Рівнянин Микола Чумак на власні очі бачив розчахнутий реактор Чорнобильської АЕС, нашвидкуруч прикритий саркофагом. 27-річний лейтенант пожежної служби три місяці пропрацював у кількох метрах від смерті. Та незважаючи на згубний вплив мирного атома, із Чорнобиля Микола Чумак повернувся життєлюбним оптимістом із власним баченням наслідків атомної катастрофи.
Інспектор ПДПЧ-2 відділу пожежної охорони УВС Рівненського облвиконкому Микола Чумак поїхав до Чорнобиля у 1987 році, якраз тоді, коли фахівці із ядерної енергетики намагалися запустити в дію третій енергоблок. — Багато людей вважають, що АЕС після аварії просто зупинилася, але cтанція функціонувала, хоча і на зниженій потужності, — розповідає пан Чумак. - Для роботи на ЧАЕС відбирали фізично здорових людей, адже під дією радіації відбувалося загострення чи не усіх хронічних хвороб. Я пробув у Чорнобилі три робочі вахти, і за цей період тричі змінювалися люди, багато хто за станом здоров’я не міг працювати. П’ятьох чоловіків інженерно-інспекторського складу, серед яких був і Микола, направили працювати на третій енергоблок і саркофаг. За словами Миколи Чумака, ті, хто працювали у безпосередній близькості до реактора, мали вищу оплату праці і пільги на харчування. — Нам видавали талони із двома чорними смужками, — пригадує ліквідатор. — А це означало, що в день ми маємо право на додаткові харчові продукти. Наприклад, це могла бути трилітрова банка соку або плитка шоколаду. Хоча харчування там було ідеальне, щодня в раціон входила чорна ікра, м’ясо, соки, фрукти, овочеві салати. От лише червоного вина на той час вже не давали. Оскільки багато ліквідаторів почали зловживати цим продуктом, то адміністрація зони змушена була ввести сухий закон. Ми жили в Чорнобилі, в приміщенні колишнього дитсадка, переобладнаного під гуртожиток. Від гуртожитку було 300-400 метрів до пожежної частини. В той час на атомній станції не було пожежної частини, а дислокувалася вона в Чорнобилі.
За вахту — три тисячі карбованців В обов’язки інженера з пожежної профілактики входило обстеження приміщень чорнобильської станції, контроль за дотриманням пожежної безпеки і видача дозволів на проведення вогневих та інших пожежонебезпечних робіт, визначення обсягів робіт разом з представниками проектної організації, з приведення приміщень третього енергоблока до чинних вимог безпеки згідно із стандартами МАГАТЕ та, відповідно, прийом в експлуатацію приміщень, в яких дані роботи були виконані. За словами пана Миколи, на станції у кожного працівника на одяг прикріплювали посвідчення, де було вказано прізвище, ім’я та структурний підрозділ. А при складанні припису про порушення працівник автоматично позбавлявся премії. Фахівці, які проводили роботу із запуску третього енергоблока, як правило, були висококласними спеціалістами з інших АЕС або оборонних заводів зі всього колишнього Союзу. Не секрет, що багато людей їхало на ліквідацію аварії в надії покращити своє матеріальне становище, тож ніхто не був зацікавлений у втраті грошей, зароблених ціною власного здоров’я. Наприклад, зварювальник за одну вахту отримував більше трьох тисяч карбованців, з яких премія становила третину. — При вході на станцію ми переодягались у білий одяг на кшталт костюма хірурга: халат, бахіли, рукавички, на дихальні шляхи — найпростіший респіратор «пелюстка», — розповідає Микола Чумак. — Нам видали, крім стаціонарних дозиметрів, японські апарати, які подавали звукові сигнали, коли ми проходили повз місця, де був підвищений рівень радіації. Одяг можна було використовувати максимум два-три дні, далі він починав «світитися». Робочий день розпочинався о 8-й ранку. До десятої ми оформляли дозволи на проведення вогневих робіт, проводили обхід приміщень разом із військовими будівельниками та проектантами. Працювати дозволялось у приміщеннях, де рівень радіації був нижчим ніж 30 мілірентген. Тож спочатку ці приміщення очищали робітники-»партизани», які були призвані військовими комісаріатами. Вони обдирали фарбу зі стін або, навпаки, наносили додаткові шари фарби, а далі до роботи допускались військові будівельники та відповідні служби станції. У приміщеннях, в яких була радіація 50-200 мілірентген, дозволялося лише короткочасне перебування, залежно від фону — від години до 15-20 хв.
Таргани радіації не боялись — Хоча й сьогодні кажуть, що медична служба у Чорнобилі діяла не зовсім професійно, я з цим не зовсім погоджуюсь, — зазначає Микола Чумак. — Раз у два-три дні ми здавали аналіз крові, щодня дозиметристи перевіряли рівень опромінення. Хоча ми всі й знали, що дозиметричній службі дана «негласна» вказівка не записувати дозу опромінення окремої людини більше, ніж 90 мілірентген. Наприклад, у перший день перебування на ЧАЕС я отримав дозу 380 мілірентген, а у спеціальному листку спостережень зафіксована стабільна — 90 мілірентген. Микола Чумак вважає, що радіація впливає на людей по-різному. Все залежить від стану імунної системи. Деякі люди отримували високі дози опромінення і не відчували проблем зі здоров’ям, а у деяких радіація загострювала всі хронічні недуги. Деякі отримали сумарні дози радіації 400-500 рентген і не помирали. А відомий учений Кюрі і його дружина померли, отримавши під час дослідів набагато нижчу дозу. Що цікаво, зазначає Микола Чумак, що таргани на ЧАЕС жили, незважаючи на катаклізм. А у чорнобильських лісах бродили лисі звірі. Доводилося бачити лисиць, у яких шматками випадала шерсть. — Коли ведуться розмови про високу смертність серед ліквідаторів, — говорить п. Микола, — я роблю висновки, що люди частково мають проблеми зі здоров’ям і зі своєї вини. Наприклад, під час перебування у 30-кілометровій зоні не можна було ходити без апаратів захисту дихання від радіоактивного пилу. У спеку це спричиняло незручності і багато хто нехтував цим засобом захисту. Перші кілька днів одягали, далі спробували зняти, вважаючи, що не діє на них радіація. А згодом і виникали проблеми з органами дихання. Також у зоні було дуже багато грибів, ягід, риби — спокушались на них теж багато людей. У зоні підвищеної радіації можна було перебувати кілька хвилин, а дехто через незнання чи власне «геройство» порушував норми безпеки. Також багато ліквідаторів, отримавши групу інвалідності, перестали проходити необхідні курси лікування. Після повернення із Чорнобиля Микола Чумак місяць обстежувався у лікарні. Проблеми зі здоров’ям розпочалися відразу: у 27-річного чоловіка почала розвиватися гіпертонічна хвороба, медики зафіксували й проблеми з очами. Нині Микола Чумак має групу інвалідності, та не скаржиться ні на владу, ні на проблеми. Працює в ГУ МНС в Рівненській області на посаді провідного фахівця ВНТР та ЛУНПД, із дружиною виховали двох синів. Незважаючи на всі негаразди, які внесла в життя пана Миколи аварія на ЧАЕС, він вважає, що майбутнє людства саме за атомною енергією. Він переконаний, що десятирічний мораторій на будівництво АЕС відкинув технологічну галузь нашої країни на десятки років назад. Головне у роботі АЕС, на думку ліквідатора, — це постійний контроль за станом всіх систем реакторів.
