Віктора Леуненка призначили виконуючим обов’язки голови ради директорів «Рівнеазоту» півроку тому, це вже 13-й директор за час існування підприємства. Леуненко родом із Сумщини, попереднє його місце роботи — директор дочірнього підприємства «Хімпрому», де за освоєння нових видів добрив він одержав звання заслуженого працівника хімічної промисловості.
Віктора Леуненка призначили виконуючим обов’язки голови ради директорів «Рівнеазоту» півроку тому, це вже 13-й директор за час існування підприємства. Леуненко родом із Сумщини, попереднє його місце роботи — директор дочірнього підприємства «Хімпрому», де за освоєння нових видів добрив він одержав звання заслуженого працівника хімічної промисловості. Пропозицію очолити «Рівнеазот» п.Леуненко уперше одержав у листопаді 2001 року, але тоді його 90-річний батько був проти, і він відмовився. Другу пропозицію усе ж прийняв, батько був уже згоден залишитися під опікою сім’ї Леуненка-молодшого. Голові ради директорів не байдуже, що про нього думають люди, вважає себе людиною скромною — оселився у профілакторії, власного авто не має — користується службовим, яке надав інвестор. У спадок черговому директору залишились борги — держава винна за добрива 43 мільйони гривень, борг із зарплатні сягнув 11 мільйонів. А ще переповнені нікому не потрібною продукцією склади та виведена з ладу значна частина агрегатів. Саме у нещадній експлуатації обладнання, на якому випускали усього три найменування продукції — селітру, адипінову кислоту та аміак — та у відсутності перспективного мислення й звинувачує тепер п.Леуненко колишнє керівництво підприємства. — За багато років на заводі не проводили ніякої реконструкції, ніхто не працював над новими технологіями, модернізацією обладнання, над розширенням асортименту продукції, аби її можна було продавати не лише у сезон, а цілий рік, — каже Віктор Леуненко. — Завод працював у максимальному загоні, його добивали до ручки, абсолютно не замислюючись над безперспективністю такої роботи. Тепер ми просто змушені йти на додаткові затрати, аби налагодити виробництво, триває робота з випуску групи складних добрив, які можна продавати цілий рік як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Коли селітра приносила «Азоту» прибутки, їх не вкладали у розвиток виробництва. Як наслідок — незручна та енергомістка технологія її виготовлення, хоча обладнання було кращим, ніж, скажімо, на сумському «Хімпромі», де я працював до Рівного. Щоб продати накопичені за кілька років 70 тисяч тонн рівенських добрив, п.Леуненко пішов на свідоме заниження їх ціни і таки позбувся цього баласту. Нині наша селітра, поряд із Сєвєродонецькою, черкаською та виробництва концерну «Стирол» продається в Україні, а також у країнах Європи та в Австралії. Але на колишній викривленій ціновій політиці підприємства, коли влітку ціну на селітру занижували до збиткової, а в сезон накручували її, зуміли нажитися більш спритні ділки: вони скуповували добриво за малі гроші, а потім перепродували за прийнятною для покупця і нижчою від азотівської ціною. — Нашим добривам з таким набором проблем важко конкурувати навіть з російськими, — продовжує п.Леуненко. — У них це виходить дешевше за рахунок цін на газ та електроенергію, а ще й тому, що там, на відміну від нашої країни, зуміли захистити власну промисловість. Щоб підняти завод з боргів до рівня одержання прибутків, потрібно 10-20 мільйонів доларів. Зрозуміло, що таких капіталовкладень держава, яка й свій борг не погасила, не зробить, тепер надії покладатимуться на нового власника, оскільки держава все ж має намір продати контрольний пакет акцій «Рівнеазоту», який їй зараз належить. За місяці роботи нового директора середня зарплатня на заводі зросла і становить тепер 475 гривень. Скоротився й борг перед людьми, тепер він складає 7 мільйонів. Зараз на «Рівнеазоті» задіяний шеститисячний персонал і такий штат новий керівник вважає завеликим. Що ж до обурення декого з працівників щодо позбавленням їх пільг, якими можна було користуватися раніше, то тут позиція п.Леуненка тверда: поки не буде прибутків, не буде й матеріальних допомог та путівок на оздоровлення. Проїдання заробленого він прирівнює до повного краху підприємства.
