Цей район чи не найближче розташований до Рівного і може здатися, що дивитись тут особливо нема на що. Місто Здолбунів асоціюється з великим залізничним вузлом, район — чомусь тільки з Гурбами — повстанським краєм. Проте саме на Здолбунівщині розташовані одні з наймальовничіших сіл Рівненщини, як-от Богдашів, Будераж, Дермань. З цим краєм пов’язано безліч легенд, тут ростуть столітні дерева, розташований один з найбільших монастирів області, а люди копають найглибші криниці і живуть в хатах, побудованих ще чехами до війни.
Здолбунів чи Долбунів? Здолбунівський район, виявляється, не менш давній, ніж Дубенський чи Острозький. З історичної довідки дізнаємося, що заселення цієї території людьми почалося ще до нашої ери. Залишки давньоруських городищ існують на території сіл Дермань, Будераж, Мала Мощаниця. Загалом же на території району налічується 73 пам’ятки археології. Це не кажучи вже про пам’ятки лісівництва — старі ґрабово-дубові ліси, особливо в урочищах Мостівському, Гурби, Турова Могила, де серед молодих дерев є і старожили — 400-річний каштан, 200— та 300-літні липи. Уперше поселення Здолбунів (Долбунів) згадується в акті 1497 р., за яким Великий князь Литовський Олександр дарує князеві Костянтину Острозькому разом з іншими поселеннями і село Долбунів. Вчені припускають, що така назва може походити від слова «довбати» (місцеві жителі в крейдяних копальнях довбали крейду) або пов’язана зі давньослов’янським племенем дулібів, які проживали тут в VI-X ст. Сучасну назву вживають, починаючи із XVII ст. У самому Здолбунові є декілька вулиць із майже столітніми будинками, якими приємно прогулятись. Є музей локомотивного депо, якого немає більше ніде на Рівненщині (працює з 9.00 до 12.00 в понеділок та середу). А до водойм з піщаними берегами з’їжджаються влітку рівняни, оскільки вони найближче розташовані до Рівного. Однак більш цікавими для туриста будуть все-таки села цього району, і перше місце, яке варто відвідати, — звісно ж, Гурби.
У криївці було тепло й взимку Колись Гурби були польським селом, зараз — пам’ятка про історичні події. Наприкінці квітня 1944 р. в гурбенських лісах відбувся найбільший бій за всю історію збройного протистояння УПА радянським військовим підрозділам, в якому було задіяно близько 30 тис. вояків. Жителі району вшанували пам’ять про найбільшу битву формувань Української повстанської армії за незалежність України: на місці загибелі повстанців насипали могили, на них поставили хрести і збудували капличку. Пізніше спорудили пантеон. Уже стало традицією щороку під час Великодніх свят урочисто вшановувати полеглих у гурбенських лісах. Нині у Гурбах, розташованих між селами Мости та Зелений Дуб, серед надзвичайно гарного лісу, живе тільки одна людина — отець Нифонт — ієромонах, настоятель Гурбенського монастиря. Інколи можна зустріти кількох робітників, які допомагають йому з ремонтними роботами, адже спорудження монастиря ще не завершено. — Ніхто не хоче йти сюди служити монахом, бо тут працювати треба, - каже отець Нифонт. - Але мені й самому добре. Я з таких людей, що не бояться самі в лісі переночувати. До того ж треба комусь за монастирем наглядати та й за пантеоном, бо його збудували, а людини, щоб доглядала за ним, не призначили. Отець Нифонт — сам як туристична фішка Гурбів. Він добре орієнтується в історії України, тому може розказати про УПА чимало цікавого. Саме він наглядає і проводить екскурсії криївкою — музеєм, який з’явився у Гурбах недавно. Це один з найцікавіших об’єктів, які вам доведеться бачити. Йдемо на пологий пагорб і отець відчиняє дверцята в самій землі. Під ними дерев’яні хиткі східці, якими спускаємося на два метри вниз і потрапляємо до справжнісінького житла повстанців. Будувалося воно з дерев’яних колод, і тут було тепло навіть взимку, хоча ніякого обігріву не було. Щоправда, у сучасній інтерпретації криївки стоїть груба. У криївці лише три невеликі кімнатки. На полицях тут лежать повстанські речі — патрони, бутелі, шапки-мазепинки, багато фото і документів. Є навіть буфони — повстанська валюта. Є кімната, схожа на комору, де вояки зберігали харчі та інші речі. У монастирі можна купити настінний календар із краєвидами Гурб на згадку про те, що ви тут побували. Крім того, якщо ви пожертвуєте хоч кілька гривень на монастир, отець Нифонт віддячить вам символічними буфонами на згадку.
| |
 | Отець Нифонт: «У криївці можна при бажанні поспати» |
Святі джерела Одним із унікальних природних місць Здолбунівщини є село Святе. У тутешній водоймі водиться рідкісна форель. Це місце є унікальним ще через дві обставини: по-перше, вода тут настільки чиста і прозора, що дно видно у найглибших місцях; по-друге, завдяки джерелам, що пульсують із піщаного дна, вода має постійну температуру — близько 6 градусів тепла, яка не змінюється навіть у найлютіші зимові морози та найспекотніші літні дні. Цей край славиться своїми джерелами і одне з найвідоміших — джерело святого Миколая на окраїні села Гільча. Насправді їх кілька, розташовані вони у кам’яному гроті. Вважалося, що ці джерела вибиті Божими блискавицями і тому є цілющими. Джерельна вода, витікаючи з-під пагорба, проходить через шари крейди, глини, піску й очищується природним шляхом. Вона містить багато корисних елементів, а тому кажуть, що якщо її вживати регулярно, вас не турбуватимуть хвороби шлунково-кишкового тракту, нирок. Протягом багатьох століть джерело в урочищі святого Миколая є місцем паломництва. Ще повстанці Северина Наливайка смакували цією водою. Втамовували спрагу й омивали нею свої рани козаки війська Богдана Хмельницького, які поверталися з-під Берестечка. У XIX ст. тут побували українські письменники Іван Нечуй-Левицький та Олена Пчілка, поети Тарас Шевченко, Леся Українка та Максим Рильський. По-особливому джерела святого Миколая вшановують на свято весняного Миколи, 22 травня — проводять багатолюдні богослужіння. А у штучно зробленій водоймі, яку живлять джерела, люди окунаються на Водохреща. Вода там теж постійно однакової температури, тому взимку в ній не так холодно, як влітку. Окрім того, село Гільча відоме тим, що колись було повністю заселене чехами. Розбудовували вони село на початку XX століття, а покинули його після другої світової війни, залишивши двоповерхові хати з великими садами, в яких поселились українці. Один з найвідоміших і найзаможніших гільчанських чеських родів — Говорки. Ця сім’я залишила по собі великий млин з паровою машиною та маєток, які збереглися і до сьогодні.
Дерманський монастир стоїть на підземеллі Село Дермань, яке потонуло між пагорбами і зеленню, називають царицею сіл волинських. На одному з пагорбів височить Дерманський жіночий монастир — один з найдавніших монастирів-фортець на Рівненщині. Першу згадку про нього відносять до 1499 p., що зазначено в дарчому написі князя Костянтина Острозького в рукописній книзі «Поученій», яку було подаровано монастирю. Монахи жили в Дермані і раніше, що доводить назва урочища в селі — Скит. Існує легенда, як він був заснований. Буцімто один із князів Острозьких якось полював у цих лісах і задрімав, не побачивши, як з кущів вискочив дикий кабан і сполохав князевого коня. Князь загинув би, але схопився за гілку, щоб не впасти. На згадку про цю подію він наказав заснувати тут монастир. Існує версія, що саме від слова «дрімати» походить назва села. Дерманський монастир сьогодні мало нагадує фортецю, проте до наших днів збереглися деякі архітектурні особливості давньої епохи, як-от оригінальна 30-метрова надбрамна вежа, кам’яна церква XV-XVIII ст., корпуси келій, побудованих у XIX столітті. Легенди оповідають, що під мурованими стінами монастиря є таємний підземний хід, що веде аж до Острога. Це підземелля було настільки глибоким, що по ньому міг проїхати вершник на коні. Це могло би пояснити несподівані появи князів Острозьких на території монастиря. Ймовірно, що ченці укривалися там від ворожих навал, а також ховали тут померлих монахів. Припускають, що саме там похований відомий церковний діяч Мелетій Смотрицький. Недалеко від монастиря, біля зупинки, ростуть старі розлогі липи, яким понад 300 років. Щоправда, вони не обгороджені і не захищені як пам’ятки природи. Дермань відомий також як батьківщина українських письменників Уласа Самчука та Бориса Тена, музеї яких розташували у Дерманській гімназії.
Туристи їдуть на хутір Плугаки Ще одне популярне місце, яке відвідують туристи — хутір Плугаки, що належить відомому майстру декоративно-ужиткових мистецтв Миколі Огороднику — це він сплів святкового дідуха до різдвяних свят, якого поставили в центрі Рівного. На його хутір можна приїхати на день або взяти із собою намети, бо переночувати тут ніде. Проте є на що подивитись. Самі хазяї живуть у хаті, якій уже близько двохсот років. — Техніка її будівництва рідкісна і тим унікальна, — говорить Микола Огородник. — Її склали з дерев’яних цільних колод, які перемазували білою глиною. Ми її купили у людей і вирішили нічого не міняти, залишили автентичну піч, тому що така стародавня хата має зберігатися в первісному стилі. На хуторі Плугаки зібрано велику колекцію старожитностей: реманент, предмети побуту та повсякденного вжитку, якими користувалися українські селяни щодня. Одні з найцікавіших експонатів — дерев’яний плуг середини XIX століття та віз 1944 року виготовлення, на якому їздили вояки УПА. Микола Огородник може провести для гостей цікаві майстер-класи з писанкарства та соломоплетіння, почастувати чаєм з лікарських рідкісних трав. Щоправда, скільки це коштує, не зізнається: — Я дивлюсь людині в очі і призначаю ціну, тож хай туристи беруть стільки грошей, скільки можуть взяти (сміється). Крім того, людина має приїжджати підготовленою, бо ми не прикрашаємо селянське життя, у нас немає нічого бутафорського. Якщо маємо кіз, то й пахнуть вони як кози.
