Тверді дерев’яні лави, маленькі, немов іграшкові, вагончики мають привабити туристів, які їдуть на Рівненське Полісся. Найдовша і чи не найстаріша в Європі вузькоколійка поки що масово обслуговує в основному місцеве населення. Для поліщуків так звана кукушка чи не єдиний транспорт для поїздок у Зарічне, крім звичного коня з возом. А от чиновники мріють, що саме цей раритетний потяг стане куркою, яка нестиме золоті яйця. Для цього уже навіть спеціальний туристичний маршрут розробили. А презентувати його вирішили журналістам, до групи яких потрапила і кореспондент «РВ».
Офіційно проект називається «Поліський трамвай». Цьогоріч він увійшов до числа переможців Всеукраїнського конкурсу проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. На його реалізацію наступного року планують виділити кошти. На що саме їх витратять, поки що невідомо. Адже й недавня звістка про перемогу, як зізналися у приймальні обласного управління культури і туризму, була цілковитою несподіванкою.
«Кукушка» служить людям більше 100 років Мешканці Зарічненщини вузькоколійку «Зарічне-Антонівка», котра з’єднує Володимирецький та Зарічненський райони, називають просто — поїздок, а місце його зупинки — УЗК, що означає узка (вузька) залізна дорога. — У нас кажуть: «пішов на поїздок» або «пішов на УЗК», тобто пішов, щоб сісти на поїздок або когось із нього зустріти, — почав розповідь краєзнавець Зарічненщини, священик Павло Дубінець, коли поїзд рушив. — Збудували цю залізницю у 1905 році місцеві купці з промисловою метою — перевозили торф, глину, дерево тощо. Пізніше один тутешній лісник умудрявся навіть дрова «заганяти» за допомогою поїздка. А зараз це наче рятівний потяг для найвіддаленіших сіл нашого району. Найбільше пасажирів тут у середу, адже саме тоді у Зарічному базарний день. А щодня поїздком дістаються до школи учні з Тиховижа до Острівська, раніше з Перекалля до Борової діти їздили — зараз їх шкільний автобус возить. Серед пасажирів поїздка є навіть першокласники. А от по гриби цим видом транспорту не їздять — для цього у селах використовують власні підводи. Як розповіла провідниця «кукушки» Олена Сидорчик, доводилося їй обслуговувати й іноземних туристів. Тож заодно і професію екскурсовода опанувала. — Коли нашим поїздом їздять іноземці, вони запитують про історію краю. Тому доводиться розповідати їм, зокрема, про першу та другу світові війни на нашій території. З поляками можу спілкуватися без перекладача, а от решті іноземних туристів мої розповіді передають перекладачі, — розповідає провідниця. — Рухається наш поїзд зі швидкістю 30-40 кілометрів за годину, тож із Зарічного до Антонівки потрапляє приблизно за чотири години. Потяг працює на танковому моторі, тому лише на дорогу в одну сторону, а це приблизно сто кілометрів, витрачається до двохсот літрів солярки. І хоча проїзд тут платний — від Зарічного до Антонівки коштує 6,75 грн., пасажири зізнаються, що більшість з них за проїзд не платить, адже працівники «кукушки» кожному з них або кум, або брат, або сват чи знайомий знайомого. А належить вузькоколійка Львівській залізниці. Хоча якби була рентабельною, зізнається голова Зарічненської районної ради Віталій Сарич, то райдержадміністрація прийняла б її на своє фінансування.
А потяг штовхнути слабо? Як і на звичайних коліях, тут працюють ремонтні бригади, котрі обстежують залізничну дорогу за допомогою дрезини, розповідає Павло Дубінець. Таких бригад на вузькоколійці є три — в Зарічному, у селах Морочно та Острівськ. Кожна з них має свою ділянку колії, яку й обстежує. В одній дрезині сидять чотири працівники. І коли їде потяг, вони знімають дрезину з колії, щоб його пропустити. — Якось мені довелося спілкуватися з одним чоловіком. Я тоді їхав маршруткою з Рівного додому. А він підсів до мене у Сарнах — високий такий, метрів два на зріст, кремезний. Спитав мене, чи я, бува, не священик, і ми розговорилися на церковні теми, — розповідає отець Павло. — Коли ж ми приїхали маршруткою у Дубровицю, шофер заглушив мотор і пішов відмічати документи. А всередині залишилося лише кілька людей. Коли ж шофер повернувся, завести автобус не вдалося. Тож він попросив штовхнути маршрутку з гірки, щоб та завелася. Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як мій співрозмовник вистрибнув з маршрутки і транспорт покотився. От я і кажу цьому чоловіку: «Ото у вас і сила!». А він мені: «Я, батюшко, все життя на коліях працюю, дрезину штовхаю», — сміється священик, а з ним і всі пасажири «кукушки». Коли усі зійшли з потяга і зібралися біля таблички на дереві з написом «Маршрут №4», отець Павло почав розказувати ще одну кумедну історію, пов’язану із коліями: — Разом з цією вузькоколійкою будувалася ще одна — у Камінь-Каширському районі Волинської області, якої зараз не існує. У першу світову війну нею німці перевозили будівельні матеріали з України у Білорусь. Напевне, та вузькоколійка проходила через чиїсь городи, тому що після того, як її розібрали, у Камінь-Каширському районі виник проклін: «Дай Боже, щоб через твій город проклали вузькоколійку!».
Щирі поліщуки й останню сорочку із себе знімуть За четвертим маршрутом ми потрапили у гідрологічний заказник «Острівський», до якого входять три озера: Велике, Середнє та Хоромне. — Наша Зарічненщина обділена такими архітектурними пам’ятками, як, наприклад, Острозький чи Дубенський райони. Однак ми багаті нашою первозданною природою, ще збереженими народно-побутовими та географічними реліквіями. Усе це ніби переносить нас у XVIII-XIX століття, — веде далі священик-екскурсовод. — Іноді, коли працюю по господарству, уявляю, як колись так само працювали мої діди-прадіди. Тож вважаю, що основна привабливість нашого краю у тому, що ми можемо показати іноземним туристам чи просто міським людям давнє відображення поліського життя. А наші церкви, збудовані двісті й більше років тому! Наприклад, дерев’яна церква у селі Морочно побудована у 1815 році. А в дерево, з якого вона зроблена, забити цвях тяжко. Однак коли пригріває сонце, то з цього соснового дерева виступає смола. Наш край також багатий на ягоди — чорницю, брусницю, журавлину. Багато у нас і грибів, і риби. Але насамперед — це наші люди. Я сам поліщук, хоча жив і в Острозі, маю знайомих і в Рівному, Луцьку, Києві… Але щиріших людей, як на Поліссі, ніде немає. Якщо ввійдеш поліщуку в довіру, він готовий зняти останню сорочку і віддати тобі, а про пригощання можна й не згадувати — завжди вас тут пригостять із діжки шматочком сала, хлібиною-цибулиною, огірком соленим, квашеною капустою, яйцем, запеченим з молоком і маслом у печі, і, звичайно ж, чаркою самогону. Остання зупинка — в агросадибі Олени Кречкевич. Родина перша в районі, хто започаткував так званий зелений туризм. І за минуле літо стала п’ятою на Рівненщині за кількістю прийнятих туристів — за неповних два місяці тут відпочило понад сто осіб. Усі вони мешкали у старенькій батьківській хаті чоловіка пані Олени. Збереглися тут і піч, і грубка, на стінах висять пожовклі від часу фотографії. Стоять старі металеві скрипучі ліжка. А на підлозі — уже сучасний килим. І коштує це 20 гривень за добу з людини. — У нашому селі є попит на хати, багато бажаючих міських мешканців не проти придбати оселю біля озера. Мій сусід так теж продав батьківську хату, і тепер вона стоїть запущена, — розповідає господиня агросадиби. — А ми вирішили не продавати хату, в якій народився чоловік. Вона спочатку довго стояла пусткою, а потім мені сільська рада запропонувала приймати тут туристів. Тож ми побілили, пофарбували, прибрали. Ще плануємо піч викинути, щоб умови були сучасніші. Що ж до душу-ванни, то нашим туристам це не було потрібно, адже вони увесь час в озері купалися. А ще вони ловили рибу, збирали і сушили гриби тощо. Одночасно у хаті жило не більш ніж шестеро людей. Готували вони самі, але коли їм треба були продукти — овочі, фрукти, молоко, яйця — усе брали у нас, — додає п. Олена. Перед тим як потрапити до Кречкевичів, туристи або телефонували попередньо, або просто приїжджали в село і вже на місці шукали, де зупинитися. Коли поверталися до нашого екскурсійного автобуса, смеркало. У вологий пісок нобельської дороги у журналісток вгрузали підбори. «Може, хоч за рахунок туристів на Поліссі дороги прокладуть!» — раптом почувся чийсь невдоволений вигук.
