Наталія Компанцева, незважаючи на свій поважний вік, вирушила у подорож до Африки. Звідти вона привезла не тільки фотографії, які згодом розмістила на виставці в рівненській арт-кав’ярні «Сальвадор Далі» під назвою «Загублений світ». З Африки вона привезла й теплу приязнь до молодого темношкірого короля і гіркий присмак слова «бира»…
— Пані Наталіє, чому раптом вирішили побувати в Африці? — Зовсім випадково. Мабуть, Бог так захотів. Від свого колеги фотографа і мандрівника Івана Дудкіна дізналася, що він збирається в прес-тур дикими племенами Ефіопії на джипах, який організовує турфірма. Заглянула в Інтернет і побачила цю інформацію. Одразу ж написала своїм дуже близьким друзям, які вже давно працюють в Ефіопії, вислала їм посилання на сайт і попрохала позичити грошей — подорож дорога. Вони одразу ж відгукнулися, що допоможуть мені. Зателефонувала в турфірму — виявилося ОДНЕ(!) вільне місце, адже кількість подорожуючих обмежувалася трьома джипами. І, нарешті, я була останньою, на кому закінчилася акція турецьких авіаліній з безпрецедентною знижкою на авіапереліт. А оскільки я від народження екстремал, то цей тур був саме для мене. — Судячи із залишених коментарів, відвідувачі у захваті від вашої фотовиставки «Загублений світ». Як вам вдалося створити настільки сильні образи? — Я люблю життя, люблю людей. Напевне, тому мій улюблений жанр фотографії — документальний портрет. Люблю знімати людей в реальному житті, людські емоції, ловити моменти, знімати репортажно. — Ми знаємо Африку з екранів телевізорів та Інтернету. Яка ж Африка справжня? З якими проблемами вам довелося зіткнутися там? — Я також уявляла Африку іншою, насамперед її природу. Ефіопія, як кажуть самі ефіопці, — це не Африка, це курорт. Це зелений континент, де багато екзотичних рослин, красивих дерев у цвітінні, бананових гаїв, гір. Чим вище ми піднімалися в гори, тим біднішою ставала рослинність, але жодних пустель ми не бачили. Африка — це величезний континент і кліматичні умови, залежно від широти, різні в різних країнах. Ефіопія — країна контрастів. Особливо це помітно в столиці. Адіс-Абеба — це мегаполіс, де біля величезного розкішного аеропорту, фешенебельних готелів і супермаркетів стоять жалюгідні халупи, по вулиці поряд з дорогими автомобілями ходять осли, поруч з дуже багатими людьми повно безпритульних, які сплять на вулиці в картонних коробках чи просто на землі. І це нікого не дивує… — Африканці — люди, котрі тісно пов’язані з природою, вони живуть за її законами, часто відкидаючи цивілізацію західного світу. Що ви відчували, коли дивилися на цих людей, з їхніми дивними для нас звичаями та модою: ви їм співчували чи, навпаки, захоплювалися ними? — Життя в багатьох племенах — це майже кам’яний вік. У 1956 році чеські мандрівники Зигмунд і Ганзелка проїхали всю Африку, в тому числі й Ефіопію, на своїх «Шкодах» і описали це все в своїх книгах, зробивши багато чорно-білих фотографій. З тих пір там нічого не змінилося. Ті ж звичаї, той же ж одяг із козячих шкір, ті ж голі діти і повна антисанітарія, напівголі жінки і чоловіки, та ж відсутність води, той же голод і бідність. Як фотограф я, звісно, була в захваті від такої екзотики. Як людина, жінка і мати з великим співчуттям ставилася до них. У мені часто боролися ці два почуття. Це як фотографувати звірів у зоопарку, співчуваючи їхній неволі. З іншого боку, цивілізація потихеньку проникає й до них, і невідомо, чи можна буде цю екзотику побачити через 10-15 років. — Чи можете пригадати найважчий і найрадісніший моменти своєї подорожі? Що вас найбільше вразило? — Організація туру була майже ідеальною, тому великих проблем не було. Лише на початку нас попередили, що зйомки в племенах платні, причому в різних племенах плата різна. Пояснили, що зйомка — це фактично їхній єдиний спосіб заробити. Коли ми приїхали в перше плем’я Ерборо, майже всі вийшли нас зустрічати. Вони були готові кожного (а нас було восьмеро) розірвати на частини, хапали за руки, тягнули в сторони, заглядали в очі і кричали: «Фото, фото. Бира, бира!». Бира — грошова одиниця, яка дорівнює приблизно 10 центам. Це було жахливо, голова йшла обертом. Тому потім довелося домовлятися з «місцевим начальством» — вождем племені чи старійшиною, щоб вони стежили за порядком. Ми вибирали кожен для себе, кого хочемо фотографувати, а потім розраховувалися. І до кінця цей процес набув більш-менш цивілізованих форм. Багато фотографували на ходу, з вікна машини. Тоді це обходилося безкоштовно, але хлопчаки довго бігли за нами з криком: «Бира, бира!»… У перші дні було важко через тривалі переїзди і спеку. За день ми проїжджали 400-500 км по дуже поганих дорогах, які іноді переходили у бездоріжжя. Температура — 40-50 градусів. Але сухе повітря і вітерець нівелювали спеку, і ми її переносили легше, ніж у нас при 30 градусах, але з великою вологою. Та було настільки цікаво, що ці дрібні незручності не псували настрою. Важко сказати, що було найбільш цікавим — все було настільки незвичайним і захоплюючим, що втоми не помічали. Вразив король племені Консо Гезаень, справжній король у 20-му поколінні. Красень, розумний, освічений, з двома вищими освітами. Він володіє шістьма мовами. Дуже вразила поїздка в Національний парк — восьмиметрові крокодили відпочивають на березі й готові будь-якої миті кинутися до човна, який можуть перевернути одним ударом хвоста; величезні туші бегемотів також стежать за човном — і тут же хлопчак, років семи, спокійно ловить рибу. Велетенські пеліканячі базари, стада зебр. Вразила всезагальна навіть не бідність, а повні злидні і в той же час доброзичливість і усміхненість цих людей. А найбільш радісними моментами, напевно, були вечірні перегляди відзнятого матеріалу, коли бачила на моніторі вдалі кадри. — З ваших фото можна зробити висновок, що ви закохані у фотомистецтво. Як народжувалася ця любов? — Так, дійсно, я закохана у фото, люблю знімати все, але найулюбленіші теми — люди і життя. Я дуже щаслива в тому сенсі, що моя робота — кінооператора і фотографа — це одночасно і моє хобі, моє захоплення. Я дуже довго йшла до цього. Коли закінчила школу, мріяла поступити до ВДІК в Москві на режисерський факультет, але батьки відмовили, а один відомий режисер, мамин друг, сказав: «Якщо кіно — це твоє — ти прийдеш до нього обов’язково в будь-якому віці». Закінчила два курси біологічного факультету КДУ ім. Тараса Шевченка, потім Київський медичний інститут, працювала сім років лікарем швидкої допомоги, анестезіологом, реаніматологом. А потім буквально захворіла фотографією і в результаті цієї хвороби кинула медицину, пропрацювала десять місяців асистентом прекрасного режисера-документаліста М. Юдіна. Зрозуміла, що кіно — це моє, і вступила на операторський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. На операторський, тому що перемогла любов до фотографії. 25 років пропрацювала оператором на найкращій в СРСР студії «Київнаукфільм». А коли пішла на пенсію, згадала про свою давню «хворобу «— фотографію, і захворіла ще сильніше. Декілька років тому ініціювала організацію фотовиставок жінок-фотографів Міжнародний жіночий фотоконкурс «Планета дітей». Його проводять на початку червня і приурочують до Міжнародного дня захисту дітей. В цьому році конкурс зібрав учасниць із 17 країн. Було багато нагород і призів. Це моє улюблене дітище. — Які ще проекти ви хотіли б втілити в життя? Чи плануєте відкрити для себе та інших нові країни? — Дуже люблю китайську приказку: «Бійся мріяти — мрії здійснюються». Планів не складаю. Дуже люблю мандрувати, сподіваюся, що Бог підкине ще щось цікаве. Були б сила і можливість. Минулого року у складі української делегації була на Всесвітньому конгресі Міжнародної асоціації фотохудожників у В’єтнамі. Я ще не відкрила для глядачів Непал, Йорданію та В’єтнам — не вистачає часу. Поки є ще сила, хочеться їздити і фотографувати, а вже коли вона остаточно вичерпається, засяду за комп’ютер. — Українці знають вас не лише як фотографа, а й як людину, котра пов’язана з кіномистецтвом, якісним кіномистецтвом. Як ви оцінюєте нинішню ситуацію з українським кіно? — Те, що нині відбувається з українським кінематографом, — жахливо, просто потворно. Українські студії перетворено на майданчики для знімання третьосортних російських серіалів. Російські «звєздульки» заполонили наші павільйони, а наші актори в злиднях і безробітті. А в нас підростає плеяда здібних молодих режисерів і операторів, які завойовують нагороди на престижних міжнародних фестивалях. Але для них ні грошей на фільми, ні роботи в Україні немає навіть у перспективі. Курс як попередньої, так і нинішньої влади — на повне знищення не тільки українського кінематографа, але й усієї української культури. А навіщо вона їй? Реальних і швидких грошей вона ж не приносить. Нема культури — нема проблеми. — Чи спілкувалися ви з шанувальниками вашого фотомистецтва? Що найцінніше ви винесли з цих розмов? — Це спілкування відбувається на персональних виставках в різних містах. Воно надихає, дає колосальний заряд енергії і бажання знімати і показувати. Адже будь-якій творчій людині потрібно мати вихід «в люди», а не писати, малювати для себе в шухляду. Без цього творчість немислима, вона помирає. Це спілкування дає надію, що ти ще живеш і комусь цікавий, а у цьому сенс життя. Тому те, що робить Олександр Купчинський у своєму арт-кафе — це неоціненно, це ковток свіжого повітря для кожного художника.
| |
 | |
