Востаннє таке було у нас понад 25 років тому, коли до Рівного в оцинкованих ящиках доставляли тіла загиблих в Афганістані. Тоді про це не писали газети, ніхто не задавав жодних запитань, а матері могли лише тихо оплакувати своїх синів, убитих невідомо за що на чужій землі. Сьогодні у нас свобода і демократія, яку ми захистили ціною життя патріотів. І тому ми маємо повне право запитати — за що гинуть наші хлопці, кинуті у донецьких степах на погибель у нерівному бою? Що казати, коли навіть літак із тілами загиблих прибув до Рівного майже на чотири години пізніше, ніж було оголошено родичам героїв. Тож віддаючи останню шану полеглим у боях, ми маємо знайти і покарати винних у їхній загибелі як з одного, так і з іншого боку лінії фронту. Інакше це буде не останній такий рейс.
В аеропорту Рівного в понеділок приземлилися два військово-транспортних літаки Ан-26 з "вантажем 200" — 17 трунами з військовими, розстріляними минулого тижня бойовиками під райцентром Волноваха на Донеччині. Ритуал прощання відбувся на полігоні неподалік села Нова Любомирка. Серед загиблих — троє рівнян: 34-річний Андрій Нечипорук з села Бронники Рівненського району, 22-річний Віталій Маринич з села Рокитне та 23-річний Леонід Озеранчук з села Осницьк Рокитнівського району. Решта загиблих були мобілізовані на військову службу з Волинської, Хмельницької, Львівської та Івано-Франківської областей.
Літаки прибули до Рівного лише о пів на першу, а не о 9.00, як попередньо обіцяли військові. Потім знадобився ще час, поки труни перевантажать у військові вантажівки та доставлять на полігон. Рідним та близьким загиблих, які приїхали туди з сусідніх областей ще зранку, довелося півдня чекати. Виплескуючи своє горе у розмовах з журналістами та присутніми тут військовими.
Оксана та Петро Бондаруки з села Заріччя Володимир-Волинського району, які втратили 23-річного сина Миколу, розповідають:
— Фермер з нашого району за свої гроші купив для всіх наших місцевих хлопців, яких відправили на схід, каски та бронежилети. Передав військовим… але захисна амуніція до наших синів так і не дійшла…
На схід відправили й нашого зятя, він досі там. Розмовляли з ним по мобільному, то каже, що без командира висадили в чистому полі, як мішень. Хлопці не мають що пити-їсти, окопуються, сплять по дві години й постійно насторожі. Бо місцеві підходять та викрикують: "Якщо не заберетеся з нашої території, то всіх перестріляємо..."
Що то за командири такі, як могло статися те, що зараз можна побачити в Інтернеті? Вдень підійшли до наших хлопців, обізвали як хотіли, познімали на телефони все, а під ранок наступного дня під'їхали сепаратисти й чеченці та розстріляли. А потім, коли солдати приїхали тіла забирати, то по них ще й свої з вертольотів кілька черг пустили…
Валентина Артемок з Ковеля:
— Загинув чоловік племінниці, 36-річний Олександр. Осиротіли троє діток — хлопці 9 та 10 років і тримісячна донечка. Він єдиним годувальником в сім'ї був...
Казав, що потрібна форма — купили та передали. Що нема з чого їсти варити — купили та передали харчі. А далі з тиждень просив, що потрібен бронежилет і каска. Дізналися, що начебто 350 доларів вони коштують. То й нехай, не шкода грошей, щоб лише живим вернувся. Почали розпитувати, де можна купити, та… не встигли. І як це так може бути, щоб воювали за Україну та не мали навіть у що вдягнутися, хоча б якогось захисту. Де ж ті гроші, що ми всі передаємо на нашу армію?
Тетяна Гончарук з Хмельниччини, втратила 35-річного чоловіка Володимира:
— У нас двоє дітей, сину 9 років та п'ятирічна донечка. Хоч вона серйозно хвора, в неї пієлонефрит, чоловіка таки мобілізували. Дзвонила йому 21 травня ввечері, то сказав, що все нормально, щоб не хвилювалась. А наступного ранку вже дзвінка не було. Я з дитиною мотаюся по процедурах у лікарні й не знаю вже, що робити. У п'ятницю додзвонилася в Хмельницький обласний військкомат, у відповідь: "В телефонному режимі питання не розглядаємо". Кажу, добре, приїду. "Ні, не приїжджайте, бо в нас неприйомний день". Я таки взяла з собою дитину й пішла до них. Мене впустили, але щойно зайшла в кабінет, прибили словами: "Ваш чоловік загинув"...
Інші жінки та чоловіки в жалобному вбранні додавали:
— Брат чоловіка із Закарпаття розповідає, що хлопці та чоловіки тікають і ховаються в горах від мобілізації. Бо військкоматівцям лише б виконати план.
— Так само й у нас: хто заплатив 10 тисяч гривень, того не забрали. А хто не мав за що чи ж не захотів відкупитися, того послали під кулі.
— А чого їх перед тим навчили?! Шикувалися, марширували та цвяхи рівняли...
— Хіба ми не хочемо захищати Україну? Але давайте ми будемо захищати свою землю. Якщо з Волині, то волинську... А Донеччину нехай донеччани захищають!
— Наші хлопці мали досі бути на полігоні під Рівним, а їх туди, де йдуть жорстокі бої, кинули необстріляних. Мій син дзвонив і казав: "Мамо, коли я був у Рівному, то люди дуже добре до нас ставилися, нічого не шкодували, їсти приносили. А тут в Новоукраїнці на Донеччині місцеві кажуть: чого ви, бандерівці, приїхали, повбиваємо вас усіх.
— Наші не мають наказу стріляти, тільки в повітря, а "ті" — одразу на ураження, поранених добивають. Чому туди направляють тільки хлопців із Західної України?!
Не бракувало риторичних запитань, скарг та звинувачень й у мобілізованих в армію з Рівненщини, усіх західних областей, а також з Вінниччини, Черкащини та Київщини, які зараз перебувають на території полігона. Того дня їх звільнили від занять для участі в ритуалі прощання з загиблими. Але кілька сотень солдатів вдалися до непослуху — всупереч забороні командирів відкрили ворота обох КПП та провели на територію журналістів, щоб, як сказали, бути почутими. І розповіли, зокрема, таке:
— Нас призивали на 45 днів, цей час минув, але не відпускають. Кажуть, що, можливо, триматимуть до вересня. А на підставі чого ми тут, ніхто нічого не пояснює, не показує жодних наказів, законів чи розпоряджень.
— Мало того, що посилають в бій без касок і бронежилетів, за кого взагалі там воювати? За тих, що сидять в кабінетах і ховаються за чужими спинами? І чому тільки нас, західняків, воювати направляють? Коли мобілізували, то казали, що будемо служити на місці чи на кордоні з Білоруссю.
— Була тут раніше знімальна група, але їм показали лише один "показовий" намет. В той час як ми в інших наметах на соломі та на піску спали. За свої гроші купували цвяхи, щоб нари збити. Обмундирування нормального не видають, їжа така, щоб хіба з голоду не померти. У квітні заплатили тільки по 300 гривень, за травень — по 1300-1600, залежно від посади.
— За 45 днів, відколи тут, багато хто з нас жодного разу не стріляв. Ями копаємо, в карти граємо, цибулю ось посадили та доглядаємо.
— Розвантажили на склад 7 тонн згущеного молока — не видають. Почали обурюватись, то видали по одній баночці, і то… під розписку.
— Мене назначили санітаром, хоч в медицині нічого не тямлю. Дали тільки вату, бинти, джгути та нашатирний спирт, якщо хтось знепритомніє. Ні йоду, ні анальгіну.
— В мене двоє маленьких дітей, жінка в декретній відпустці, але забрали й тримають тут.
Командир Рівненського полігона, тобто в/ч А-4152 Олександр Ніколайчук, заступник обласного військового комісара Волині Володимир Бондарук та ще кілька військових комісарів, а також заступник командувача ОК "Північ" Володимир Яцентюк всі звинувачення солдатів заперечували. Запевняли, що насправді всім необхідним вони забезпечені і що всі заняття проводяться за планом. В тому числі й стрільби, під час яких, мовляв, тільки за тиждень вистріляли 420 тонн боєприпасів. Уточняли, що 45 днів, які вже відслужили мобілізовані, це не остаточний термін, — неправильно, мовляв, призвані зрозуміли, бо закону про демобілізацію допоки немає.
Не залишились без відповіді й крики матерів щодо того, за яким правом послали солдатів на війну, хто відповість за загиблих і чому не повертають назад тих, хто досі під кулями на сході України. Офіцери запевняли, що був наказ на відправлення 51-ї бригади з Володимир-Волинського для участі в АТО на сході, і що не вони його приймали. Що питання про повернення бригади вже вирішується, але це не справа одного дня. А за фактом того, що сепаратисти мали змогу безперешкодно знімати солдатів на відео, а потім розстріляти, вже проводиться спеціальне розслідування, і винні будуть обов'язково покарані. На цьому словесна перепалка офіцерів з мобілізованими солдатами та рідними тих, хто загинув на Донеччині чи досі перебуває там, закінчилася. Бо на полігон нарешті прибула колона з "вантажем 200".
Ритуал прощання був скорботно-урочистим, приїхала навіть почесна варта зі Львова. Всіх загиблих згадали поіменно, відслужили молебень та вшанували їхню пам'ять хвилиною мовчання. Чітка організація заходу ненадовго порушувалась тільки в кількох випадках, в місцях, де стояли рідні та близькі загиблих, які не могли стримати сліз і голосіння. Тим з них, які непритомніли, одразу надавали допомогу військові санітари та медики "швидких" з Рівного. На завершення прощання військові під вигуки "Героям Слава!" віднесли труни до автобусів, щоб розвезти їх по домівках.
1. Приватбанк. №картки 5168757253481503, Озеранчук Тетяна Федорівна.
2. Приватбанк. №картки 4149497809662341, Маринич Тетяна Іванівна.
3. Р/р: 35423302030358 в ГУДКСУ в Рівненській області, МФО 833017, код ЄДРПОУ 34021133, отримувач: Рівненський районний територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг). Призначення платежу: благодійний внесок для районного фонду "Милосердя" для сім'ї загиблого Нечипорука А.Д. Контактна особа — Павлусь Олександр Ростиславович (тел. 26-65-40, (067) 360-24-89).tag:війна на сході
