«В університеті повинен запрацювати трикутник наука-освіта-бізнес. Зараз дуже розтягнута освітня сторона, а виробнича і наукова — не з’єднані. Дві останні повинні зустрітися. Коли цей трикутник замкнеться, ми зможемо сказати, що Україна готова до інтеграції в Європу. А інакше нам там робити нічого», — вважає міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, який відповів на запитання нашого видання.
— Якою буде система вищої освіти в Україні через три-п’ять років? — Мене дивує, що всі хочуть змін. А я не хочу змін, я хочу стабільної системи освіти. Сьогодні в Україні діє цілком стабільна система освіти, яка повністю охоплена законодавством. У 1996 році був прийнятий базовий закон про освіту, для виконання якого є низка законів — про профтехосвіту, про загальну середню освіту, про вищу освіту, про позашкільну освіту, про післядипломну освіту. Є також базовий закон про наукову і науково-технічну діяльність, вісім законів про Академії наук, закон про інноваційну діяльність і 11 законів, що регулюють інтелектуальну власність. Тому я вважаю, що говорити про якісь істотні зміни не слід. А зміни, що все ж відбувалися, носять атрибутивний характер і для стратегічного розвитку освіти значення не мають. Експерти Ради Європи визнали, що наше законодавство у головних принципах відповідає європейським стандартам. І не випадково 19 травня в Бергені понад 40 європейських міністрів освіти проголосували за приєднання України до Болонського процесу. — Про це багато говорять, але для чого нам це треба? — У світі знання змінюються катастрофічно швидко. Ми не встигаємо за потребами ринку. А участь у Болонському процесі дозволить нам йти в ногу з часом. Можна брати вже готові закордонні плани, програми, методики і технології. Але ми не посипаємо голову попелом і не говоримо, що все так погано. У нас хороша фундаментальна теоретична підготовка студентів, напрацьовані комплексні плани з фізики, математики, хімії. А ось застосування і технології — слабке місце. Останні 15 років держава майже нічого не вкладала в матеріальну базу університетів, фінансування здебільшого йшло тільки на заробітну плату, стипендії, комунальні послуги. — Як ви плануєте підняти статус вищої школи? — В університеті повинен запрацювати трикутник наука-освіта-бізнес. Причому в основі повинна лежати наука, а вже до неї дотикатися освітня і виробнича сторони. Зараз дуже розтягнута освітня сторона, а виробнича і наукова — не з’єднані. Дві останні повинні зустрітися. От коли цей трикутник замкнеться, ми зможемо сказати, що Україна готова до інтеграції в Європу. А інакше нам там робити нічого — ми не зможемо конкурувати без науки і технологій. Також треба наші стандарти і критерії привести у відповідність з європейськими. Щоб просуватися на європейські ринки, ми повинні почати працювати в єдиній системі вимірів. Наприклад, зараз при обміні спеціалістами і студентами не збігається перелік професій і програм. Ці розходження ми стираємо. Одна з перших вимог Болонського процесу — зменшити перелік напрямків підготовки спеціаліста. Об’єктивна реальність вимагає від нас змін. Наша система освіти була хороша для планової економіки. Вона забезпечувала ВПК кадрами, які давали проривні технології й утримували обороноздатність країни на необхідному рівні. Туди і йшло найбільше фінансування. Зараз ситуація змінилася, і ми повинні реагувати відповідно. — Багато вважають, що університети повинні бути автономні. Яка ваша точка зору? — Думаю, що кожен ректор хотів би зробити з університету щось на зразок своєї вотчини і керувати нею. Але буде так, як вирішить держава. Автономія — це величезна відповідальність. У перспективі усі вищі навчальні заклади повинні бути самостійними. Але дипломи залишаться державного зразка. Міністерство освіти буде розробляти політику, впливати на нормативи, стандарти, кадрові питання, встановлювати правила гри. Держава буде робити замовлення для автономних університетів і фінансувати його. Всі багаті країни, за рідкісним винятком, мають, як правило, державне замовлення. Тільки бідні держави вводять платне навчання і від цього стають ще біднішими. Зовнішня оцінка відразу покаже рейтинг вузів, і абітурієнти зрозуміють, кому куди йти і за чий диплом боротися. Якщо зараз відбувається просування по службовій драбині за гроші, звідки ж тоді з’являться Ломоносови? Треба створити можливості просування за інтелектом. Я заявив на всю Україну, що жоден адміністратор, жоден голова облдержадміністрації не зайде до ректора і не буде на нього тиснути.
Потрібно давати фундаментальні знання Олег Закусило, проректор з наукової частини Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: — Функція університету не в тому, щоб дати вузько професійні знання. Це завдання профтехучилищ, технічних закладів, які готують, наприклад, профільних інженерів. Університети повинні давати фундаментальні знання, які дозволяють людині легше сприймати всі нововведення, тому що вона готова до їх сприйняття. Інформаційні технології змінюються із запаморочливою швидкістю. Знання, які студент одержує на першому курсі, через п’ять років на момент випуску можуть виявитися вже недостатніми. Тому університет повинен давати знання, які можна буде використовувати і через п’ять, і через десять років. Наш університет дає фундаментальну підготовку з усіх природних і гуманітарних спеціальностей. Якщо порівняти нашого випускника з «технарем», то спочатку другий може скоріше засвоїти діючу техніку. Проте через два роки, коли з’явиться нова техніка або програмне забезпечення, випускник університету на порядок випередить його. Йому, щоб опанувати новинку, знадобиться місяця два, а випускник технічного закладу взагалі може ніколи цього і не зробити. Після приєднання України до Болонського процесу в наших студентів з’явиться більше можливостей поїхати навчатися в Європу. До нас можуть приїхати для вивчення соціальних наук, одержання фундаментальних знань з математики і фізики. У нас уже були студенти зі США, які вивчали математику.
Вчіться вчитися В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»: — Якщо говорити дійсно про університети за змістом програм, а не за зовнішньою атрибутикою, то один із ключових моментів університетської освіти — автономія. Класичний університет — це окрема держава в державі (а може, і не в одній). Тільки тоді він може розвивати й удосконалювати знання, запропоновані студентам. Чи готові ми сьогодні до того, щоб створити реальну автономію для університетів? Ні — багато хто не розуміє, що таке автономія. Автономія — це, насамперед, величезна відповідальність університету за студента і диплом, що він дає. Тому диплом повинен видавати університет, а не держава. Звичайно, на все життя освіти бути не може. Перша освіта повинна закласти основи якісних базових знань і навчити вчитися. І тоді можна продовжувати займатися самоосвітою все життя. Якщо необхідно кардинально змінити професію, тоді необхідна інша освіта. Але якщо людина йде по схожій сфері діяльності, це — необов’яково. Недолік вітчизняної освіти — вузька спеціалізація, вона не дає фундаментальних знань. Це йде ще з радянських часів: тоді освіта була непоганою, особливо в галузі точних наук. Сьогодні ж вузька спеціалізація неможлива, сучасний світ дуже динамічний, і якщо людина не має бази, у майбутньому вона не буде затребувана. Щоб здійснити глобальні кроки в побудові фундаментальної освіти, необхідно, по-перше, відповідне фінансування. Університет високого рівня сам себе забезпечити не може. По-друге, необхідно об’єднати науку й освіту. Академія наук повинна стати громадською організацією, де збираються видатні люди і дискутують, а працювати вчені повинні зі студентами. Тоді студент буде брати знання не з підручників десятилітньої давнини, а з новітніх наукових досліджень. І університети, і вчені будуть конкурувати за гранти. Сподіваюся, що в ході проекту автономії ми зуміємо вийти на цей єдиний шлях. Є глобальна проблема підвищення якісного рівня української університетської або в цілому вищої освіти. Якщо її не вирішать, ніяких змін на краще в країні бути не може. Максимум, станемо хорошою країною роздрібних торговців дешевого імпорту.
Менше теорії Марія Зубрицька, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка: — Освіта в Україні занадто затеоретизована, надфундаментальна, вона не вчить підприємництву. Не вчить адаптуватися до змін суспільства. Сьогодні підготовка наших бакалаврів, у порівнянні із західними, занадто фундаментальна. Дуже багато теоретичних знань, академічного баласту, тобто непотрібних дисциплін, наприклад, таких, як охорона праці або основи безпеки життєдіяльності. На Заході ступінь бакалавра орієнтований на застосування практичних знань і компетенцій. Таким чином, бакалавр затребуваний на ринку праці. У нас навіть трудове законодавство не адаптоване з рівнем бакалавра. Сьогодні мало хто прийме його на роботу, тому що в громадській свідомості бакалавр — це людина з неповною вищою освітою. Відповідно, всі хочуть бути магістрами, що позначається на якості магістерської освіти. Тоді як на Заході ступеня магістра домагаються тільки ті, хто хоче продовжувати академічну кар’єру. У контексті приєднання до Болонського процесу ми також повинні реформувати ланку магістр-аспірант-кандидат-доктор наук і перейти до більш гнучкої моделі бакалавр-магістр-доктор. Це не стільки дотримання умов Болонської декларації, що дозволяє академічну мобільність, скільки раціональна доцільність нових освітніх реалій.
