Останнім часом в українських мас-медіа все частіше згадують Рівненську область, точніше, її північні поліські райони. Згадують переважно у зв’язку з незаконним видобутком тут бурштину. Говорили, зокрема, про конфлікт у Дубровиці, де справа дійшла до силових дій. Тепер мова йде про те, що у Рівненській області Державна фіскальна служба України затримала 1 тонну бурштину та засоби для його обробки на загальну суму близько 62 мільйонів гривень. Власне, це не перший такий улов і, схоже, не останній. Після того, як президент Петро Порошенко дав розпорядження припинити незаконний видобуток бурштину, на Поліссі «війна» за цей «сонячний камінь» стає дедалі запеклішою.
Правда, для пересічного українця ця «війна» не дуже зрозуміла. Багато вона має аспектів — і економічний, і соціальний, і кримінальний, і юридичний, і навіть культурний. Зрештою, може вона стати й політичною проблемою (якщо вже не стала).
Щастя чи нещастя?
Відомі нині поклади бурштину в Рівненській області залягають на площі понад 9 тисяч квадратних кілометрів і займають терени «рівненського» Полісся — Володимирецький, Рокитнівський, Зарічнянський, Дубровицький, Сарненський і Березнівський райони. Тут, власне, і здійснюється його незаконний видобуток. Частково ця пошесть перекинулася на деякі поліські райони Волинської та Житомирської областей. Але там ще не набула такого розмаху, як у Рівненській.
За радянських часів Полісся залишалося депресивним регіоном. Звідси люди традиційно їздили на заробітки в інші райони СРСР. Ні сільське господарство, ні промисловість тут не розвивалися. Не було створено й якихось помітних культурних осередків.
У такому вигляді Полісся дісталося Українській державі. При цьому, в роки незалежності «успішно» розвалили господарські структури, котрі існували в цьому регіоні. Київ на цей край практично не звертав увагу. Хіба що згадував під час виборів, щоб мобілізувати тут електорат за «правильних» кандидатів.
Виживали поліщуки за рахунок власних господарств, лісу, заготовляючи гриби, ягоди. Дехто займався вивезенням деревини, прикордонною торгівлею з Білоруссю. Традиційно багато поліщуків шукали кращої долі в інших регіонах України чи навіть за кордоном.
І ось негадано на голову поліщука звалилося «щастя» — бурштин. Його нелегальні розробки існують близько двадцяти років. Видобуток ведеться кустарним способом — шляхом гідророзмиву ґрунту з використанням мотопомп, що губить навколишнє середовище.
Проте знищується не лише природа. Фактично, відбулося руйнування соціуму, що існував у «бурштинових» районах. Нелегальне добування бурштину почало давати поліщукам фантастичні доходи — особливо в останні роки, коли ціна на цей камінь зросла в кілька разів. Принаймні, наші мас-медіа озвучували таку цифру: доходи від бурштинового промислу становлять 7 мільярдів доларів на рік. Чи так це, чи ні — не беруся судити. Але те, що це дуже великі гроші, сумнівів немає.
Тепер «пересічний поліщук», який добуває бурштин, фактично, відмовився від свого господарства. Наприклад, ціни на продукти в згадуваній Дубровиці вищі, аніж у обласному центрі. Цей же поліщук купує «круті» машини й іншу техніку — часто для того, щоб похизуватися. Про культуру використання цієї техніки краще помовчати. А ще «пересічний поліщук» тепер купує дороге спиртне. Алкоголізм на Поліссі нині цвіте буйним цвітом.
Видобутком бурштину займаються там не лише дорослі чоловіки, а, вважайте, від малого до старого. Тому діти не хочуть навчатися. А навіщо, коли за день можна заробити, як мінімум якусь тисячу гривень, а то й кілька тисяч?
Звісно, де великі гроші, там і великі ризики. Протягом останніх років на Поліссі сформувалася своя система — така собі держава в державі. Існують певні корпорації закритого типу, куди входять переважно члени сімей та односельці, котрі займаються видобутком бурштину. Щоб функціонувати, вони діляться доходами з місцевою владою, різного роду правоохоронними й контролюючими органами. Зрештою, і у владі, і в цих органах працюють, здебільшого, родичі й односельці бурштинових добувачів. Мають добувачі й свою систему оповіщення та захисту.
Однак бурштинові добувачі — це важлива, але тільки початкова стадія бізнесу. Друга стадія — скупка бурштину. Тут заробляють солідні гроші. І, відповідно, працює нелегальний бізнес із великими оборотами.
Нарешті, третя стадія — контрабанда бурштину за кордон. Країни, куди його вивозять, — Центральна й Західна Європа, а останнім часом — Китай та Індія. Звісно, щоб таке робити, треба мати «вікна» на кордоні. І, зрозуміло, без високого заступництва не обійтися. За великим рахунком, усі шляхи ведуть до Києва, до дуже і дуже високих кабінетів.
Бізнес на бурштині дає надприбутки. Тому не дивно, що державне підприємство «Укрбурштин» чомусь стало банкрутом. Навіщо конкурент на такому «чудовому» ринку?
Нелегальний видобуток бурштину — це проблема, яка може мати для України серйозні наслідки. Адже бурштин у нас є не лише на Поліссі. Є в інших регіонах, де його поки що не добувають. А якщо почнуть це робити так, як роблять у поліських районах Рівненської області? Тоді ми отримаємо купу районів з чималими соціальними й екологічними проблемами.
Що робити?
Сьогодні бурштин, який би міг, при розумному підході, вирішити чимало економічних проблем України, навпаки, створив для нас проблему.
І не треба думати, ніби її можна вирішити кавалерійською атакою. Має тут бути комплексний підхід. По-перше, необхідно законодавчо легалізувати видобуток бурштину тими людьми, які зараз це роблять, визначивши для них правила гри. При цьому, мають бути забезпечені для них нормальні умови діяльності.
По-друге, якщо держава хоче мати прибутки від бурштинового бізнесу, потрібно ввести державну монополію на скупку бурштину та його продаж за кордон. По-третє, значну частину прибутків від бурштинового бізнесу спрямовувати в поліський регіон для розбудови тут інфраструктури, створення господарських та культурних об’єктів, зрештою, для вирішення екологічних проблем. Це дасть змогу порятувати Полісся від подальшої деградації.
При всій реалістичності цих пропозицій, розумію, що реалізувати їх непросто. Занадто великі гроші крутяться в бурштиновому бізнесі. Занадто великі люди зав’язані на ньому. І все ж, хочеться вірити...
