Україна відзначила День туризму. В багатьох туристичних фірмах сказали з цього приводу багато слів про розвиток туризму в Україні, про збільшення кількості українських, зокрема рівенських, туристів, котрі вирушають дивитись на інші країни.
Спочатку про Рівне. Обласний центр на сьогодні є абсолютно непривабливим для туристів, хоча тут і ведеться постійний косметичний ремонт. Але туристів цікавлять насамперед пам’ятки архітектури, визначні історичні місця а вже потім клумби і гарні фасади будинків. Старовинне лише за документами Рівне повинно знайти в собі щось привабливе, щоб запропонувати гостям. Районні центри цивілізація зіпсувала менше — тут ще збереглися старовинні замки з руїнами. Дубно в цьому сенсі лідер — тутешній замок відомий багатьом. Років двадцять тому тут була армійська казарма, зараз щось схоже на музей, хоча порівнювати з розвиненими замками Львівщини (Олеський, Золочівський), де музеї існують вже по двадцять-тридцять років, неможливо. Зокрема, величезний і гарний ззовні палац Любомирських всередині абсолютно порожній, оскільки реставрація триває, й тривати буде, певне, довго. А більше місць, куди хотілося б знову повернутися, окрім кількох кімнаток з копіями старовинних картин власників замку, немає. До того ж, одночасно з відновленням старовинної атмосфери споруди (скільки на це треба коштів — ніхто не рахував), у Дубні має бути туристична інфраструктура — щоб туристам з Європи (мабуть, саме таких хочуть бачити в ідеалі туристичні керівники) було де ввечері порозважатися, принаймні повечеряти у звичних для них умовах. А поки що доводиться радіти дитячим екскурсійним групам, які, безперечно, необхідних на реконструкцію грошей до каси Дубенського замку чи інших місцевих пам’яток історії не дадуть. Їдемо далі. Неподалік від Дубна знаходиться рай для дітей навколишніх сіл і екстремалів — руїни Тараканівського форту. Подібного об’єкта в Україні, окрім підземної ставки Гітлера «Вервольф» під Вінницею, мабуть, немає. В колишніх гітлерівських бункерах планують організувати музей, тобто роблять те, що необхідно робити для розвитку українського туризму — залучають інвестиції. Безумовно, по закінченні робіт це приваблюватиме тисячі грошовитих європейців. Тараканівський форт, збудований в другій половині XIX століття для царської армії, декілька десятиліть перебуває в аварійному стані. У наближених до бойових умовах полюбляють гратися дітлахи, тренуватися альпіністи та, за чутками, ховати трупи своїх жертв місцеві злочинці. Хоча залишки колишнього військового об’єкта входять до Дубенського історико-культурного заповідника, обласна влада про цей об’єкт забула і згадувати не хоче. Грошей для цього потрібно чимало, а займатися справою, яка не принесе одразу відчутних дивідендів, влада бажання не має. За традицією, якихось дій треба очікувати після значних нещасних випадків з багатьма жертвами, щоб форт повністю закрили. Можна сподіватися на приїзд іноземців-мільярдерів, не байдужих до історії, щоб дали гроші на реконструкцію. Але це щось із розряду ненаукової фантастики. Зрозуміло, що наш регіон не має особливо привабливих туристичних місць, щоб приймати іноземців або українців, котрі хочуть корисно відпочити. Власне, половина України в подібному становищі. Але для таких місць вихід знайшли — так званий зелений туризм. Це коли мешканці великих міст, щоб відпочити від міського шуму та суєти, їдуть до села, де поселяються в будиночках на утриманні господарів. Ідея, звісно, європейська — ти їдеш у село, дихаєш повітрям, не знаєш ніяких турбот і платиш при цьому не такі вже й великі гроші. Коли проїжджаєш українськими селами, стає очевидно — для європейського підходу потрібна й європейська реалізація. Але, мабуть, не українська. Перше — це гаряча вода. Якщо в обласному центрі не всі готелі можуть запропонувати таку «розкіш», то що вже казати про селян. Не всі власники осель для «зелених туристів» можуть дозволити собі купляти нагрівачі води. А це справді необхідно. Друге — дороги. Рівне, звісно, може пишатися кількома заасфальтованими цього року вулицями, але дороги в селах — могили для дорогих автомобілів. А ще згадайте про психологію місцевих аборигенів — мине ще багато років, поки сільські мешканці зрозуміють, що той, хто платить гроші, має моральне право замовляти музику, і щоб вести пристойний бізнес, варто з цим миритися. Для прикладу, в Болгарії господарі будинків, приймаючи туристів, самі переселяються ледь не в підвали, створюючи іноземцям найкращі умови проживання. Побоюються іноземні туристи ще й наслідків Чорнобильської катастрофи, після якої, на їх переконання, вся наша територія забруднена. Це щодо планів залучати іноземних туристів до відпочинку в мальовничих рівенських краях. Для українських людей в селах придумали новий вид розваг — кінний туризм. На Рівенщині це поки дві кінноспортивні бази — в Мирогощанському аграрному коледжі та в Суську при лісгоспі. За невелику платню у декілька гривень там дозволять покататися на конях, можуть навчити деяким прийомам професійної верхової їзди. Цей вид туризму розрахований в основному для дітей. Для масовості кінного туризму необхідна така ж масовість кінного спорту. А у нас один-два іподроми, та й ті проводять змагання в кращому випадку раз на рік. Які ще туристично привабливі місця асоціюються зі словом Рівенщина? Мабуть, козацькі могили на Берестецькому полі. Але й там не створено жодних умов для відвідувачів, насамперед немає готелів чи навіть скромних мотелів. Сам музей в селі Пляшева давно застарів і не відповідає європейським стандартам — багато років там ніяких нових експонатів не виставляється, про нове приміщення історики тільки мріють. Якщо взяти до уваги, що район «козацьких могил» екологічно чистий і оточений мальовничою природою, то можна припустити, що цей туристський об’єкт міг би стати загальноукраїнським. Але поки що це лише в галузі теорії. Немає ні коштів, ні ентузіастів або навпаки, що одне й те саме.
