Коли родина Невірковців, яка мешкає у Рівному, увечері вкладається спати, уся їхня квартира заставляється ліжками. Це й не дивно, адже їхнє житло складається усього з однієї кімнати площею трохи більше 17 метрів квадратних. Мешкає на цій площі десятеро людей: двоє дорослих і восьмеро дітей.
Інтер’єр у квартирі Невірковців більш, ніж скромний: два дивани, два двоярусних ліжка, колиска, яку на день ставлять в одне з ліжок, щоб було де пройти, та дві шафи. Більше у помешканні для меблів немає місця. Тому уроки школярам, а їх у родині троє, доводиться робити на дивані або підлозі — стіл у кімнаті не поміщається. Двоє старших синів-студентів з цієї ж причини теж не можуть удома готуватися до занять. І на музичних інструментах, а четверо з Невірковців займаються музикою, в однокімнатній квартирі не пограєш, бо або комусь заважатимеш, або менші діти вириватимуть з рук трубу чи кларнет. Через маленьку кухню і, відповідно, невеличкий обідній стіл, багатодітна родина вимушена харчуватися у три заходи: спочатку менші діти, потім середні і насамкінець — старші й дорослі. Незручність у такому маленькому помешканні виникає і з перевдяганням — дорослим доводиться або йти у ванну, або виганяти з кімнати дітей. Ввесь одяг родини не поміщається у шафи, розташовані у квартирі, тому частина його складена у кімнаті на підлозі під радіатором опалення. Втім, придбана у надії на отримання більшого житла ще одна шафа, в яку його можна було б скласти, поки що зберігається на сходовій клітці. Такі умови проживання не снилися жодному високопосадовцю Рівенщини, пороги яких, щоб отримати більш просторе житло, доводиться більше десяти років оббивати Невірковцям. Втім, ні обласна влада, ні міська, ні підприємство ВАТ «Рембуд», на якому муляром-штукатуром, а потім охоронцем працювала багатодітна мати Варвара Невірковець, не береться вирішити житлову проблему цієї родини. Скрізь їм дають одну й ту ж відповідь: «Немає квартири з такою площею, як для вашої сім’ї, бо житло не будується». Хоча, говорить багатодітна мати, для посадовців чи інших працівників підприємства, на якому працює, чомусь житло знаходиться. Щоб добитися все-таки більшої квартири, у листопаді торік п. Варвара, котра досі навіть не має звання «Мати-героїня», зважилася на відчайдушний крок. Сівши з чоловіком у стареньке «Ауді» (авто уже 27 років), вони поїхали в Олександрію, куди на відкриття дитячого містечка мав прибути Президент Віктор Ющенко. — Коли ми приїхали туди, на територію нас не пропускала міліція, — розповідає п. Варвара. — Потім підійшли охоронці й запропонували письмово оформити звернення. Ми написали наше прохання, але наполягли на тому, щоб вручити його Президенту особисто. Серед прохачів була також Ганна Карпачук з Володимирця, котра виховує 14 дітей. Вона теж приїхала до Президента, бо коли він вручав їй у травні торік у Києві нагороду «Мати-героїня», то пообіцяв для її родини більше житло і мікроавтобус. Фотокартку, де була зафіксована ця мить, жінка взяла з собою. Пробиралися ми до Ющенка як могли. Коли він уже підійшов до машини, щоб від’їжджати, Ганна, протягуючи йому фото, крикнула: «Пане!». Ющенко це почув і, помітивши фото, підійшов до нас. Ми й почали розказувати про свої проблеми. З нами була ще одна багатодітна мати з Рівного Світлана Кучмич. Вона теж має вісім дітей і мешкає у малосімейці. Почувши розказане нами, Ющенко наказав Матчуку протягом місяця забезпечити нас більшим житлом. Втім, уже пройшло більше часу, ніж місяць, а квартири досі ніхто нам не дав. Ми, правда, надіємося, що про нас не забудуть і молимося за це Богу. Тим часом, діти Невірковців підростають і мріють навіть не про окремі кімнати, а хоча б про одну кімнату на трьох-чотирьох. Чи здійсняться їхні мрії — залежатиме від того, чи виконає свою обіцянку про більше житло Президент.
