Мало кому з наших артистів дісталося стільки заслуженої слави і народної любові, скільки випало Тихонову. Що дивує всіх його друзів і шанувальників — актор, чиє ім’я вже вписане в історію вітчизняного кінематографа, не забронзовів, залишився таким же людяним, мудрим, без краплі помпезної зоряності. Він живе скромно, з людьми говорить на рівних, хоча і не любить суєтного спілкування і всіляко намагається ухилитися від інтерв’ю. Не тому, що вважає це нижче від своєї гідності, просто не любить розповідати про себе і вважає, що головне сказав своїми роботами. Втім, іноді він робить виняток.
Дитинство Слави Тихонова пройшло в його рідному підмосковному місті Павловський Посад, де він ганяв голубів і боровся із власним боягузтвом, тягаючи яблука із сусідського саду. Коли розпочалася війна, пішов працювати в ремісниче училище. Боячись допустити брак, близько нахилявся до оброблюваної заготовки. Через кілька днів у нього почали боліти очі. Батьки відвели його до лікаря, який кілька годин виймав з очей металевий пил. І сказав, що хлопчина дивом не осліп. У юності Слава обожнював ходити в місцевий кінотеатр. Улюбленим героєм був Чапаєв. Через наївність майбутній актор вірив, що все те, що відбувається на екрані — реальність. І одного разу не витримав і заглянув за екран. Там нікого не виявилося. З тих пір містика кіно запала в душу хлопчика. Тихонов вирішив вступати до ВГІКу. Ось що він нам розповів.
«Після іспитів плакав» — В’ячеславе Васильовичу, чули, вас не відразу прийняли в інститут? — Я вступав важко. Мене не прийняли, і я сидів на сходах і плакав. І тут — випадкова зустріч з Борисом Бібіковим. Я слізно благав взяти мене до нього на курс. Він уважно на мене подивився і сказав: «Ну добре, приходьте вчитися першого вересня». І взяли мене на один випробувальний семестр. За ці півроку багато кого відсіяли. А я в кінці семестру одержав вищу оцінку і право бути серед студентів. ...Думаю, може, ще тому мене пожаліли і зарахували — на курсі виявилося мало хлопчиків. Нещодавно закінчилася війна, держава займалося відновленням господарства... Дуже багато збігів таких у моєму житті. А вже в 1948 році була перша моя велика робота з акторами двох курсів — Герасимовим і Макаровою. Ми робили сцени з «Молодої гвардії». Фадєєв приходив до нас — Герасимов його запрошував. Грали там і Женя Моргунов, і Сергій Бондарчук, Інна Макарова, Клара Лучко, Ляля Шагалова. Режисери, серед яких була і Ліознова — вона навчалася на режисерському: такий у нас зібрався спільний курс — акторсько-режисерський. Ще Єгоров, у якого я потім знімався. Пам’ятаю Носову — смішна кирпатенька акторка... А потім з цього спектаклю народився майбутній фільм. І кілька людей з нашого курсу Герасимов взяв. Почалися зйомки фільму, і всі ми виїхали в експедицію. В якійсь школі жили — готелів там не було.
Перша любов — А в Павловському Посаді була у вас перша любов... — Була. Але це все минуле. Хоча минуле в мені, як же без цього. — Ваше особисте життя було сповнене випробувань. Актори змушені повністю віддаватися творчості, не залишаючи нічого для себе? — А інакше нічого не вийде! — В’ячеславе Васильовичу, нещодавно дивилися ваш фільм «Справа була в Пенькові». — Він у мене за рахунком сьомий, але саме ця картина відкрила мене глядачу. Фільм чорно-білий, але в ньому є душа. А я все намагався робити з душею, не тільки цю картину. Добре, що є люди, здатні це побачити, відчути й усвідомити душу іншої людини... — А зараз ви не хочете більше зніматися? — Ні, ні в чому. І немає тих людей, які у мене вірили, запрошували на ролі. Немає Ростоцького, Ігоря Гостєва, Сергія Федоровича Бондарчука. — І все-таки багато хто вважає вашою головною роллю Штірліца... — Я, очевидно, довго йшов до цієї ролі через інші ролі. А головне те, що ми через цю війну пройшли. Знаємо, що таке голод, як важко жилося всьому народу. Це все в мені. Коли почалася війна, мені виповнилося 13 років, тому вона пройшла через нас, хлопчиків того часу, через наші душі, через наші очі, сльози... Усі ми родом з дитинства. І я щасливий, що зіграв у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни». Грав би цього Штірліца інший актор і Штірліц був би іншим. Яким би ти не був талановитим, перед глядачами ти з’являєшся своєю суттю. Я щасливий, що глядачі повірили в моєму виконанні в цього розвідника — Максима Максимовича Ісаєва. Хоча образ збірний.
Дублював Алена Делона — Кажуть, ви багатьох акторів озвучували? — Я дійсно озвучував роль Печоріна в картині Ростоцького «Герой нашого часу». Режисер мене попросив, а Володя Івашов був не проти — я запитав у нього дозволу. Мій голос прекрасно підійшов. Дублював багатьох іноземних акторів. Серед найвідоміших — Ален Делон. І, до речі, на дубляжі не заробив — так, дріб’язок якийсь. Зате паралельно вчився професіоналізму в закордонних зірок. — Нині ви живете досить замкнуто... — На дачі, колись і будував цю дачу сам, але не добудував. Не вистачило можливостей, і час минув. У Москву не виїжджаю. Живу за містом. Там у нас урядова траса. Асфальтована, але малопримітна дорога веде в наше дачне селище, де всі мене знають. Зараз ми живемо в іншій історичній формації. Людям мого покоління складно прийняти нове життя. Я живу турботою і болем про своїх онуків. Про дочку Аню. Ось чим я зараз живу. Онуки радують мене. Не я придумував онукам імена. Це батьки малюків по імені двох дідів назвали. Одного — Слава — на честь мене, другого — Георгій — на честь батька Колі, чоловіка Аніного. Георгій Переможець у нас і Славік. — В’ячеславе Васильовичу, ви досі рибалите? — Вже не рибалю, тому що немає з ким. Багатьох моїх друзів уже немає. Я маю на увазі насамперед Бондарчука, Ростоцького. Але раніше рибалив. Їхав кілометрів за сто на Озерну. До речі, майже завжди рибу роздавали сусідам, друзям, не рибалкам.
Болконського міг зіграти Смоктуновський Зараз здається дивним, що Тихонова не затверджували на ролі з першого разу. Худрада, переглянувши його проби для фільму «Справа була в Пенькові», сказала, мовляв, немає таких хлопців у селі. Не сподобалося, що в молодого актора соболині брови, що зрослися. Тоді Тихонов взяв бритву і провів нею над переніссям. Режисер відстояв його кандидатуру. До Бондарчука на проби до фільму «Війна і мир» Тихонов приїхав зі зйомок «Оптимістичної трагедії», де грав моряка. Зайшов перевальцем, і режисер його забракував, віддавши перевагу Інокентію Смоктуновському. Але тут з’ясувалося, що Смоктуновський їде грати Гамлета. Так Тихонова взяли на роль Болконського. Під час натурних зйомок піротехніки підривали бомби з пап’є-маше, начинені порохом. Одна з них вибухнула поруч з Тихоновим. Актору пощастило — зачепило тільки ударною хвилею. — На щастя, всі осколки пройшли повз мене, — згадував потім В’ячеслав Васильович. Але роллю Болконського залишився незадоволений: не так масштабно зіграв, як хотілося. — Я був такий розстроєний, що зібрався іти з кіно в театр, — зізнається актор. — Але Станіслав Ростоцький вмовив мене зніматися у фільмі «Доживемо до понеділка». А трохи пізніше Бондарчук запросив у фільм «Вони воювали за Батьківщину», який Тихонов дуже любить. Для ролі вчився заїкатися, тренувався вдома. Коли почув, що дочка Аня теж почала заїкатися, домашні експерименти припинив.
За стіною жив контррозвідник Навряд чи хтось знає, що образ розвідника в серіалі режисера Тетяни Ліознової великий актор «списав» із сусіда, з яким жив в одному будинку і дружив. Одного разу В’ячеславу Васильовичу стало відомо, що його сусід — кадровий офіцер контррозвідки. Виконуючи завдання КДБ, працював в одній із західних країн. Як зізнався Тихонов, він зауважив, що розвідник нібито зовні нічим не виділяється серед простих громадян, ніби підлаштовується під співрозмовників, але вміє слухати й особливо гостро, логічно мислити, дуже спостережливий. Бесіди з контррозвідником допомогли актору знайти потрібну інтонацію, міміку в роботі над образом Ісаєва і пізніше в картині «ТАРС уповноважений заявити...», в якому зіграв генерала Константинова. До речі, в останнього героя на відміну від Штірліца був реальний прототип.
Про особисте Першою любов’ю В’ячеслава Тихонова була Юлія Російська, від якої він пішов до однокурсниці Нонни Мордюкової. Але спільне життя не заладилося. Після розлучення В’ячеслав Васильович продовжував зустрічатися із сином Володимиром, який став актором. Але Володимир рано помер (фатальний збіг: перед цим у фільмі «Російське поле» героїня Мордюкової втрачає свого сина, якого зіграв Володя Тихонов). З другою дружиною Тамарою познайомився на картині Клода Лелюша «Чоловік і жінка». Тихонов озвучував роль, а Тамара Іванівна, тоді викладач французької в Інституті міжнародних відносин, допомагала з перекладом. У цьому шлюбі в них народилася дочка Анна Тихонова, яка стала акторкою.
Дружина Тихонова Тамара Іванівна: «Готуємо подарунки» Ми зателефонували до родини Тихонових. Слухавку взяла дружина Тамара: — Ми відзначимо ювілей у вузькому сімейному колі, що подаруємо — це дуже особисте. Приємно, що чоловіка пам’ятають, поздоровляють. Його старі фільми люблять.
