Як сестри стали заробітчанками в Європі

Кажуть, що найбільші інвестори зараз заробітчани — торік вони й на своє прожиття за кордоном заробили, ще й переказали в Україну понад 2,5 мільярда доларів. Але не усім, хто їде за кордон, вдається повернутися з прибутками.

Готові були до важкої праці, аби лиш добре платили

27-семирічна Марія навчається в Києві на лікаря. Дівчині з багатодітної сім'ї доводилось нелегко: в столиці жити — недешево, особливо якщо самотужки платиш за навчання. Тож під час канікул вирішила разом із своєю 25-річною сестрою Валентиною підзаробити за кордоном. Навесні зробили робочі шенген-візи і звернулися у Westcadra — агентство з працевлаштування за кордоном, що має кілька офісів у Рівному і хорошу репутацію. — Нам одразу запропонували кілька вакансій в Польщі, - розповідає Марія. — Проте там платять тільки 7 злотих за годину, а праця тяжка. Ми не проти були важко трудитися, і по 12 годин в день, але щоб оплата була вища. Мені, наприклад, потрібно було за короткий термін заробити велику суму грошей, щоб оплатити навчання. Крім того, 200 доларів, які від кожної з нас вимагали за працевлаштування, ми позичали, і їх треба було повернути. Тому ми домовилися з Тарасом із агентства, що він зателефонує, як в нього з'явиться пропозиція щодо більш оплачуваної роботи. Через декілька днів дівчатам запропонували роботу в Чехії з оплатою 100 крон за годину, з офіційним працевлаштуванням. Щоправда, дзвонив не Тарас, а Віктор. Він мав партнера Михайла. З ними дівчата й вели переговори і домовлялись про працевлаштування. Вирішувати потрібно було швидко, бо, за словами Віктора, на ці вакансії надто багато охочих. Тож сестри довго не думали: заплатили по 200 доларів кожна. Ще по 70 доларів пішло на дорогу до Праги. — Нас, повен автобус заробітчан, везли окружними шляхами, - пригадує Валентина. — Не найкоротшою дорогою, а начебто заплутуючи сліди. Пізніше, вже перебуваючи в Чехії, ми дізналися, що квиток на автобус від Рівного до Праги коштував всього 40 доларів.

Або додому, або бери те, що пропонують

Марія та Валентина приїхали в місто Лада-Болеслав, що за 40 км від Праги. Місцева мешканка Марія Златнікова, яка мала дати їм роботу, відразу заявила, що офіційно їх працевлаштувати не може. Та й неофіційно поки теж — вакансій в неї на заводі нема, та ще й на таку зарплату. Віктор та Михайло, мовляв, не попереджали її, що привезуть ще людей. Тож порадила сестрам почекати. — Це був перший дзвіночок про те, що ми зв'язалися не з тими, з ким треба, — впевнена Марія. — Нас поселили в гуртожиток, який, м'яко кажучи, був не для молодих дівчат. Там постійно пили-гуляли. Ми боялися виходити зі своєї кімнати. День за днем гроші танули, а роботи для нас не знаходилося. Тож сестри пішли до п. Марії й вимагали, щоб вона зв'язалася з Віктором та Михайлом, які обіцяли їм роботу. Врешті чоловіки приїхали і запропонували Валентині й Марії роботу в селі Храст, неподалік Болеслава — з оплатою 70 крон за годину. — Ми почали обурюватися такою низькою оплатою, адже обіцяли платити по 100 крон, - розповідає Марія. — Саме за таку умову ми заплатили по 200 доларів кожна. Та Віктор і Михайло заявили, що ми не в тому становищі, щоб тут качати права, а маємо радіти тому, що є хоч якась робота. Якщо ж хочемо легально влаштуватися — маємо ще доплатити. А ні, то маємо зібрати «манатки» і забиратися додому. І, можливо, нам повернуть по 100 доларів. Тож ми замовкли і погодилися на те, що пропонували. Бо в нас не було грошей ні на зворотну дорогу, ні на те, щоб віддати позичене.

Сестри навчились відстоювати свої права

У Храсті дівчат на роботу взяла пані Луція — молода жінка, яка у власній садибі організувала приготування ланчів: бургерів, салатів, бутербродів і печених м'ясних виробів. Їх у неї замовляли різні установи для своїх працівників. Сестер поселили у вагончику, щоправда, в ньому були усі комунальні зручності. — Єдине, що нас радувало — прийти до вагончика після 12-годинного робочого дня і впасти на ліжко з опухлими ногами й руками, щоб заснути, — пригадує Валентина. — Робота була дуже важкою, а нас на цьому виробництві ланчів було тільки двоє. Ми тягали бідони із салатами, самі їх готували і сортували. Робили кожна по 400 бутербродів щодня. Обіду не мали. Та й не хотіли їсти того, що готували — пані Луція не стежила за свіжістю продуктів. В обов'язки дівчат входило також прибирання кухні, миття посуду і побутової техніки. Якось Марія мила машину для приготування фаршу з відкритими ножами, послизнулася і впала. Каже, що ледве не зачепила головою один із ножів. Ногу підвернула і та напухла, проте п. Луція не дозволила взяти хоча б один вихідний, щоб відпочити і підлікуватися. Тоді сестри й задумалися: а що буде, якщо одна з них отримає тут виробничу травму?! — Ми запитали хазяйку: ви викличете «швидку», якщо ми потребуватимемо медичної допомоги? — розповідає Марія. — Вона відповіла тільки таке: ніхто ще тут не падав і з вами не станеться. Після цього ми відмовилися мити ту машину для фаршу. Оскільки вона не хотіла втрачати вже навчених працівниць, то погодилась на цю умову. Також ми добилися в неї півгодинної обідньої перерви. У п. Луції дівчата пропрацювали три місяці, аж поки не закінчився термін дії візи. Зустрічались якось із п. Марією, але вакансій на заводі так і не з'явилось.

В агентстві кажуть, що винні «партнери»

Розраховували дівчата привезти із заробітків по 3 тисячі доларів. Та додому повернулись зовсім не з такою сумою. Тож вирішили піти у кадрове агентство, щоб повернули 400 доларів, заплачені за вакансії, яких не було. — В агентстві Westcadra зустрілися з Тарасом, — розповідає Марія. — Вислухавши нас, він… здивувався. Каже, що не знав про нашу ситуацію і вперше чує, що Віктор і Михайло так з нами вчинили. Як виявилося, вони не працювали в агентстві, а були його давніми «партнерами», яким він іноді давав телефони людей, які шукали роботу за кордоном. Ми запитали Тараса: яке ви мали право дати наші номери телефонів цим шахраям? Він відповів, що визнає свою помилку, але тільки у цьому. А відповідальності за вчинене «партнерами» нести не повинен. Тарас при дівчатах зателефонував Віктору, і той пообіцяв, що приїде і вирішить з дівчатами конфлікт. Проте минув тиждень і другий, а від нього ні дзвінка, ні звістки. Марія та Валентина звернулися в Міністерство соціальної політики, і там їм пообіцяли, що перевірять в агентства наявність ліцензії. Віктор Коваль, якого дівчата назвали як чоловіка, з яким укладали усний договір про працевлаштування, на дзвінки на мобільний не відповідає. Можливо, саме повіз чергову партію заробітчан за кордон. Тарас Тимощук, заступник директора агентства Westcadra, погодився прокоментувати ситуацію: — Віктор та Михайло — це наші партнери, з якими ми співпрацюємо вже не один рік. Між нами не укладено якісь договори про співпрацю чи посередництво, існує тільки джентльменська домовленість. Ми даємо їм доступ до своїх офісів, проте відповідальності за їхні дії не несемо. Скарг від людей, яких ми до них посилали, до нас не надходило раніше. Моя вина тут тільки в тому, що дав їм номери телефонів дівчат. Просто запропоновані нами вакансії в Польщі їм не підходили, тож гадав, що Віктор і Михайло, які працюють і на Чехію, їм краще допоможуть. Про їхні перипетії з роботою дізнався тільки зараз. Від угоди, яку вони уклали з дівчатами, агентство не отримало ні копійки. Віктор і Михайло пообіцяли, що приїдуть і вирішать конфліктну ситуацію з дівчатами шляхом переговорів. Проте бачу, що не поспішають. На майбутнє працювати з ними не плануємо. Адже Westcadra — агентство, що вже 4 роки працює на ринку з надання послуг з працевлаштування, ми дорожимо своєю доброю репутацією. Стараємося, щоб люди, які до нас звертаються, підписували найкращий з трьох контрактів легального працевлаштування, який гарантує працівнику весь пакет соціального захисту.