Олександр Данильчук очолює Рівненську обласну раду понад три роки. Однак про керівника головного представницького органу області громадськість знає небагато. А теми, які «розкручують» місцеві ЗМІ, часто не стосуються його безпосередньої роботи в раді. Та й сам Олександр Данильчук мало звертає увагу на «підсмажені» журналістами факти своєї біографії. Але напередодні 50-річчя, яке Данильчук відзначатиме 17 жовтня, він розповів, чому рідше за інших посадовців з’являється на телеекранах та в газетах, кого вважає своїми друзями та чому залишив бізнес у столиці і приїхав керувати рідною областю.
— Чому ви мало афішуєте свою щоденну роботу, м’яко кажучи, уникаєте популярності? — Ну що значить популярність? Чим більше людина кричить про свої подвиги і розхвалює себе на всіх перехрестях, тим вона слабша. Нормальній людині не треба розказувати, яка вона велика. Роби свої справи спокійно. Це в нас тепер так повелося: ще тільки надумав щось зробити, а вже хвалиться. У мене інше кредо — не кажи «гоп», поки не перескочиш. А коли вже зробив діло, то чого з ним носитися, як курка з яйцем, хвалитися наліво й направо? Люди й самі побачать зроблене. — А хіба не правильніше, щоб інформація звучала не з третіх, а саме з перших уст. Ось свіжий приклад: виявляється, у тому, що область отримала 15 мільйонів на добудову онкодиспансеру, та в реанімації «Рівнеазоту» визначальною є ваша роль. А ми про це майже нічого не знаємо… — Так, у мене справді була розмова з прем’єр-міністром, а також багато зустрічей з іншими високопосадовцями. Зокрема, з віце-прем’єром Олександром Турчиновим. Впевнений, що на онкодиспансер буде і другий транш. Головне, щоб область виконала обіцянку і освоїла ці кошти. А чи напишуть, який хороший Данильчук, чи ні — для мене не принципово. А що стосується «Рівнеазоту», то прикро, що ця болюча тема обросла політикою. Насправді ж треба не шукати винного, а знаходити спільну мову. До речі, протокольне рішення Кабміну було підписане ще до того, як з Рівного до Києва надійшло звернення депутатів обласної ради. Те звернення я підписав у четвер, тоді як напередодні в середу я вже мав позитивне рішення Кабміну. — Парадоксально, але якраз того тижня ваше ім’я не сходило з газетних шпальт і телеекранів. Щоправда, писали та говорили зовсім не про онкодиспансер та «Рівнеазот», а про вашу пригоду на дорозі. — Ну хіба це те, що найбільше турбує людей? На жаль, часто журналісти шукають «смажені» факти, не помічаючи того, що справді варте загальної уваги. Але щоб остаточно розвіяти міфи, ще раз скажу: почуваюся нормально. І далі керуватиму обласною радою. — Якби вам запропонували очолити виконавчу гілку влади в області, чи погодилися б ви? — Я впевнений, що систему влади на місцях давно слід реформувати. Ну не може бути два господаря в хаті! Коли один хоче поміняти вікно, натомість другий — двері. Я прихильник чіткої вертикалі і логічного підпорядкування: ради, їхні виконкоми. Є один відповідальний, значить, є з кого спитати. А щодо вашої гіпотетичної пропозиції, то про це говорити ще зарано. — То все ж таки, яка посада — голови ради чи адміністрації — дає більші можливості для вирішення проблем області? — Якщо чесно, то номінально можливості відрізняються. Але в будь-яких питаннях вирішальними є бажання, наполегливість і принципова позиція. — А дружні зв’язки? Кажуть, саме ваша дружба з керівником «Нафтогазу» Олегом Дубиною допомогла торік розпочати в області опалювальний сезон? — Без зв’язків сьогодні важко обійтися. Якщо їх можна використати на користь справі, то чому б і ні? Про пуск газу для області я домовлявся не з Олегом Дубиною, а з його першим заступником Ігорем Діденком та заступником Володимиром Триколічем, з якими у мене давні дружні стосунки. Думаю, цього року з пуском газу проблем не буде, бо ж попереду вибори Президента. Не захочуть кандидати псувати собі імідж, зволікаючи з подачею тепла. — З прем’єр-міністром Юлією Тимошенко ви представляєте одну політичну силу. Вас єднає лише ідеологія чи теж дружні стосунки? — Не можу сказати, що з Юлією Володимирівною я «на ти». Панібратства немає. Є порозуміння у принципових питаннях. Так, я можу особисто звернутися до неї і бути почутим. Життя підтверджувало це не раз. — А як ви ставитеся до того, що керівником такого рангу є жінка? — Якщо людина сильна, професійна та цілеспрямована, тобто керівник від Бога, то чи є різниця, якої вона статі?! Недарма ж про Тимошенко кажуть, що вона єдиний чоловік в українському політикумі. — А рівненським політикумом як керувати? Адже в сесійній залі облради — сім політичних сил. І вам все-таки вдається схилити депутатів до спільних конструктивних рішень. А в яких питаннях компроміс для вас неможливий? — Не сприймаю людей, котрі не дотримують даного слова. Ще древні казали, що обіцянки порядної людини стають обов’язком. Коли я даю слово, то це для мене святе — не відступитися від нього. А то ж є тепер багато таких, які дали слово, а потім починають викручуватися, пускають у хід усілякі обмовки: «Завтра передзвоніть. Післязавтра зайдіть. Не знаю, чи вдасться». — Тоді чим ви здатні поступитися заради порозуміння? — Та чим завгодно, якщо це потрібно для користі справи. У мене це від мами, яка уміла з усіма знаходити спільну мову. І я знаходжу. Злості ні на кого не тримаю, пам’ятаючи мамині слова: «Синок, треба усім прощати». Просто треба ставитись до кожного депутата як до людини, а не як до представника політичної партії. Якого б політичного забарвлення не була ця людина, капості я не роблю нікому. — Характер людини формується в дитинстві. У своїх дитячих мріях ким ви хотіли стати? — В учнівських творах я писав, що хочу бути видатним спортсменом, тренером. Але, на щастя, мрія моя не збулась. На щастя — для учнів (сміється). Характер у мене гарячкуватий для цієї роботи. Дивлюся збоку і дратуюсь: «Ну як можна не вміти зробити те чи інше!». Треба мати терпіння, щоб у невмілому новачкові розгледіти задатки спортивного таланту і виховати з нього спортсмена. Мої життєві плани змінилися через дрібницю. Я поїхав у Ленінград вступати до військового інституту фізкультури та спорту, але запізнився з терміном подання документів. Коли повернувся додому і в 1979 році мене зарахували до збірної команди України з греко-римської боротьби, переїхав до Києва і там вступив на навчання до сільськогосподарської академії. Одне слово, обставини змусили мене змінити життєві плани, але я про це не шкодую. — Борець — то тільки ваше спортивне амплуа чи життєве кредо? — Це в моєму характері — боротися. Коли бачу, що щось не так, мене перемикає. Відразу хочеться втрутитись і зробити, щоб було правильно. На килимі було легше. Там ти ясно бачиш противника. А в нинішній політиці той, хто представляється другом, цілком може тримати камінь за пазухою. Дуже важко здолати оці безпорядок, хаос, безправ’я. Але нічого, я вірю, що ми це переможемо.
Олександр Данильчук. Про найважливіше Людину, яка найбільше вплинула на формування особистості — Це мама, Уляна Федорівна, яка мене виховала, привчила любити роботу і зневажати неробство. І тренер Станіслав Іванович Коваль. Він вклав у мене дуже багато душі, виховував мене, коли це виховання було дуже необхідне, бо ріс я без батька. Аби з пацана сформувався справжній мужчина, потрібен був поруч авторитетний, сильний і правильний чоловік. Таким був для мене мій тренер. Улюблену книгу, героєм якої себе уявляв — Я ніколи не уявляв себе на чийомусь місці. Ріс у реальному світі і прагнув знайти в житті своє місце. Справу чи вчинок, яким пишається — Такого особливого вчинку немає. Я щось постійно робив. Одне вдавалося, інше — ні. І, знаєте, навіть якщо те, що ти сьогодні зробив, видається великою перемогою, бо це вирішило не тільки твої проблеми, а й проблеми багатьох оточуючих людей, цілої громади, то завтра це вже тільки епізод. Пройшли і забули. Хоча воно, можливо, і далося немалою кров’ю. А завтра життя поставить перед тобою нові завдання. Найбільшу втрату життя — Таку втрату я пережив у 1988 році, коли через рак крові пішла з життя моя дружина Олена. На руках у мене залишились двоє дітей. Дімі було три роки і вісім місяців, а Яночці — рік і вісім. Я сам їх виховував п’ять років, поки не увійшла в наше життя мама Галя — добра людина, якій я безмежно вдячний за те, що вона справді замінила матір моїм дітям. Вони її більше люблять, ніж мене, бо вона завжди поруч, вона турбується про їхнє життя і справи щоденно і щогодинно, а я — тільки час від часу, коли робота дозволяє ненадовго побути вдома. А інша дуже болісна моя втрата — мама. Вона пішла з життя півтора року тому. Чи хотіли б прожити життя інакше? — Та ні, я пройшов би свій шлях тими ж стежками. Вважаю, що головні напрями в житті обрав правильно. А взагалі східні мудреці про одну з головних умов щастя говорять: «Не треба шкодувати про те, що вже минуло, треба дивитися вперед».
