Попавши в секс-рабство, самостійно на волю вибираються одиниці, адже допомоги чекати немає звідки. Свої люди в торговців живим товаром є скрізь. 32-річній українці Олені Свєтловій дивом вдалося втекти з грецького борделю. Вона знову вдома, разом з батьками і донькою. Її історія — зайве підтвердження тому, що диво трапляється вкрай рідко і далеко не з усіма. Коли київські соціологи провели опитування серед молодих жінок — чи відомо їм про проблему торгівлі людьми, 90% респонденток відповіли: «Так, але мене це не стосується. Зі мною ніколи такого не станеться». Олена Свєтлова признається, що у свій час відповіла б так само. Але п’ять років тому під виглядом працевлаштування її саму продали в рабство, у Грецію. І хоча «грецькою рабинею» киянці довелося побути всього три дні, розповідати, про це без сліз вона може лише через роки.
«Добрий афіндике нас майже не б’є» У той час Олена перебувала в декреті з дворічною донькою. Грошей катастрофічно не вистачало. Чоловіка саме комісували зі Збройних сил. І замість того, щоб перекваліфікуватися і шукати нову роботу, Леонід впав у депресію і сидів вдома. Тому телефонний дзвінок близької подруги Лєни з пропозицією попрацювати у літній сезон у Греції офіціанткою видався їй тоді світлом у кінці тунелю. Подруга, до речі, напівгрекиня, працівник солідного кадрового агентства, познайомила зі своїм грецьким родичем — Костасом. Той представився помічником господаря кафе, якому терміново потрібні були працівники. Новий знайомий пообіцяв повністю оплатити проїзд, взяти на себе оформлення візи й інших документів, причому дуже швидко. Коли вдома Олена розповіла про це чоловіку, він навіть зрадів: «Звичайно, їдь, це ж шанс. А я посиджу з дитиною в декреті». Насторожилися тільки батьки, особливо батько. Його схвилювало те, що доньці не показали контракт. Але тоді Лєну це не зупинило. Без усіляких підозр вона почала збирати необхідні папери. Леонід провів дружину в аеропорт, доніс її скромну маленьку валізку і передав із рук у руки Костасу. — У Салоніках нас зустрів типовий грек — з великим животом, великим носом, обвішаний золотими ланцюжками, як ялинка гірляндами, — розповідає Лєна Свєтлова з гіркою посмішкою. — Я ще подумала: «Чудово, значить, справи в кафе йдуть добре». Жінку привезли в якесь захолустя, висадили біля кафе, в якому, як не дивно, не було жодного відвідувача. Завели в підвал. До переляканої киянки підійшла жінка, представилася Тамарою, помічницею господаря кафе, і сказала російською з легким грузинським акцентом: «Твої обов’язки — розкручувати клієнтів на випивку. Якщо сподобаєшся, будеш надавати секс-послуги, нагорі є номери». Олена спробувала пояснити: «Це якась помилка, мене порекомендували друзі, у мене є чоловік у Києві!». Тамара вдруге повторювати не стала. Господар, який підійшов, тільки посміхнувся, взяв речі Лєни і жестом показав слідувати за ним. — Привіз мене в якийсь брудний багатоповерховий будинок, — продовжує Лєна. — У квартирі — дві кімнати, схожі на наші хрущовки. Крім нас, там були ще дві дівчини і хлопець. Коли хлопець посміхнувся, я із жахом помітила, що в нього взагалі немає передніх зубів. Це виявився сутенер, вдень він розвозив дівчат за адресами до клієнтів, а вночі доставляв у кафе. Жити передбачалося тут, разом з ними. Хоча в квартирі було всього два ліжка. Обстановка — жебрацька. Запаскуджене мухами дзеркало, практично порожня кухня, у холодильнику — нічого немає. Мовляв, якщо не заробиш, їсти не будеш. Дівчата заспокоювали, шепотіли Лєні російською: «Нічого, у нас добрий афіндике! Ти не бійся. Він нас майже не б’є». Коли Лєна залишилася з «афіндике» один на один, той почав вимагати показати, на що вона здатна. У розпачі киянка попросилася у ванну. Незважаючи на те, що там не було ані гачка, ані засувки, господар її не тривожив, дав виплакатися. Потім зненацька пішов, прихопивши із собою всі її документи і квиток на зворотний шлях.
Вояж за 20 доларів Тоді на Лєну вперше в житті навалилося почуття безвиході. Вона пролежала на холодній підлозі декілька годин. А коли піднялася, вже вечоріло. «Добрий афіндике» не повертався, дівчата теж. Лєна дістала з торби стару материнську іконку і вперше в житті помолилася, палко, як могла. Як не дивно, полегшало, і навіть з’явилося бажання втекти за будь-яку ціну. У кишені Лєни залишилося лише 20 доларів. Англійську вона знала тільки за піснями улюблених закордонних співаків, грецької не знала взагалі. Довго вовтузилася із замком — руки не слухалися. На сходах хтось говорив грецькою. «Все, — подумала Лєна. — Зараз впіймають і будуть бити». На сходовому майданчику з’явився літній чоловік, і Лєна, кинувшись до нього, як змогла, жестами, попросила про допомогу. Дивовижно, але він її зрозумів. Мало того, завіз Лєну на вокзал і віддав драхми, що залишилися в нього, на дорогу. Щоправда, запропонував звернутися в поліцію, але та категорично відмовилася. Пізніше дізналася, що правильно зробила. У невеличких містечках у поліцію приїжджим дівчатам звертатися не варто. Як правило, їй дадуть притулок, «погодують» обіцянками декілька днів, а потім, зазвичай, приїжджає «добрий афіндике», сплачує за дівчину заставу і забирає її назад. Далі — гірше. Неслухняну жертву б’ють, гвалтують, саджають на наркотики і залякують до смерті. У ті страшні дні греки допомагали їй більше, ніж українці. Лєна вирішила поїхати в невеличке містечко Ламія, де вже декілька років успішно працюють у будівельній компанії її знайомі. Хотіла попросити в них допомоги. Українські друзі, вислухавши Лєну дуже уважно, сказали: «У нас і своїх проблем вистачає» і без зайвих слів вивезли її до найближчої траси. Вона навіть вже не плакала, а просто стояла і дивилася на кафе неподалік і довгий двосторонній хайвей. Водії, які проїжджали мимо, сигналили їй щосили, щось кричали і кривлялися. Виявилося, що світловолоса жінка в смаглявих темноволосих греків викликає скоріше презирство. Стомившись від спеки — було 40 градусів у тіні — і водійської «уваги», жінка пішла в кафе. Грошей вистачило тільки на банку пепсі й бутерброд, а ломана англійська видала її походження моментально. Офіціантка ні з того ні з сього посміхнулася і заговорила російською. Вона розповіла, що приїхала з Росії, влаштувалася офіціанткою в кафе. Виявилося, у Греції дійсно можливе подібне працевлаштування, але за умови, що кафе належить комусь із твоїх родичів, а за національністю ти — хоча б напівгрекиня. Родинні зв’язки для греків — найважливіше. Вона ж і повідомила Лєні, що незабаром під’їде автобус до Афін. Так і сталося, але водій, навіть не вислухавши її, відвернувся і ні слова не сказавши пішов у кафе. Тут Лєна помітила, що офіціантка щось розповідає, водію, іноді вказуючи на неї. Через п’ять хвилин такого спілкування шофер жестом покликав Лєну в автобус і посміхався. Вона так і не дізналася, що подіяло на водія, але грошей він з неї не взяв.
Повернення Натиснувши кнопку селектора в українському консульстві, Лєна вперше за декілька днів почула «рідну мову»: «Приходьте наступного дня, робочий день закінчився». Лєна знову почала проситися додому, згадуючи дитину, чоловіка, відсутні документи і чула у відповідь: «Приходьте зранку». Авіарейси тоді курсували в суворо визначений час: по вівторках і п’ятницях. Це ж саме було в четвер. Зволікати не можна було. Втретє натиснувши кнопочку селектора, Лєна сказала таку фразу, яка її саму жахливо здивувала: «Заради Бога, заради усього святого, допоможіть!». Вражаюче, але після цих слів двері відчинили. Лєну вислухали, заспокоїли й оформили документи для повернення на батьківщину... за годину. І навіть дозволили безплатно зателефонувати додому. Лєна набрала номер і розповіла чоловіку все, попросивши вислати сто доларів, щоб доплатити за переоформлення документів і квитка. І вперше за ці два дні заснула прямо в кріслі щаслива. Наступного дня Лєна пішла в авіаагентство і чекала повідомлення, що Леонід переслав гроші на вказаний рахунок. Підходив час вильоту, а факсу не було. Працівниця агентства зжалилася над нею і без факса відправила дівчину в аеропорт, віддавши їй запечатаний конверт з квитком. На реєстрації Олену все ж зупинили і попросили дочекатися необхідного факсу. Його так і не було. Пізніше виявилося, що чоловік навіть не повідомив про проблему Лєниним батькам і гроші висилати не збирався. До кінця реєстрації залишалося якихось п’ятнадцять хвилин, Лєна кинулася до першої зустрічної жінки із запитанням: «Ви випадково не з Києва?». Та посміхнулася і чистою російською відповіла ствердно. Вона і позичила зовсім незнайомій їй жінці необхідні сто доларів. Лєна була останньою, хто пройшов реєстрацію. Вона навіть встигла зателефонувати чоловіку і сказати, що вилітає. Він лише запитав: «Що, ти вже прилітаєш, так швидко?». Для Лєни ж ці три дні видалися вічністю.
«Ми раді бачити тебе живою» Леонід зустрів її, ніби нічого не трапилося. Мама розплакалася, сказавши тільки: «Оленко, як ми раді тебе бачити живою!». Тільки через півроку жінка змогла більш-менш спокійно розповісти мамі, що з нею сталося за ці три дні. З чоловіком вона розлучилася, але через два роки, причому без образ. Подруга, яка відправила її до «доброго афіндике», через місяць сама знайшла Лєну. Вона стала перед нею на коліна і на очах у переляканих перехожих попросила пробачення. Пояснила, що не знала, чим насправді займається її далекий родич. Лєна її простила. Навіть зізналася, що молиться за душу Костаса. Адже люди, що займаються работоргівлею, як правило, довго не живуть. До того ж, Костас не відбив витрачених грошей, «товар» втік і хто знає, може, грека вже немає в живих. Після того, що сталося, Лєна стала глибоко віруючою людиною, знайшла себе в журналістиці, зараз працює на телебаченні, написала автобіографічну книгу «Поріг», в основу якої поклала свою історію, і сподівається, що найближчим часом вона знайде свого читача. Покинула курити, вживати алкоголь і зрозуміла, що життя людини і душа людини — найцінніше, що є на Землі. — Багато жертв говорять, що виходу немає, — говорить наостанок колишня грецька рабиня. — Я живий приклад того, що він є, просто потрібно боротися до кінця, незважаючи ні на що. Хоча чесно зізнаюся: те, що зі мною трапилося — справді диво і Божа воля. Я знаю, що дівчата, потрапивши в рабство, не тільки не можуть втекти, їх просто знищують як «відпрацьований товар» і непотрібних свідків. Додому жінки повертаються зломленими і пригніченими. Вони страждають від постійних депресій, доходячи часом до самогубства. Хворіють на венеричні захворювання. Часто колишні секс-рабині починають пити і міцно сідають на наркотики. Поодинці справитися зі своїми проблемами екс-наложниці не можуть. Тоді й приходять на виручку спеціалісти з реабілітаційних центрів. Але буває, що занадто пізно. — Наше головне завдання — інформувати жінок про те, що з ними може статися, а якщо вже сталося — допомогти вибратися з біди, — додає до сказаного координатор Міжнародного жіночого правозахисного Центру «Ла-Страда Україна» Людмила Ковальчук. — Нам телефонують і самі дівчата, і їхні батьки. Ми не можемо відмовляти або забороняти, але ми радимо: перед тим, як вирушити в поїздку, зверніться до нас, залишіть свої координати. Тоді нам легше допомогти тим, хто потрапив у біду. Ось декілька головних правил для тих, хто через ті чи інші причини збирається за кордон: зніміть декілька ксерокопій із закордонного паспорта. Залишіть їх вдома батькам або друзям. Нікому не довіряйте свій паспорт — він повинен знаходитися тільки у вас. Залишіть близьким докладну інформацію про себе і місце свого перебування. А також: ксерокопії візи, контракту і паспорта, фотознімок, адреси і номери телефонів, за якими вас можна знайти за кордоном. Прихопіть із собою номери телефонів українських представництв і консульств, а також недержавних правозахисних організацій, які займаються захистом і розшуком. Докладіть зусилля для того, щоб вивчити мову тієї країни, у яку виїжджаєте.
До речі Работоргівля стала настільки вигідним бізнесом, що згодом може витиснути з лідируючих позицій наркотрафік. Адже мова йде про величезні прибутки. Арифметика дуже проста: сутенери купують жінок зі Східної Європи по 500-1000 доларів за «кожну людську одиницю», потім перепродують її знову і знову. У результаті одна дівчина (або «Наташа», як називають східноєвропейських повій) приносить «хазяїну» до 250 тисяч доларів. При таких прибутках торговці людьми можуть собі дозволити підкуповувати держчиновників і поліцію, давати хабарі при перших же ознаках небезпеки — це копійки в порівнянні з наваром від продажу.
