Народження хворої дитини розбило шлюб рівнянки Ольги (ім’я змінено) з іноземцем. Жінка із сином повернулася з Італії до Рівного. А згодом отримала виклик у суд з приводу розлучення. Та Ольга проти розлучення в українських судах, адже вітчизняне законодавство, пояснює вона, не покладає на чоловіка обов’язку забезпечити дитину житлом і матеріально.
— До Італії я поїхала кілька років тому, — розповідає пані Ольга. — У мене були проблеми з ниркою, і українські лікарі хотіли її видаляти. Оскільки моя мама була в той час на заробітках в Італії, я поїхала в цю країну, щоб мені там поставили правильний діагноз. Нирку завдяки тамтешнім лікарям вдалося врятувати. Звісно, окрім цього, я в Італії ще й працювала. Була на різних роботах: доглядала хворих, прибирала квартири, допомагала на кухні. На одному зі свят, які організовували у місті, познайомилася з італійцем Массімо. Я тоді працювала на кухні, а його друг був на святі кухарем. Після закінчення святкування в обов’язки кухаря входило відвезти мене додому, тож вони разом з Массімо підвезли мене на своєму авто. З тих пір почали спілкуватися. Массімо мені постійно телефонував, і я використовувала спілкування з ним як спосіб вивчити і вдосконалити знання італійської мови. Ми почали зустрічатися. А коли я завагітніла, поїхала в Україну. Заміж за іноземця не хотіла, бо остерігалася, що мене зможуть позбавити дитини: все-таки інша держава, інше законодавство. Але Массімо приїхав в Україну, ми розписалися і він забрав мене в Італію. Там я народила сина. Дитина була з генетичною вадою. Як пізніше мені стало відомо, чоловік приховав від мене, що у нього в роду є генетична хвороба (за італійськими законами, за це йому загрожує 5 років тюрми). Крім хвороби, малюк при народженні отримав родову травму, в нього був крововилив у мозок. Були проблеми і з моїм здоров’ям. Але найгірше — після появи сина за нього розпочалася боротьба. Прямо мені ніхто про це не говорив, але якось адвокат чоловіка зізнався, що дитину хочуть у мене відібрати і здати в спеціальну клініку, щоб ніхто не дізнався про її народження і не було клейма на роду чоловіка, адже його родина дуже відома і впливова у місті. Оскільки я не збиралася дитину віддавати, на мою адресу посипалися погрози і знущання. За італійськими законами, відібрати дитину в матері можуть, якщо вона повія, алкоголічка або нервово хвора, тож мене готові були навіть виставити у такому світлі. Крім того, проблеми почалися і в стосунках із чоловіком: він почав вживати наркотики і я його боялася, бо в нього була зброя. З цього питання я навіть зверталася по допомогу в кримінальну поліцію Італії. Щоб не наражати дитину на небезпеку, я звернулася також у спеціальну правозахисну організацію. Але й там згодом мене почали переконувати віддати дитину. Адже батько чоловіка знав керівника цієї організації й почав на нього тиснути. Я звернулася до українського посольства за допомогою, і мені допомогли виїхати на батьківщину. В Україні я ретельніше зайнялася здоров’ям сина, звернулася до лікарів. Чоловік почав телефонувати мені й погрожувати. Врешті, мені надійшла повістка в міський суд з приводу розлучення. І ось уже рік тягнеться судовий процес. Я в суді просила або розділити майно в інтересах дитини, або перенести розгляд справи до Італії — за італійським законодавством, чоловік при розлученні повинен забезпечити дружину з дитиною житлом, аліментами, яких вистачає на прожиття. А мій чоловік — людина заможна, має свою фірму з кування металу. Але суд не пішов мені назустріч. Натомість адвокат чоловіка надав у суді документи, які не оформлені відповідно до законодавства, на них підроблені підписи мого чоловіка, а переклад з італійської на засіданнях суду здійснює людина без відповідної освіти. Було навіть, що на вимогу чоловікового адвоката засідання суду спеціально призначали на ті дні, коли я перебувала на операції у Києві (хірургічне втручання довелося здійснювати, бо через перенесені тяжкі пологи я почала втрачати зір). Нас із Массімо все-таки розлучили. Не допоміг і Апеляційний суд — він залишив рішення міського без змін. Тож нині я мешкаю у квартирі своєї матері у Рівному і живу з того, що мати допомагає, і з пенсії на дитину. А ось пенсію, яка йде на сина в Італії, отримує чоловік. І все ж таки я рада, що хоч син зі мною. Повірте, в Італії багато українок, які перебувають у гіршій ситуації: не можуть забрати дитину із собою в Україну, а тому продовжують жити там. На засіданні Апеляційного суду була присутня і друг сім’ї Людмила, і хоча вона мала хороші стосунки і з чоловіком Ольги, і з самою позивачкою, все ж підтримує останню: — Я товаришую з цією сім’єю ще з початку їхніх стосунків. Була і в їхньому будинку, і знаю, як живе Олін чоловік. Після її приходу в його дім багато змінилося: завдяки Ользі та її старанням у будинку було закінчено ремонт, стало затишніше й комфортніше. Я знаю, що є у власності її чоловіка — він справді небідний. Коли в їхніх стосунках почався розкол, я не конфліктувала з ним. Але була вражена його поведінкою щодо сина та дружини. Я живу в Італії вже 9 років і можу з впевненістю сказати, що чоловіки там так не поводяться. Це ганьба — не подбати про сім’ю, не забезпечити її всім необхідним, навіть якщо вони розлучені. Після того як почалася судова тяганина, я більше не навідувалась до нього. Якось зателефонувала до нього й запитала, чому він не контактує з дружиною, не зателефонує хоча б до неї, не поцікавиться здоров’ям сина. Він відповів мені, що адвокат не радить йому цього робити. — Те, що колишня дружина мого клієнта стверджує, що він — людина багата, Массімо заперечує, — коментує Володимир Цуняк, адвокат італійця. — Він говорить, що у нього нічого немає — все належить рідні: і будинок, і майстерня. Його рішення розлучитися в Україні цілком зрозуміле. В Італії ця процедура справді «складна», тобто довша: може тривати до п’яти років. На мою думку, рішення суду було справедливим. Наш суд переслідує єдину мету — збереження сім’ї. Я теж є завжди прихильником того, щоб зберегти сім’ю і батька дитині. Хоча його дружина й сказала в суді, що прагне саме цього, але за два роки, поки вони з чоловіком не бачилися, жодних дій з метою збереження сім’ї нею не було вчинено. Оскільки справа стосувалася суто шлюбу, а не розподілу майна, суд виніс саме таке рішення. Тепер в Ольги два виходи: або подати на аліменти, або оскаржити рішення Апеляційного суду у Верховному Суді. Вона вибрала останнє. — Я не хочу це так залишати, — говорить Ольга, — бо вважаю рішення суду несправедливим.
