Понад тридцять років прожила у службовій квартирі № 2 триквартирного будинку № 7 на вулиці Яворницького рівнянка Надія Нечипорук. Тут вона самотужки виростила двох синів, залишившись у 35-річному віці вдовою. Молодший з синів, 32-річний Юрій, залишився жити з нею, а старший, будучи військовим, служив у Росії. Коли одружилася внучка, донька старшого сина, пані Надія прийняла її із зятем жити до себе. І вже тут народився її правнук. Тож у двокімнатній квартирі 62-річної пенсіонерки до останнього часу мешкало п’ятеро людей. Жінка б, можливо, і далі спокійно жила, не нарікаючи на долю, якби в їхньому будинку з вини сусіда не сталася пожежа.
Старшина роти ОР ППС міського відділу міліції Микола Новак вселився у квартиру № 3 будинку на вулиці Яворницького кілька років тому. Він проживав тут із дружиною, яка й отримала цю квартиру, та її хворим лежачим батьком. Стосунки з сусідкою в нього чомусь склалися не вельми дружелюбні, втім, якось вони мирилися. У той злощасний січневий день, який розсварив сусідів остаточно, пан Микола вирішив розігріти замерзлу від сильного морозу водопровідну трубу. Майстра з «Рівнеоблводоканалу», який би зробив це професійно, вони з дружиною чекали тиждень, однак той на їхній виклик так і не з’явився. Тож взявши бензинову лампу і попередивши про свій намір по телефону сусідку за стіною — внучку п. Надії Тетяну, п. Микола взявся гріти трубу. Труба розташовувалась у стіні між помешканнями сусідів і проходила якраз під дерев’яною підлогою. Тетяна, щоб її однорічний син не дихав горілим бензином, пішла з ним на вулицю гуляти, тож Микола спокійно працював, нікого з сусідів не турбуючи. Вочевидь, від іскри у квартирі сусідів загорілася підлога. А на ній якраз у цьому місці, де проходила труба, стояла дерев’яна шафа. Тож вогонь спалахнув миттєво. Микола ж у цей момент навіть не підозрював, що за стіною у сусідів палає пожежа. Пані Надія поверталася з міста близько 15-ї години. Побачивши стовп диму, не могла й припустити, що палає її житло. Коли прийшла, побачила, що у дворі багато людей, а у вікнах палахкотить вогонь. Пожежників не було, хоч їх уже викликали сусіди. Чоловік внучки, який прибіг, побачивши дим, кинувся в хату, щоб рятувати дружину з сином. Втім, їх у помешканні не виявилося. Пробував витягати на вулицю речі. Однак тільки наковтався чадного газу, після чого тиждень пролежав у реанімації. Пожежники приїхали через 40 хвилин після виклику. Довго не могли погасити пожежу. Лише о 21-й годині нарешті вдалося здолати вогонь. Микола Новак і на пожежі, й наступного дня обіцяв сусідам компенсувати збитки, аби лишень ті не зверталися з позовом до суду. А збитки були чималі: у квартирі повністю вигоріла кімната, в якій мешкала внучка п. Надії з сім’єю, та кухня. Згоріли ліжка, холодильник, телевізор, ввесь одяг, килими та ін. Надія Нечипорук повірила сусіду і позову до суду не подавала. У ту ніч вони усі ночували по сусідах. Потім внучка з сім’єю перебралася до своїх батьків, які після повернення з Росії винаймають житло у Рівному, а кілька днів тому переселилися в тимчасове житло, яке їм виділив міський голова Рівного Віктор Чайка. Пані Надія із своїм хворим сином-інвалідом (у нього туберкульоз) залишилася жити у вцілілій кімнаті. Усе б нічого, якби сусід Микола через декілька днів не відмовився компенсувати погорільцям збитки. Пані Надія почала скаржитися на нього в усі можливі інстанції. — Я була у начальників міського відділу й обласного управління міліції, скаржилася і представнику Президента, — розповіла вона. — Адже все нажите за стільки років пішло за димом. Я не маю нині в що перевдягнутися, ходжу в тому, що люди дали. Живемо з сином у тому «загарку», що залишився. На кухні небезпечно ходити, бо штукатурка на голову падає. Втім, у відповідь на мої звернення приходили дружки Новака і радили нікуди зі скаргами не звертатися. Сам же Новак мені погрожує. Тож тепер ми вирішили звертатися з позовом на нього до суду. У Миколи Новака є свої аргументи: — Я не відмовляюся від компенсації збитків сусідам. Навіть відремонтував їм стелю. Я розумію, що винен у тому, що трапилося, однак не згоден з сумою, яку вони в мене вимагають як компенсацію. Це 40 тисяч гривень, а в мене у хаті навіть майна на таку суму нема. Крім цього, я плачу аліменти, утримую неходячого тестя, дружина у мене хвора — інвалід ІІ групи. Тож я сказав сусідам, що виплачуватиму ту суму, яку визначить суд. Жодних погроз на їхню адресу я не висловлював. Навпаки, вони нападають на мою дружину, хоч вона ні в чому не винна. А про дружків, яких я нібито підсилаю, то це взагалі абсурд.
