Якщо ваша дитина зводить вас з розуму

1550 0

Я згорнулася калачиком у кріслі, тремтячи, плачучи і мріючи тільки про те, щоб чоловік скоріше прийшов додому. У сусідній кімнаті моя маленька дочка верещала у своєму ліжку, і я ніяк не могла її заспокоїти. Я боялася, якщо підійду до неї, то не стримаюся... Мене не покидала впевненість, що я нікудишня мати — не можу впоратися з цією маленькою істотою. Багато молодих мам зіштовхуються з такою ж проблемою, а виявляється, що психологи вже давно знають, чому діти часто зводять нас з розуму. І навіть знають, як справитися з цим особливим видом божевілля.

Я згорнулася калачиком у кріслі, тремтячи, плачучи і мріючи тільки про те, щоб чоловік скоріше прийшов додому. У сусідній кімнаті моя маленька дочка верещала у своєму ліжку, і я ніяк не могла її заспокоїти. Я боялася, якщо підійду до неї, то не стримаюся... Мене не покидала впевненість, що я нікудишня мати — не можу впоратися з цією маленькою істотою. Багато молодих мам зіштовхуються з такою ж проблемою, а виявляється, що психологи вже давно знають, чому діти часто зводять нас з розуму. І навіть знають, як справитися з цим особливим видом божевілля. У природі немає нічого більш складного, більш загадкового, ніж людина, тому до кожної дитини ми повинні знайти індивідуальний підхід. Нерідко ми виходимо з себе тому, що не можемо зрозуміти і пояснити багато вчинків дітей. Насправді ж ми їх розуміємо, але, намагаючись показати свою мудрість і життєвий досвід, придушуємо це в собі. Згодом це стає джерелом роздратування, втоми і, нарешті, гніву з приводу поведінки дитини. Щоб уникнути подібних ситуацій, для початку нам треба пригадати своє дитинство. Дитина, якою був кожен із нас, не зникає, коли ми виростаємо. Все, що ми відчуваємо, будучи дітьми, ще всередині нас — десь там глибоко, і було б дуже непогано відродити наші спогади. Ми рідко говоримо дітям: «Ти не поганий, ти просто маленький». Звідки ж дітям взнати, у чому причина того, що вони не слухаються дорослих або роблять те, що їм не дозволяють. Справа в тому, що діти просто не можуть справитися із собою, і все, що вони роблять і відчувають, цілком природно для дитини, але не завжди зрозуміло дорослим. Отже, щоб менше божеволіти від дітей, необхідно виробити в себе вміння пояснити дитині норми поведінки на доступній їй мові. Ми повинні бути чуйними до її переживань, неприємностей, стану здоров’я. Найскладніше пояснити погану поведінку. Мій п’ятирічний племінник Іван перезбудився після святкового сімейного обіду. Бігаючи по кімнаті і намагаючись привернути до себе увагу, він розбив бабусину вазу. Мама взяла його на руки і сказала: «Я знаю, ти дуже переживаєш, що так сталося. Давай пообіцяємо бабусі, що ми постараємося знайти таку ж вазу». У цій ситуації мама вчила його аналізувати власну поведінку і відповідати за дії, які можуть заподіяти біль іншій людині. Такі розмови діють краще за будь-яке покарання. В міру того, як ми вчимося пояснювати поведінку дитини, ми чіткіше розмежовуємо, що значить бути поганим, а що значить бути маленьким. Біля пісочниці, де гралася моя дочка, збиралися різні мами і діти. Якось трирічний малюк вкусив іншого і розсміявся. Всі дорослі були обурені. Але я побачила в очах хлопчика страх і розгубленість. Він вкусив імпульсивно, від розпачу, що йому не дають іграшку. Всі почали покрикувати на нього: «Ти поганий!», але одна мудра бабуся зупинила молодих матусь і посадила зляканого Колю поруч із собою: «Ти занадто маленький, я поруч, щоб допомогти тобі пригадати, що цього робити не можна». Коля подивився на бабусю з полегшенням і подякою. Маленькі діти часто можуть зробити щось погане і потім відразу почувають себе винуватими. Вони приходять у повну розгубленість, не знаючи, що їм робити, як спокутувати провину. І старші повинні їм допомогти. Бувають ситуації, коли дитина, граючись, може заподіяти шкоду своєму здоров’ю. І навіть тоді не треба залякувати дітей, просто постарайтеся відвернути їхню увагу і поговорити з ними. У дитинстві я дуже любила гратися вдома із сірниками. Вуличні плакати лякали: «Сірники дітям не іграшка!». Але ж так хотілося зрозуміти: «Чому? А що буде, якщо я пограюся?». Повернувшись із роботи, тато застав мене за цим заняттям. Я злякалася, що порушую заборону. Але замість того, щоб накричати на мене і прочитати довгу нотацію, він просто сказав: «Якщо хочеться запалювати сірники, ти можеш робити це у ванній, коли я поруч, або на подвір’ї на дачі. Ми поставимо відро з водою, і ти будеш кидати туди сірники». Була весна і я декілька місяців чекала обіцянки. Але яке щастя було разом з татом гратися із сірниками! Говорити з дітьми доступною їм мовою — це не значить сюсюкати і спотворювати слова, як вони. А якщо при розмові ми будемо враховувати рівень їхніх знань і намагатися відповісти на безкінечні запитання, дітям завжди буде з нами цікаво.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також