У селі Повча Дубенського району досі не можуть відійти від шоку. Їхня 22-річна односельчанка, яка вела легковажний спосіб життя, залишила тільце тримісячного сина у закинутому хліві, де його з’їли щурі та бродячі пси.
Олена (імена з етичних міркувань змінені) росла в неповній сім’ї. Батьки розлучились, коли вона ще навчалась у початкових класах. Втім, і до цього уваги батька й матері до своєї персони вона не особливо відчувала. Адже мати, коли та була ще маленькою, віддала доньку на виховання своїй бабусі. Причиною, яка спонукала до такого кроку, пояснює вона,була відсутність житла. У Чернігові, де жили і працювали батьки, у них була лише кімната в гуртожитку. Плюс — на руках маленький син, який народився через рік після Олени. Тому росла Олена у Повчі у прабабусі, яка дуже любила правнучку і ні в чому їй не відмовляла. Надмір прабабусиної любові, як вважає Оленина мама, і потакання в усьому і стало початком шляху на дно. Втім, і недостатнє батьківське виховання, визнає вона, відіграло свою роль. Олена рано відчула смак дорослого життя. Вчитися не хотіла. Неодноразово на уроки приходила вульгарно нафарбована, і вчительки змушували її змивати сліди «дорослості» з обличчя. Ще коли однокласниці тільки починали дівувати, вона, не по літах розвинена фізично, вже славилася у селі тим, що не пропускала жодного чоловіка, який тільки наважився покласти на неї око у сільському клубі. Мати чула про це від односельців і за таку нерозважливість пробувала сварити, мовляв, «ще в подолі мені принесеш», однак за дівчину заступалася прабабуся: «Ну й що. Виглядимо». Після дев’ятого класу Олена до школи більше не пішла. Вступила до Демидівського профтехучилища. Мати сподівалася, що нарешті донька здобуде професію будівельника, матиме власний шматок хліба і... отямиться. Однак зрозумівши, що на хліб і до хліба можна заробити способом значно легшим, ніж будівництво, Олена училище залишила і знову кинулася на пошуки пригод. Добре жити, здавалося їй, можна у райцентрі, в Дубно. Тож саме тут, то в одному місці, то в іншому і щоразу з іншими чоловіками, час від часу бачили її односельці. Олена працювала повією на трасі. Зрідка, хоч стосунки у них були й напружені, навідувалася до матері. Прабабуся померла, тож більше не було до кого іти. Рідні не дуже раді були її візитам, брат взагалі Олени соромився. Одного разу Олена вдома залишилася довше, але не через те, що вирішила жити інакше, ніж дотепер: вона була вагітна. Материні наполягання посприяли і жінка навіть стала на облік у медиків, втім, скоріше за все, не через турботу про здоров’я майбутньої дитини (під час вагітності Олена продовжувала і пити, і курити), а через гроші, які виплачують на новонародженого малюка. Медики виявили у неї сифіліс. Втім, мати, незважаючи на це, не відмовилася від Олени, хоч у неї й виникало таке бажання. Позичала гроші у людей, щоб лікувати доньку. Наприкінці серпня у Дубенському пологовому будинку з’явився на світ хлопчик, якого назвали Володимиром. На диво, дитина була здоровою. Звісно, малюк обмежив свободу Олени і повіятися з дому вже вона не могла. Хоча коли трохи зміцніла після пологів і хлопчику виповнилося два місяці, могла зникнути разом з ним на ввесь день з дому. Матері пояснювала, що возила малого до лікаря. Так воно було чи ні — хтозна. Адже дитині, народженій від матері-сифілітички, давали профілактичні препарати проти сифілісу і, може, справді горе-матуся бувала у лікарів. Втім, повірити у те, що вона проводила у них цілий день, тяжко. У той грудневий день мати Олени Галина вирішила поїхати в Тернопільську область до своєї хресної. Донька, заколисавши малого, навіть допомогла донести сумки їй до автобуса. Коли Галина через два дні повернулася, ні доньки, ні внука у хаті не було. Галину насторожило те, що в домі залишилися речі малюка і його свідоцтво про народження. «Ну хай не захотіла брати пелюшки, бо я їх купувала, а вона зі мною в поганих стосунках, але чому не взяла повзунки, іграшки, подаровані кумами?» — запитувала себе. Втім, трохи заспокоїлася, вирішивши, що, можливо, донька пішла жити до батька дитини чи якогось іншого свого коханця. Адже хіба їй вперше? А за речами прийде пізніше. Та й гроші у неї були: якраз отримала тисячу гривень допомоги на дитину. Потім сусідка ще розказала, що Олена з її телефону викликала таксі, щоб доїхати до Дубна. Тільки у хаті з дитиною чогось не захотіла зачекати, хоч та й припрошувала, переживаючи, щоб малюк не змерз на морозі. Про зникнення доньки Галина вже трохи пізніше розповіла сільським медикам, які здійснювали над дитиною патронаж. Вони напередодні Нового року звернулися у сільраду, адже малому потрібно було в ті дні робити щеплення. На щеплення дитину Олена так і не привезла. Хоч і з’являлася у село: приїжджала на таксі, отримувала на пошті допомогу на дитину. З сільради про горе-матусю повідомили в управління соцзахисту, службу у справах неповнолітніх та міліцію. Майже місяць працівники міліції розшукували Олену. Знайшли на трасі. Вона розповіла, що в той грудневий день, коли мати поїхала до своєї хресної, годувала малого з соски: залишила її на подушці і відлучилася з кімнати на десять хвилин. Коли повернулася, дитина була нежива, очевидно, захлинулася. Злякавшись осуду і докорів матері за те, що не догледіла сина, вона забрала тільце і відвезла в Дубно. Тут залишила його у хліві закинутого господарства. Щоб ніхто не знайшов, ще й прикидала зверху дошками. Так воно було чи ні — встановити зараз неможливо. Адже від тіла хлопчика залишився лише шматочок ручки до зап’ястя й рештки кісток. Судмедексперти зробили висновок, що так над ним поглумилися гризуни та бродячі тварини. Нині, як розповів прокурор Дубенської міжрайонної прокуратури Роман Музичук, перевіряються дві версії загибелі хлопчика: вбивство і неналежне виконання материнських обов’язків. Втім, чи вдасться притягнути матір до відповідальності — невідомо, адже встановити причину смерті дитини нині неможливо. Тим часом односельці зробили маленьку труну, щоб поховати по-людськи рештки дитини. «Як жити далі і що мені тепер робити?» — запитує Галина, розкаюючись, що в той день поїхала з дому і не позбавила раніше доньку материнських прав. А вночі їй ввижається маленький Володя, якого вона притискає до грудей. А що ж її донька? Олена продовжує займатися звичним ремеслом і на запитання односельців, які зрідка її зустрічають у Дубні, бадьоро відповідає, що в неї все чудово.
