з цього виду спорту.
Спочатку заняття проходили на вулиці, й лише зі здоровими дітьми. Та якось на нас прийшов хлопчик, у котрого була вроджена вада шийки стегнових кісток. Він не те що бити ногою, він ступати нормально не міг. Я почав вчити його техніки роботи з києм у рукопашному бою. Розумів, що беру на себе величезну відповідальність. Тепер цьому хлопчику зняли статус інвалідності, як і деяким іншим дітям, котрі ходять до мене на заняття.
Тренування у цій школі для всіх дітей з особливими потребами безплатні. Заняття проходять тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу. Міська влада виділила для школи приміщення з трьох залів: для тенісу та більярду, тренажерний зал і зал для бойового гопака. Майже всі тренажери, які тут є, п. Велінець виготовив власноруч. На інше обладнання просив грошей у місцевих підприємців.
Наступного року міська влада Дубровиці пообіцяла створити тут комунальне підприємство "Центр реабілітації інвалідів". Тоді можна буде виділити гроші з районного бюджету для розвитку школи бойового гопака. І можливо, тоді тренер цього закладу отримає свою першу зарплату за роботу з особливими дітьми.
tag:Петро Велінець
