Весілля одразу двох пар пенсіонерів гуляли нещодавно у селі Перемилівка, що на Млинівщині. Проживши сорок років подружнього життя, Степан та Людмила Котухи вирішили повінчатися. Поруч з ними на весільному рушнику у церкві стояли і їхні давні друзі, до того ж куми — сім’я Баласів.
Повінчатися подружжя Котух і Баласів надумали ще торік, але дату вінчання вирішили призначити на річницю весілля п.Степана та п.Людмили: 4 серпня виповнилося сорок років, як вони одружилися. — У радянські часи не вінчалися, тому що боялися мати через це неприємності, — розповідає Степан Котуха. — А нині все частіше кажуть, мовляв, вінчатися усе ж треба. До того ж, у Перемилівці ми не перші, хто повінчався уже у зрілому віці. На початку цього літа церковний шлюб узяла ще одна пара пенсіонерів. Як розповіли «молодята», вінчання проходило за усіма правилами: з короваєм, весільними рушниками, обручками... — Ми планували повінчатися без зайвого галасу. Але коли вийшли з церкви, нас одразу «перейняли» півчі. Це коли молодят вітають з одруженням з хлібом-сіллю та квітами, а за це їм наливають чарку горілки — за здоров’я молодих. Таких вітань за всю дорогу було кілька, — згадує п. Людмила й додає: — А наша невістка того дня раніше пішла з роботи, кажучи колегам: іду раніше, бо треба свекруху заміж видавати. А їдучи з церкви, вона не припиняла подавати сигнал нашого авто. Подружжя зізналося, що коли цього разу стояли на весільному рушнику, відчуття були ще трепетніші, ніж у молодості. Святкували весілля у Котух, адже їхні куми Баласи нині мешкають у Млинові. Весільний стіл накрили у дворі біля хати. Зібралося близько тридцяти гостей — діти, онуки, сусіди. Гуляння продовжувалося до пізньої ночі. Не обійшлося і без танців. Подружжя Котух мешкає у Перемилівці лише вісім років. До того жили спочатку в батьків п.Степана в Острожці, потім — у Рівному і Мурманську, куди направляли на роботу чоловіка. Степан Котуха служив у армії зв’язківцем. Познайомилися Степан та Людмила ще в студентські роки. Чоловік тоді саме приїхав до батьків в Острожець на канікули з Луганська, де навчався. А п.Людмила тоді мешкала в Рівному. — Ми познайомилися 6 березня 1965 року, — добре запам’ятав цю дату п.Степан. — Люда тоді приїхала до моєї двоюрідної сестри в гості в Острожець. А ми з другом туди випадково зайшли — теж у гості. Зайшли ми до хати, а тітка якраз вареники варила. Я їй і кажу: «О, вареники печуться!». Тітка відповіла, що не печуться, а варяться, після чого я помітив, як Люда з сусідньої кімнати виглянула до нас з цікавості. Така маленька, тендітна... Коли п. Степан служив у Рівному, познайомився з Іваном Баласом, теж військовим, який потім став ще й кумом. Після повернення з Мурманська Котухи деякий час жили в Рівному. Потім переїхали у село, аби внукам було куди влітку на відпочинок приїжджати. Зараз у бабусі з дідусем гостюють двоє онуків: десятирічний Данько, що живе у Мурманську, та семирічний Андрійко із с. Зоря, що біля Рівного. — Зараз у нас порівняно спокійно. А от коли онуки ще своїх друзів привозять... — сміється п.Людмила. А загалом у Котух четверо онуків — по двоє хлопчиків у дочки та сина. Улітку родина нерідко збирається за столом під виноградником, що у дворі. Часто приїжджають і куми з Млинова. Гостюють, смакуючи домашнім вином, яке господар сам робить з винограду. Хоча й живуть Котухи у селі, ні худоби, ні свиней не тримають. Є лише кури, гуси та кицька. Городу також мають небагато. Хату опалюють дровами. — У Перемилівці є і газове опалення, але нам дешевше купувати дрова, ніж проводити до хати газ, — пояснює господар. — До того ж, жити тут ми теж довго не збираємося. Маємо квартиру в Рівному, тому коли підростуть онуки, плануємо повернутися до міста — ближче до дітей.
