Людмила Литвинюк витирає сльози, говорячи про свою перемогу. Але не від радощів. «Зрозумійте, мені це занадто дорого далося, — говорить вона. — Образливо за мої втрачені роки. Мені було 39, коли все почалося, а зараз 52 роки, і цей час повернути неможливо». Дванадцять років тому жінка потрапила в ДТП, одинадцять із них витратила в судах, вимагаючи компенсувати їй втрачений заробіток. До речі, досі крапка в цій справі не поставлена. Зате нещодавно вона виграла справу в Європейському суді, вимагаючи покарати власну державу за судову тяганину. Україна тепер зобов’язана виплатити їй 2,4 тис. євро моральної шкоди.
«Зараз я вам зачитаю параграф, який дозволив мені взагалі подати цю заяву…»— Людмила Антонівна перегортає брошурку про Європейський суд, яку їй подарували декілька років тому в Києві. Відразу не знаходить і прикриває очі: читати їй важко, одне око майже нічого не бачить, друге швидко втомлюється від напруження. Атрофію зорових нервів жінка вважає наслідком старої травми, яка щодня нагадує про себе то головним болем, то втомою, що настає навіть після незначних фізичних навантажень. Виходячи з дому у справах на годину-другу, вона змушена потім декілька годин проводити в ліжку. У 1995 році вона вважала себе сильною і дієвою жінкою, пишалася, що не стала, як інші, опускати руки, коли позбулася роботи. Колишній екскурсовод разом із подругою вирішила організувати турфірму і тільки почала її розкручувати, відправляючи туристів до Угорщини. Майбутнє здавалося хоча й нелегким, але багатообіцяючим. У той літній день Людмила Литвинюк чекала тролейбус на зупинці — збиралася в лікарню до маленького сина. Як саме вона опинилася під автомобілем і хто в цьому винен, досі з’ясовується в судах. Сама жінка отямилася вже в лікарні. «Боліла дуже голова, мені потім розповіли, що в мене виявився здертим шматок шкіри разом із волоссям, була черепно-мозкова травма, сильно забиті місця, — згадує Людмила Антонівна. — Я думала, що кримінальну справу за фактом наїзду заведуть, але цього не сталося. До мене в лікарню приходив водій, пропонував вирішити все мирним шляхом, навіть приносив папір, що я відмовляюся від претензій. Я такий документ підписувати не стала, передала мамі, щоб та зберегла «для історії». І коли вийшла з лікарні, трохи зміцніла — написала позовну заяву до суду: хотіла, щоб мені відшкодували витрати на лікування і компенсували втрачений заробіток за той час, що я вимушено не працювала». Мати Людмили Литвинюк, Марія Григорівна, говорить, що відразу після ДТП ходила на підприємство, просила допомогти, чим можуть, адже єдиною людиною, що працювала, у сім’ї була дочка: «І знаєте, що я почула? Що вона, мовляв, непритомна, їй харчування ніякого не треба, тому і допомагати нічим. Я ходила туди двічі, але дарма...» За словами Людмили Литвинюк, суди перетворилися для неї на кошмар: жінка ще не зміцніла після лікарні, їй не можна було хвилюватися, а засідання просто вимотували її, вона часом навіть непритомніла просто в залі. І матір, і дочка розраджували себе думкою, що суди не можуть тривати роками, але, виявляється, помилялися. Суди виносили рішення і визначення, за ними слідували апеляційні скарги, проводилися нові судово-бухгалтерські експертизи, які повинні були оцінити розміри виплат за завдану шкоду. Ідея звернутися в Європейський суд з’явилася після того, як Людмила Антонівна подала чергову скаргу. Один із юристів, вислухавши коротенько її історію, сказав, що ця справа для Євросуду. Жінка здивувалася: вона чула, що там приймають заяви тільки після того, як вичерпані всі заходи захисту своїх прав у рідній країні, пройдені всі судові інстанції. Але, виявляється, можна поскаржитися на державу за судову тяганину, якщо справа тягнеться роками. Цим параграфом і скористалася жителька Сімферополя, склавши самостійно заяву. Все подальше листування зі Страсбургом, що зайняло майже півтора року, вона вела сама: говорить, що вже давно не довіряє нікому. Жінка навіть змогла розібратися з юридичною невідповідністю: Україна підписала конвенцію про Євросуд тільки через два роки після того, як трапилося те саме злощасне ДТП. І на цій підставі представники держави пояснювали Євросуду, що позов Литвинюк не повинен розглядатися. Але Людмила Антонівна навела достатньо аргументів для того, щоб її заява в Євросуд була прийнята . Нинішня її перемога — із присмаком гіркоти. «Всі ці роки я сама собі нагадувала бездомну кішку, яку штурхають всі, кому не ліньки, тягають то за хвіст, то за лапи, — говорить вона. — Саме на це було схоже моє життя. Те, що Євросуд прийняв рішення на мою користь, навіть не радує, і легше мені не стало. Я звикла програвати. Але все одно продовжувала боротися: як у казці про жабу, яка борсалася в молоці і зрештою збила масло. А моя ж боротьба ще не закінчена».
