Рік тому здолбунівчанка Людмила Маліна разом з донькою залишилася без житла. Їхня трикімнатна квартира згоріла під час пожежі, яка, кажуть, трапилася з вини сусідки. Нині жінка з донькою мешкає у гуртожитку — в давно не ремонтованій кімнаті без жодних зручностей, у яку тимчасово їх поселила місцева влада. Увесь цей час вона змушена боротися з бюрократизмом місцевих чиновників.
...Людмила з донькою мешкали в однокімнатній малосімейній квартирі у Рівному. Аліна підростала, і Людмила вирішила поїхати на заробітки. Повернувшись через рік з півночі Росії, жінка купила трикімнатну квартиру в Здолбунові — житло тут дешевше, і транспортне сполучення з Рівним хороше. Приглянувся їй одноповерховий чотириквартирний будинок у центрі Здолбунова — на вул.Фабричній. Зовсім поруч — міськрада, школа та музична школа, біля будинку — два сараї, підвал, кущі агрусу, вишенька, латочка городу, на якій можна було посадити квіти. Щоправда, квартиру в Рівному довелося продати. Відремонтувавши нове просторе помешкання і придбавши нові меблі, в середині липня торік жінка з донькою переселилися до Здолбунова. Хто буде її сусідами, жінка особливо не цікавилася. Як згодом з’ясувалося, сусідня квартира належала міській владі, і в неї поселили Світлану, як багатодітну матір. Сусідські діти створювали чимало проблем — часто приходило додому серед ночі, курили, розпалювали багаття на сходах, та доводилося з цим миритися. У той злощасний день Людмила майже о 12 ночі поверталася з Рівного, де працювала в кафе барменом. Вийшла біля дому з маршрутки і — аж серце защеміло: горіла сусідська веранда, а двоє молодих хлопців виносили з квартири багатодітної сусідки дітей. Самої сусідки не було. Людмила кинулася до доньки у розташоване поблизу кафе, де та працювала офіціанткою, викликала пожежників. Але ті їхали дуже довго. Людмила рвалася у дім, щоб виносити речі, але її не пустили, адже у будинку не був відключений газ і в будь-яку мить він міг вибухнути. Лише хвилин через сорок, говорить Людмила, прибула пожежна машина. Води у пожежників вистачило хвилин на п’ять. Далі вони поїхали шукати гідрант, щоб заправитися водою, бо розташований поблизу не працював. Їздили вони теж чимало часу. Врешті, під’їхали ще два пожежних авто з Рівного. І лише до четвертої години ранку зуміли загасити пожежу. Квартира Людмили після сусідської, з якої почалася пожежа, постраждала найбільше. Вибиті вікна і двері, згорілі меблі, те, що вціліло, залите водою, в одній кімнаті провисла стеля, в іншій — взагалі впала. Подітися не було куди, тож досидіти до ранку довелося на цьому згарищі. Тут же Маліни без світла, газу і води (все було відключене) провели ще три ночі. Адже вцілілі речі не було куди подіти, а через вікно міг будь-хто залізти в хату. Злодії не забарилися і вже у першу ніч намагалися влізти в згорілу домівку. Треба було думати, як жити далі. Міська влада відкрила рахунок у банку, на який погорільцям могли переказувати кошти. На нього надійшло лише чотири тисячі гривень. За ці кошти зробили дах старенькій сусідці, інваліду по зору, яка й залишилася жити у частині згорілого будинку. Людмилі запропонували кімнату в гуртожитку площею 10 кв.м. Вона від неї відмовилася. Коли ж вцілілі речі дозволили розмістити на місцевому заводі, Людмила з Аліною переселилися у кімнату, яку їм виділила влада. Це було житло фонду відселення міської ради на випадок надзвичайних обставин. Назвати цю кімнату житлом тяжко: прогнила давно не фарбована підлога, небілені стіни, у вікні одинарна рама, на вісім мешканців лише один умивальник на кухні та дві газові плити, які пропускають газ, туалет на вулиці, а в кімнаті — аварійна грубка. Оскільки жити так було неможливо, п.Людмила почала оббивати пороги кабінетів чиновників: — Що цікаво, сусідці, через яку трапилася пожежа, зразу ж дали двокімнатну квартиру. Коли ми, інші мешканці-погорільці, почали обурюватися, нам сказали: «Ми дали житло її дітям, а не їй». Переселили досить швидко у нормальне житло й інших сусідів з малолітньою дитиною. А ми залишилися тут бомжувати. Я зробила за власний кошт експертну оцінку знищеного майна. Виявилося, що ми з донькою зазнали збитків на 110 тисяч гривень. Я просила, і неодноразово, або переселити нас у нормальне житло, або допомогти з ремонтом згорілого. Адже якби зразу житло накрити, зробити стелю, воно б не пропало. Втім, діяльність влади обмежувалося лише обіцянками та відписками або узагалі нульовою реакцією. Керуюча справами міськвиконкому Світлана Вознюк мені сказала: «Ви будете нам писати, а ми будем відписуватися. А ще я можу про вас взагалі «забути», і будете собі стояти у черзі на отримання житла». Ще нам пропонували однокімнатну малосімейку і кімнату в гуртожитку. Мовляв, оце даємо і взагалі знімаємо вас з квартирного обліку. Звісно, я від таких пропозицій відмовилася.
