Проблема, яку нині обговорюватимемо, стосується чи не всіх. Йдеться про масове захоплення пересічних (і непересічних — у сенсі інтелекту, освіченості, статків тощо) громадян звертаннями до особистостей, які нібито можуть зарадити завжди і в усьому. Чому ж так стається, що шукаємо захисту і душевного прихистку десь, а не в собі, не в родині, не в друзях, не в мудрих книжках? Чому, зрештою, взагалі виникає потреба захиститися і який вплив «тусовочних помічників» на психіку? Про це — у розмові з психотерапевтом Надією Долішньою. Отож проблема — очима фахівця.
— Кожна людина у складні моменти свого життя шукає точку опори. І коли не знаходить її там, де мала б знайти (у батьків, чоловіка (жінки), простіше — в родині, у лікаря, у керівників держави, зрештою, коли переглядає телевізійні новини чи слухає радіо), мусить на щось покластися. Ось тоді людина й кидається шукати цю опору. А це, зазвичай, численні прогнозери-розрадники і цілителі. Вони, до речі, є в усіх країнах світу. Але те, що сталося в Україні (просто нашестя різноманітних знахарів, ворожок, екстрасенсів) — напевно, збіг обставин: час такий важкий у нас, і ним скористалися деякі люди, котрі добре розуміють, яким способом можна «підставити плече» безпорадній людині. — Але чи всі, хто звертається «по допомогу», такі вже безпорадні? — Я це питання поставила б у трошки іншій площині. Взагалі ця проблема пов’язана з розвитком українського суспільства: наші люди не дуже добре знають своє коріння, не знають, хто вони і на кого можуть розраховувати. Тому вони дуже легко зриваються зі своїх місць і десь щось шукають на стороні. (Щоправда, знайти там, зазвичай, нічого не можуть.) Але тим не менше: одні йдуть до знахаря, інші їдуть до Італії чи Іспанії… Це ланки одного й того ж ланцюга. Ще раз підкреслюю: це потреба знайти допомогу десь збоку, а не в самому собі. Це взагалі колосальна проблема нашого суспільства. Спілкуючись із такими людьми, сприймаю їх як маленьких дітей, котрі шукають байдуже чого — аби лиш тримало в житті. Але ж зовсім не знають, що їх може тримати. І тоді це пошуки навпомацки. Проте — завжди пошуки сили, когось, хто сильніший за них. Власне, в цьому я і вбачаю проблему знахарства, цілительства. Погоджуюся, що так звані цілителі були завжди. Йдеться про таких людей, котрі лікують травами чи вдаються до гомеопатії. Згадаймо передусім земських лікарів, які «все про всіх знали»… І таких лікарів, знахарів, цілителів завжди було достатньо. — Але ж не в такій кількості! — Так, не в такій кількості, і лікували вони не так, як знахарі лікують тепер. Я веду до того, що не можна до різних людей застосовувати один і той самий метод! — Це ви говорите про масові сеанси, припустімо, на стадіонах чи в кінотеатрах, спортивних залах тощо? — Я стверджую, що масове навіювання може затягнути тільки психологічно незрілих людей. Тобто тих, психологія яких, попри вік, залишається дитячою — це психологія дитини, яка слухає, заглядаючи в рота, вірить кожному слову і не відає, хто вона є. — Дозвольте з вами не погодитися. Не знаю, як тепер, але кілька років тому, коли до Львова приїздив Кашпіровський, багато моїх знайомих, людей зрілих, до речі, з вищою освітою, ходили на ті сеанси і таки підпадали під загальний гіпноз. То про яку ж дитячу, незрілу психологію йдеться, коли я на власні очі бачила їхнє перевтілення? А як же вік, життєвий досвід, освіта зрештою? — Освіченість та ерудиція не мають нічого спільного з освіченістю психологічною. Більшість людей не відчувають себе цілісними. Тобто за фахом можна бути журналістом, лікарем, інженером, але фах і освіченість — це тільки частинки життя. — А чи траплялися вам такі цілісні натури? — На жаль, ні. Я наголошую на тому, що проблема нестачі цілісності притаманна людям у всьому світі, тобто не залежить від місця проживання, а вирішення її потребує правильно організованої психологічної допомоги і обізнаності людей щодо можливостей звернутися по допомогу. Але в цивілізованих країнах Заходу такі проблеми допомагає вирішувати психотерапевт. Несамодостатні люди дістають через спілкування з психотерапевтом те, чого вони не отримали від своїх батьків. Притому в них можуть бути чудові батьки, найкращі в світі, але навіть вони, на жаль, не дадуть дитині того, чого вони самі не мають, бо, знову ж таки, — на жаль, не мають. Приміром, дитина плаче, а мамі треба йти на роботу, і вона просить когось заспокоїти, заколисати дитину. А малюкові байдуже, що мамі треба йти на роботу… Дитина почувається нікому не потрібною. Тому й виростають такі діти з комплексом меншовартості й шукають того, хто може допомогти подолати цей комплекс. Дуже часто ми не можемо відділити своїх почуттів від почуттів батьків. Мама хоче, щоб я стала лікарем, і я стаю лікарем. Але я не знаю, чи є те бажання моїм а чи бажанням мами. Отож найбільший «клопіт» людини — бути собою. А бути собою — не означає мати спеціальність, добру роботу чи «половинку». Бути собою — значить усвідомлювати, хто ти є, що ти можеш, де твоє власне місце, а де навколишній світ. До речі, нашому народові взагалі притаманно черпати силу в комусь, тобто ми не в собі шукаємо силу, а поза собою. І якраз масове звернення до екстрасенсів — це намагання знайти силу поза собою. — Гаразд, припустімо, людина пішла на масовий сеанс, знайшла необхідні їй на цей час силу і опору, але минув час і нема тої сили, нема тої опори… Як чинити далі, як це, зрештою, позначається на психіці? — Я бачила дітей, які після сеансів Кашпіровського потрапляли до психоневрологічних диспансерів, бо не могли відключитися від його «чар». І це дуже страшно, оскільки вони й далі перебували під тим впливом. Гіпноз існує. Є навіювання, є гіпноз. І є люди, які дуже схильні до навіювання. Коли ж такі люди потрапляють під навіювання, вони тривалий час «тримаються» за нього, воно не відпускає їх, їм боязко з ним розлучитися, бо вони почуваються слабкими. Я досі пам’ятаю сеанси Кашпіровського і те, як люди, задираючи сорочки, стверджували, що післяопераційні шви розсмоктуються. Хіба це не дивина, коли люди кінця XX століття свято вірять у те, що гіпноз може сприяти розсмоктуванню рубців?! До слова, існує безліч психосоматичних захворювань, тобто таких, в основі яких не хвороба певного органа, а тілесна реакція на стрес. Я кажу про мігрені, дерматит, виразкову хворобу шлунка, астму. Вплив через психіку на ці хвороби — колосальний. Вірю в те, що тривалі сеанси психотерапевта дають ефект, повторюю, тривалі, а не як після помаху чарівної палички. Психотерапевти лікують істеричну сліпоту, істеричну глухоту, істеричні паралічі, тобто ті хвороби, в основі яких психологічна реакція на ситуацію, що травмує. До речі, дуже часто це є наслідком неправильного розвитку. Такі екстрасенси, як, припустімо, Кашпіровський чи Чумак, для багатьох є втіленням мрії про сильного, могутнього батька, що посилює сексуальні фантазії. До речі, було порушено багато кримінальних справ проти Кашпіровського в тому сенсі, що він під час сеансів нібито ґвалтував, використовував тощо. Основою того, що робить Кашпіровський, є психологічний вплив, тобто він психологічно впливає через гіпноз. Інший, як Алан Чумак, — через заряджену воду чи креми. Але і в першому, і другому випадку має місце психологічний вплив. Ось що страшно. — Чи можна подолати цей психологічний вплив? — Хочу наголосити, що люди повинні вважати себе особистостями. І сама думка, що я чимось відрізняюсь від іншої людини, має насторожувати: а чому, власне, до мене мають ставитися так, як до загалу? Чому до мене мають застосовувати такий самий метод, як до інших людей? І ще раз наголошую на тому, що для отримання кваліфікованої психологічної допомоги у нас в Україні тепер уже є освічені й досвідчені психотерапевти, до яких можна звернутися з будь-якою психологічною проблемою. І які, що головне, можуть надати адекватну психологічну допомогу. До речі, ми створюємо центр психосоматичної допомоги, куди можуть звертатися люди з різноманітними тривалими больовими розладами. Тобто в тих випадках, коли не спроможні допомогти профільні лікарі, які часто-густо вважають хворих мало не симулянтами, оскільки обстеження не показують у пацієнта якихось розладів у тому чи іншому органі, а він, той орган, болить, дошкуляє, — зарадять психотерапевти. Водночас профільні лікарі, не знаходячи відхилень від норми, все одно призначають медикаментозне лікування. А це, як ви розумієте, і гроші, і марнування здоров’я, оскільки від цього досить недешевого медикаментозного лікування легше не стає. І цим людям, я ще раз підкреслюю, потрібен не Кашпіровський, не Чумак, не Марія-Стефанія, а кваліфікований психотерапевт. — До речі, таких «ніяких» хворих лікарі називають іпохондриками (іпохондрія — це хворобливий стан, що характеризується надмірним занепокоєнням з приводу стану свого здоров’я), чи не так? — Отож! Але профільні лікарі лікують їх і далі— а від чого? Від іпохондрії таблеткою не вилікуєш, бо саме акцентування стану свого здоров’я — це колосальна проблема, коли здоров’я виходить на перший план і стає змістом усього життя. А профільний лікар своє безсилля перед іпохондрією замінює пігулкою. До речі, іпохондрики роблять своє оточення (родину, друзів) безсилим, бо сила іпохондриків у їхній хворобі, а це, погодьтеся, ще одна проблема. І зарадити іпохондрикові, витягнути з тенет психологічної залежності може тільки психотерапевт, який зробить його по-справжньому сильним, а не штучно сильним. Наведу конкретний приклад. Коли дитина не хоче йти до школи, вона скаржиться, що в неї болить горло, або, щоб зімітувати температуру, прикладає градусник до грілки. Так само й в іпохондриків їхній хворобливий стан є підсвідомим захистом від незрозумілих проблем. — Не таємниця, що завжди (а нині — тим паче) модно дізнаватися про майбутнє — з допомогою, скажімо, різноманітних гороскопів. А ще простіше — піти до ворожки чи до астролога, де за помірну ціну тобі розкладуть усе, як мовиться, по поличках чи розкажуть про майбутнє за картами чи зірками. До речі, індивідуально (без так званих тусовок і масовок, про які вже йшлося вище). Як ви до цього ставитеся? — Я особисто ніколи не ходила ні до ворожок, ні до астрологів. Але я, як і будь-яка людина, надибуючи в газеті гороскоп, «по дотичній» його таки переглядаю. І, як психолог, мушу вам сказати, що гороскопи складають з допомогою аналізу психологічного стану з розрахунку на велику когорту людей, які народилися в певний час. На ґрунті такого багатофакторного мультиобстеження й формують загальний образ людини. Знову ж таки, попри те, що всі ми різні. Наприклад, мене звати Надія. Мої батьки в моє ім’я вклали свої вподобання і бажання. А я мусила своїм іменем виправдовувати їхні бажання. Припустімо, таких батьків, яким хотілося б назвати доньку Надією, було 100. Отож 60 Надій зі 100 мають щось спільне, через що батьки й назвали їх Надіями. З огляду на це складається гороскоп. Я собі так це уявляю. А я — людина, яка займається наукою. Отак і складаються прогнози. Я знаю, що існують інститути спіритології. Я натякаю на те, що багатьох речей ми не знаємо чи не усвідомлюємо, отож можемо їх приймати на віру чи ні. Це приблизно так само, як вірити в Бога чи не вірити. Більшість людей вірять у Бога, шукають силу в Бога, і, напевно, Бог є, але ніхто не знає, який він, цей Бог. Щодо астрологів, то я особисто до них ніколи не зверталася, але знаю таких людей, котрі, прочитавши складений за зірками прогноз, ніби захищаються ним: у прогнозі сказано те і те, отже, так воно і буде — вони в цьому переконані. Чому? Знову ж таки тому, що це їх захищає від проблем. Саме тим ці прогнози є допоміжні, бо людині вказано на добре, і вона свято вірить у те, що буде добре. — Але ж не завжди прогнози сприятливі? А якщо прогноз передбачає щось погане? То що, непритомніти, з дому не виходити чи лягти й чекати поганого?.. — Є одна пересторога: люди йдуть за прогнозом, який хтось для них склав. Це є та сама залежність, про яку ми вже говорили вище, — йдеться, знову ж таки, про абсолютну залежність певної особистості від чужої думки, від чужого прогнозу. — Я розумію, що порадити водночас усім дуже проблематично, але все ж таки, що робити, щоб почуватися комфортно: може, підійти до дзеркала і лагідно собі усміхнутися чи поспілкуватися з людиною, яку любиш, з якою тобі комфортно? — Головний рецепт, як добре почуватися, — це правильно тестувати реальність. Чи не траплялося вам брати на себе чужу вину, припустімо, коли ваш керівник робить вам зауваження, і не тому, що ви неправі, а тому, що він має поганий настрій і зриває його на вас? Відтак ви почуваєтеся дискомфортно. Так-от, для мене найкращий спосіб захистити себе — це навчити людину правильно тестувати реальність, відділяти справжні, свої почуття від чужих. Це непросто, абсолютно непросто. Тут треба вміти ставити певні фільтри. Навчити розуміти себе може тільки тривала добра психотерапія. Тому тепер створюють групи самодопомоги, групи зустрічей, де людина може, побачивши когось і, головне, навчившись від когось, знайти для себе інший спосіб реагування, ніж той, яким вона звикла користуватися і який насправді їй шкодить. — Чи не здається вам, що ті групи — це знову ж таки запозичення іноземного досвіду? Чи не є це злом для нашого українського менталітету? — Зигмунд Фрейд, який вигадав це, до речі, народився на Львівщині. А щодо запозичення досвіду, то це завжди добре, бо поганого досвіду не буває. Ви особисто самі вчитеся? Вчитеся! Досвід, який він одержав, будучи лікарем і зрозумівши певні труднощі лікування багатьох хворих. І ті труднощі підвели його до того, що, мабуть, є щось інше в основі хвороб, які не піддаються традиційному лікуванню. І тоді почало розвиватися вчення про те, що хвороби є лише однією з ознак, які вирізняють кожну людину. Людина має багато «частинок», на які лікар, як правило, не звертає уваги. Він звертає увагу тільки на симптоми недуги. А те, що в людини є стосунки з родиною, друзями, колегами, що в неї трапляються переїзди в інші міста… А там — усе інакше, починаючи від клімату і закінчуючи новими колегами, не кажучи вже про сусідів. Тобто є стрес. А хто з лікарів вас колись питав, як ви почувалися, коли дізналися, що вам доведеться зірватися з «насидженого» місця? Що, скажімо, відчуває дерево, яке несвоєчасно пересаджують на інше місце? Його потрібно хоч би в певний сезон пересадити, інакше загине. Отож і виходить, що навіть із деревом рахуються, а в нас із людиною колись рахувалися? — Повертаючись до початку нашої розмови, зазначу, що я особисто ніколи не ходила на ті «тусовки» з екстрасенсами і цілителями, однак можу зрозуміти людей, які, перебуваючи, приміром, навіть на стадіоні, все ж таки відчувають так званий лікоть, бо тут зібралися такі ж або знедолені, або нещасливі в особистому житті, або такі , що потребують якоїсь іншої психологічної допомоги. Тобто це гурт людей, об’єднаних спільною якщо не бідою, то принаймні проблемою. І це найгірше. — А це найгірше якраз пов’язане з реальністю нашого життя. Коли страшно — всі сподіваються на диво. Гадаю, що пошуки дива — то є втеча від страху. А страхів у нас, ніде правди діти, — дуже багато: страх не вижити, страх не виховати дітей, страх залишитися без роботи… Всі, хто звертається по допомогу до екстрасенсів, цілителів тощо, об’єднані загальним страхом і загальним бажанням дива...
