У будинку Ірини Сороки внаслідок недбалості її дядька, що гостював у них, сталася пожежа. У вогні загинула мати, батька Ірина втратила раніше. Осиротівши і залишившись без житла, Ірина дев’ять років тому прописалася у свого дядька, який погодився, ніби спокутуючи гріхи, надати притулок у себе. Вона підписала угоду про найм кімнати як наймач, а не як член сім’ї. Звідки було тоді знати 19-річній дівчині, що за деякий час це відіграє фатальну в її квартирному питанні роль.
Дядько Дмитро, свого часу досвідчений фахівець, вийшовши на пенсію, все частіше знаходив розраду на дні чарки. Він не потурбувався, щоб квартиру приватизували, натомість Ірина, яка вже на той час стала матір’ю-одиначкою, змушена була прибирати безлад у квартирі, залишений товаришами дядька по пляшці. Не турбувався пан Дмитро і про своє здоров’я — захворівши на туберкульоз, він і не подумував зайнятися лікуванням. Натомість сама Ірина заразилася хворобою, а щоб вберегти від туберкульозу свою чотирирічну дочку Софійку, змушена була відмовляти собі у всьому — аби лиш забезпечити дитині нормальне харчування. У жовтні минулого року дядько помер. Поховавши свого родича на його батьківщині в селі Русивель Гощанського району, Ірина з’ясувала, що відтепер вона у квартирі проживає незаконно — принаймні про це свідчив «документ» на папірці в клітинку із ЖКП «Промислове», щоправда, з печаткою та кутовим штампом. У приписі, підписаному майстром ЖКП, Сороку зобов’язували звільнити приміщення в строк до 7 грудня 2002 року. «В противному разі, — говорив припис, — документи на виселення будуть передані в суд». Після особистого прийому Ірини у справу втрутився перший заступник міського голови Рівного Олександр Кравчук. Тоді ж він доручив після необхідних формальностей закріпити квартиру за Іриною і переоформити на неї особовий рахунок. А начальник управління житлово-комунального господарства Юрій Собчук тоді сказав Сороці, що припис із ЖКП був надісланий з тією метою, щоб надати їй після переоформлення документів квартиру на пільгових умовах. Але для цього Ірині потрібно представити певні довідки (хворі на туберкульоз мають право на окреме приміщення). Поки жінка збирала довідки, юридичний відділ міськвиконкому робив свою справу, і за деякий час розпочався судовий процес «міська рада проти Сороки». Спочатку цей суд розглядався лише як формальність, після якої Ірина отримала б житло. Навіть один з відповідальних працівників тоді у приватній розмові сказав: «Суд відбудеться. Але ми не будемо претендувати на квартиру. А поки що надати квартиру немає підстав». Жінка тоді звернулась до соціальної служби молоді Рівного. — Ми з Іриною підготували зустрічний позов до міської влади, — розповів юрист ССМ Олександр Пахомов. — Наш позов будувався на тому, що є підстави для того, щоб залишити жінку з дитиною в квартирі. Ми просили визнати, що Сорока є членом сім’ї, а член сім’ї має право на житлову площу. Вони вели з дядьком спільне господарство, і як би там не було, але він допомагав матеріально — цукерки дитині купував, доглядав за Софійкою тощо. У якому стані справа тепер — пан Олександр не знає, оскільки після того із жінкою не спілкувався. Ірина змогла також зустрітися із міським головою Віктором Чайкою, який зобов’язав Собчука протягом місяця прийняти відповідне рішення. — Це її особиста помилка, що вона довела справу до суду, — говорить Юрій Собчук.— Ще у листопаді, коли Ірина була в мене на прийомі, їй чітко пояснили, що необхідно зробити. Ми запросили нашого юриста і, так би мовити, склали план дій. Мені особисто її щиро жаль, але хіба важко було Ірині написати заяву в три речення і переоформити на себе особовий рахунок? Другого квітня Рівенський міський суд ухвалив рішення, яким позовні вимоги виконкому Рівенської міськради про виселення Ірини Сороки із житлового приміщення було задоволено. Головуючий на засіданні суддя Юрій Мельник вважає, що оскільки в зв’язку із смертю дядька дія договору найму житлового приміщення була припинена, то, значить, одночасно була припинена і дія договору піднайму, укладеного між дядьком та племінницею. Суд також вважає, що твердження Сороки про те, що вона вселялась у спірну квартиру як член сім’ї наймача спростовується тим же договором піднайму, який вона уклала із наймачем жилого приміщення. Ось так документ дев’ятирічної давнини зіграв злий жарт із Іриною. Більше того, у рішенні суду говориться, що суд вважає необхідним виселити Сороку з квартири у судовому порядку без надання іншого житлового приміщення, оскільки вона відмовляється виселятися із займаного нею житлового приміщення. — Вона зайняла самовільно приміщення. Ірина стверджує, що має право на розширення площі, оскільки доглядає за дитиною. Суд вирішив, що такого права вона не має, — у коментарях про справу Ірини Сороки перший заступник міського голови Олександр Кравчук був лаконічним. Закон, як кажуть, є закон. Але що ж то за закон такий, що виганяє на вулицю хвору матір з маленькою дитиною? Юрій Собчук вважає, що Ірина сама допустила помилку. На його думку, їй необхідно було вчасно зробити всі документи, прислухатися до порад юристів. »Не треба бути лінивим щодо себе, своєї дитини», — сказав сакраментальну фразу пан Юрій, відкидаючи будь-які звинувачення у бік міської влади. Принагідно Собчук запросив Ірину до себе на прийом. Пан Юрій впевнений, що можна ще знайти вихід із ситуації, хоча це і надзвичайно важко, особливо після того, як жінка вже втратила можливість оскаржити рішення суду в апеляційній інстанції (пройшов місячний термін). Ми впевнено крокуємо до побудови правового суспільства. Все у нас вирішується через суд. Народжується новий тип громадянина — «людина, яка знає закони». Іншими словами, у нас вимирає «людина, яка не знає законів». Або залишається на вулиці із дитиною — як у випадку з Іриною та її дочкою Софією. Бо законів вона не знає. У міськвиконкомі закони знають, і тому просять їх не звинувачувати. Бо вони все роблять по закону і не винні, що деякі несвідомі громадяни такі безграмотні і допускають «правове нехлюйство». Поважають у міськвиконкомі людей, які, зціпивши зуби, з Кодексом в одній руці і постановою в другій штурмують кабінети і відстоюють свої права. Поважають і бояться. А тому задовольняють їх прохання. Тим же, хто цього робити не вміє — радять не турбуватися. Ні про квартиру, ні про пільги, ні про щось інше — не буде у вас цього всього, якщо ви не зможете процитувати закон, а в очах у вас не світитиме щира готовність той закон згадувати першому-ліпшому чиновнику. У нас людина для держави, розумієте? Ви, змучені багаторічною працею пенсіонери, і ви, одинокі матері, інваліди і всі-всі-всі! Не буде за вас папери писати Чиновник. Він сам мені про це сказав. Ви самі повинні доводити, що у вас є пільги, права тощо. Ви повинні знати закон, вміти його застосовувати, щоб вистояти на рівні з юридичним відділом будь-якої контори. Ви повинні роками добиватися того, що вам належить по праву. І ви повинні утримувати чиновників, які роками ваші справи «вирішують». Бо в нас правова держава.
