Двоє восьмимісячних вовченят живуть разом із службовими собаками у вольєрі Млинівського райвідділу міліції. Капітанові Володимиру Лук’янчуку з карного розшуку сліпих вовченят подарували друзі з Рівного, які знайшли у лісі лігвище вовчиці.
Вовчицю на дорозі вбив автомобіль, а сліпих дитинчат розібрали мисливці. Одного з вовченят забрав киянин, один — залишився у Рівному, а двох погодився взяти додому Володимир, мисливець, любитель собак та ще й поет, який у вільний від міліцейської роботи час пише вірші. Капітан приніс вовченят спочатку в звичайну міську квартиру, яка розташована на другому поверсі у Млинові. Там міліціонер живе з дружиною Марією, вчителькою початкових класів місцевої школи, 7-річною донькою Іриною і 21-річним сином Сергієм. Балкон став лігвищем Вовченята спочатку жили на балконі. Лук’янчуки влаштували «вовче лігвище», зробивши у картонній коробці з-під телевізора нірку та закутавши її ганчірками. — Я спочатку заплакала. Сказала чоловіку, щоб відніс вовченят туди, звідкіля приніс, бо їм місце не у міській квартирі, а в лісі. А потім малят мені стало шкода. Вони були такими маленькими! Безпомічно пищали, і якби на той час потрапили на очі звичайним собакам, ті їх просто роздерли б, — зізнається пані Марія. Дружина міліціонера вставала до малят тричі за ніч, а інколи — й частіше, пестила, як маленьких дітей. Марія напувала їх теплим молоком, яке наливала в пляшку із соскою. Вовченята ставали на задні лапи, а передніми — брали пляшку і пили. У такі миті вони нагадували маленьких ведмежат. А коли вперше відкрили очі, ті були... блакитними, як небо, і по-дитячому беззахисними. Майже місяць по тому вовченята ще не бачили, вони натикались на ніжки стільців та столу. Ні манної каші, ні супів звірята їсти не захотіли. Пізніше малят пані Марія почала годувати смаженими яйцями, а по тому — обрізками м’яса (його два-три відра щотижня дає для вовченят місцевий бізнесмен Володимир Чайка). Донька капітана Ірина назвала вовченят Сірком і Бурком (за кольором їхніх шкур). На вовченят надягли нашийники, а гуляв з ними в місцевому парку син міліціонера. Сірко та Бурко охоче купалися з ним в річці. Лише одного разу Бурко виявив до хлопця агресію, і то в ту мить, коли юнак спробував відібрати в нього рака, знайденого в річці. Але так би вчинив і звичайний собака, в якого хтось спробував би відібрати його здобич, не те що вовк! До речі, якщо в Сірка — поведінка справжнього собаки (він любив дивитися із сином хазяїна телевізор, сидячи на дивані), то Бурко — більш жвавий, рухливий та віддає перевагу іграм і завжди першим намагається «відірвати» кращий шматочок м’яса у свого братика. А кілька разів ночами вовченята намагалися вити. — Вони вили від спеки і в ті дні, коли була повня. Але коли я хлюпнула на них кілька разів водою, негайно стихли. А в той день, коли на Львівщині трапилась фосфорна аварія, зовсім з будинку виходити відмовилися, навіть гуляти не захотіли. Попросилися, щоб ми забрали їх з балкона в кімнату, там і залишилися, немов відчули в повітрі щось погане. Кажуть, що вовки є дуже чутливі, — розповідає п. Марія. Нудьгують за господинею У вовків, хоч і маленьких, запах специфічний. Щоб не завдавати незручностей сусідам, капітан вирішив перевести їх у вольєр Млинівського райвідділу міліції. Навіть дружині нічого не сказав, щоб не хвилювалася заздалегідь. Колеги з розумінням сприйняли дивацтво Володимира. — Вовченята виросли ручними. Вони подружилися із службовими собаками. Зараз Сірко та Бурко вчаться виконувати команди, які повинні знати службові собаки. Один з них може принести воду та сідати. У них прекрасний нюх та висока витривалість, — говорить капітан Лук’янчук. Та пан Володимир зрозумів, що скільки вовка не дресируй, собакою він не стане. Лук’янчук планує знайти для Сірка та Бурка наречених — чистокровних німецьких вівчарок, і таким способом вивести породу собако-вовків, що зможуть служити міліціонерам ще краще, ніж служать зараз вівчарки. А поки що вовченята нудьгують за пані Марією. Вона їх регулярно відвідує в райвідділі. І тоді Сірко з Бурком, стрибаючи від радості, намагаються лизнути свою господарку в обличчя. І в такі хвилини так важко повірити, що вовк — це небезпечний хижак, зустрічатись з яким на лісовій дорозі навіть ворогові не побажаєш.
