Газета «Сьогодні» розшукала людей, котрі у радянський час намагалися втекти на Захід. Усі наші герої — родом з Криму. І тому їхні зухвалі спроби втекти за «залізну завісу» із сонячного півострова тим більше були незрозумілі радянським громадянам, котрі мріяли хоча б раз у житті вирватися до моря. Тоді втеча за кордон прирівнювалася до зради Батьківщини і каралася дуже суворо. Але знаходилися такі вискочки, котрі йшли на цей ризик усвідомлено — не артисти, не письменники — прості мужики. «Я раптом зрозумів, що тут життя вже не змінить ніяка революція — тупий начальник, лицемір-партієць — всі залишаться на місцях. І якщо їх не зрушити, потрібно рухати звідси самому — валити із Совка», — пояснює свій порив один із втікачів.
Студенти: політ до Стамбула Миколі, котрий живе в Керчі, «зрада Батьківщини» восени 1970-го занадто дорого обійшлася. Разом із товаришем, 20-річним Володимиром, він долетів на літаку «Аерофлоту» до Стамбула. Це була друга в історії СРСР вдала спроба повітряної втечі. Студенти купили в аеропорту Керчі квитки до Краснодара на рейс «повітряного таксі», летіти потрібно було на маленькому літаку «Морава» L200, де було всього чотири пасажирських місця. Операція була ретельно продумана: один із хлопців навіть навчився в аероклубі керувати літаком — на той випадок, якщо під час захоплення не вдасться переконати льотчика змінити курс. Про те, що відбулося в небі, нам розповів український дисидент Сергій Бабич, котрий разом з Миколою відбував термін у таборі як політв’язень: «Він говорив, що, коли льотчика відсторонили від керування, літак почав падати й всі могли загинути. Їм довелося знову посадити за штурвал льотчика, і посадку вони теж довірили йому. Їх дуже здивувало, що після приземлення в турецькому аеропорту не зібрався натовп, ніхто не біг вітати втікачів із СРСР. Досить довго вони просто сиділи в літаку... Були страшенно розчаровані і потім, коли турецька влада просто відправила їх у табір для переміщених осіб». На щастя, у цьому захопленні обійшлося без жертв — льотчика й інших пасажирів переправили на батьківщину, а студенти залишилися в Туреччині, сподіваючись одержати американську візу. Але вони мало кого цікавили на Заході, тому що не були ані дисидентами, ані вченими, ані знаменитими діячами культури. Хлопці просто летіли за своєю мрією про інше життя, наслухавшись вдома «ворожих радіоголосів». Очікування візи розтягнулося на рік, і коли американці вже вирішували останні формальності — хлопців зненацька відвідав кореспондент ТАРС, передав листа від рідних з докорами і закликами одуматися. Кореспондент натиснув на слабкі місця психологічно виснажених втікачів — обіцяв, що їх відновлять в інституті, покарання буде умовним, життя налагодиться. Коля з Володею, подумавши, все-таки погодилися в грудні 1971-го повернутися додому. А могли зустріти Новий рік і в Штатах... Зворотна дорога була наземним шляхом через кордон в Грузії. В одному з прикордонних радгоспів навіть організували застілля на честь їхнього повернення. Але коли хлопці встали з-за столу, на зап’ястях клацнули наручники. Добра, але сувора Батьківщина відміряла втікачам терміни в 10 і 12 років позбавлення волі, які вони відбули «від дзвінка до дзвінка». Боєць: собаки не дали втекти в Афганістан У севастопольця Володимира Андрусенка мотив атечі із СРСР був резонним: у 1983 році йому світив термін «за незаконне викладання карате». Він втікав від цього абсурду. За словами Володимира, вчасно попередили друзі, і йому вдалося рвонути з дому через вікно буквально за кілька хвилин до арешту. З Криму виїхав першим потягом, що відходив — з невеликою сумкою і без чіткого плану дій. Попутником виявився хлопець-таджик, і вагонна розмова зненацька оформилася в пропозицію: «А поїхали до нас, там тебе ніхто не зачепить!». Вже в Таджикистані Андрусенко готувався до переходу через афганський кордон. ”Йшла війна, я планував територією Афганістану добратися до Пакистану і здатися владі, — пояснює він. — Звідти радянських громадян не видавали. Я багато ходив у гори, вивчав місцевість, вчив мови. У мене не було якоїсь дати, коли я збирався піти, скоріше я готував собі шлях до відступу, якщо мене знову прийдуть заарештовувати». І такий момент настав. До кордону вирушив з найнеобхіднішим: фляга з чаєм, цукор, арбалет. Але ще на радянській території втікача засікли прикордонники. До речі, в історії втеч із СРСР через афганський кордон найменше було вдалих спроб. ”Мене притисли саме собаки і тримали хвилин сорок, поки не підбіг наряд, — згадує він. — Ну, а далі — відправили, як ворога народу, у Душанбе, у спецізолятор». Потім — чи то помилково, чи то навмисно його перевели в камеру з кримінальниками. Там після короткого, але бурхливого з’ясування, хто ким кому доводиться, сидільці вже просили севастопольця «навчити їх прийомчиків». Андрусенко говорить, що навіть наглядач через вічко стежив за навчанням і повторював рухи. Звільнили Володимира під час горбачовської перебудови — багато в чому завдяки тому, що за нього клопотали спортивні знаменитості. Він повернувся в рідний Севастополь і як і раніше викладає єдиноборства. Десантник: перейшов кордон з портретом Карацупи Олександр Канаф’єв із Сімферополя — рекордсмен зі вдалих спроб переходу держкордону в радянський час. Влітку 1978-го він, 25-річний десантник з дипломом факультету фізвиховання і роботою в одному з кримських санаторіїв, вирішив кардинально змінити своє життя. Після невдалої спроби перетнути море на гумовому човні він успішно перейшов радянсько-румунський кордон. Як згадує його друг Олег Софяник, Канаф’єв йшов, уникаючи селищ, ночував на цвинтарях, у закинутих будинках. Дійшов до Бухареста і відшукав синагогу, розраховуючи, що хто-небудь з єврейської громади допоможе добратися до посольства Ізраїлю. Біля посольства його й затримала румунська спецслужба, і через день передала порушника кордону в радянський прикордонний загін. Канаф’єв заявив, що він — агент іноземної розвідки, і в прикордонній смузі закопав рацію. Під час пошуку цього самого місця йому неймовірним чином вдалося втекти в наручниках, від яких він позбувся вже на радянській стороні. У Союзі він рвонув до Баку — сподівався з Ленкорані перейти в Іран. На той час фотографії втікача були на всіх постах, і його взяли. До 1985-го він залишався закритим у психіатричній установі особливого режиму. Сім років примусового лікування не позбавили його від ілюзії вільного життя за кордоном, і після виходу він одразу ж почав готуватися до нового прориву: підучив мови, підтягнув фізичну форму і, купивши в книгарні портрет знаменитого прикордонника Карацупи, влітку 1986-го знову перейшов румунський кордон. На колючому дроті він залишив портрет з написом: «Радянським прикордонникам із найкращими побажаннями в їхній нелегкій, важкій і небезпечній службі. З повагою Олександр Канаф’єв». Але відійти йому вдалося всього на 20 км у глиб Румунії — затримали його сторожі, котрі побачили, як хтось пробирається кукурудзяним полем — вирішили, що злодій прийшов за дозрілими качанами. Про те, як його побили на радянській заставі — а жарт із портретом, напевно, для багатьох мав наслідки, — Канаф’єв не раз розповідав друзям. Потім була Одеська в’язниця і спроба покінчити з усіма планами. А заодно і з власним життям. Але щось зупинило, все-таки він був дуже сильною людиною. Сильною настільки, що коли у 1988-му звільнився, вирішив, що нікуди більше не буде рватися: боротися потрібно тут. У 1990-х Олександр Канаф’єв був серед тих, хто намагався на руїнах зруйнованої країни створювати нову, в якій воля була б однією з головних цінностей. Він прожив всього 42 роки: коротке життя, повне метань, прагнень, надій, безрозсудної відваги і впевненості в тому, у що вірив. Солдат: ішов у ФРН з АК-47 і книгою Євпаторієць Олексій Сафронов пішов на прорив у 1970-му. Йому було 19 років, і він служив тоді в Західній групі військ, що базувалися на території ГДР. Солдат Сафронов був у звільненнях, бачив життя німецького містечка, порівнював його з радянським укладом, на зекономлені марки купував заборонені в СРСР книги — булгаковське «Собаче серце», «Технологію влади» Авторханова, «Новий клас» Джиласа, видані російською. На хвилі цих роздумів він подружився з таким же замисленим солдатом — московським студентом Сергієм Колмаковим, і якось разом вони дійшли висновку: треба йти в Західну Німеччину. ”До втечі ми підготувалися, — розповідає Олексій. — Мені трапилася стара штабна карта, по якій намітили маршрут у ФРН — у напрямку міста Хоф. Подумали про продукти, на складі саме служив мій земляк-євпаторієць, він виніс нам тушонки, галет. І коли нас із Сергієм призначили у варту, ми одержали на руки зброю з боєкомплектом — 120 патронів на двох і з цим вибралися за територію частини». Солдати зупинили на трасі перше ж авто, і водій-німець без заперечень віз росіян уперед, поки не закінчився бензин. «Ми навіть розрахувалися з ним, — згадує Олексій. — Так що, відпускаючи, розуміли — все одно здасть нас у першій же дільниці. Біля самого кордону, після трьох днів марш-кидка, на їхній слід вийшли переслідувачі. І втікачі прийняли бій — зав’язалася перестрілка. Кримчанин згадує, що їм вдалося поранити кількох німців, а одна з куль зачепила і Сергія. Його рана на стегні сильно кровоточила, і він кричав, щоб Олексій ішов один, коли той відійшов — вистрілив у себе. Олексій же продовжував відстрілюватися до останнього патрона... ”Букет» статей, за якими вибудовували обвинувачення проти Олексія Сафронова, — від замаху на зраду Батьківщини, збройного опору і навіть до антирадянської пропаганди й агітації (за ті самі книги, що він купив у НДР), — потягнув на 12 років позбавлення волі. Олексій говорить, що цей час провів з великою користю для себе в цікавому й інтелектуально багатому суспільстві — політв’язнів утримували окремо. А коли вийшов на волю, поспішив одержати те, що вже було в його ровесників: освіту, роботу, сім’ю.
Плавець: через море на надувному човні У спроби морської втечі, яку у 1985-му здійснив севастополець Олег Софяник, вже була довга передісторія його відносин з КДБ. Першого разу у поле зору «комітетчиків» він потрапив у 1977 році після розсилання листів містом із закликом скинення брежнєвського режиму — ідеологічно неправильно підкованого семикласника суворо попередили, а батькам порадили забрати в сина радіоприймач, щоб не слухав «всяку дурню». Через два роки Олег вже побував у КПЗ, коли його вирахували як організатора розклеювання антирадянських листівок. А вже після школи був арешт у Москві біля посольства США — просив сприяння в еміграції. Двічі його намагалися забрати в армію, і він двічі втікав із призовного пункту, третього разу військкомату вдалося-таки забрати Софяника в будбат. Але вже через кілька днів рядовий Софяник привселюдно відмовився служити Батьківщині, пояснивши: «З політичних мотивів». З лав Збройних сил бунтаря відправили на огляд до психіатрів, які визнали його непридатним до служби. З настроєм безглуздого опору системі всередині країни він зважився на зухвалий ривок — морем, у Туреччину. «Я зрозумів, що повинен залишити цю країну, — згадує Олег. — І обрав морський шлях, розуміючи ризикованість цієї витівки. Але думки такі були, що вже краще потонути в Чорному морі, ніж залишатися тут, і поїхав за квитком на теплохід». Так наприкінці жовтня 1985-го Олег Софяник став пасажиром круїзного теплохода «Молдавія», який слідував з Одеси в Батумі. На борт судна він проніс у великій валізі надувний човен «Лисичинка» — з веслами і насосом-»жабою».
| |
 | Сюжет втечі Софяника можна порівняти з голлівудським сценарієм |
Після СРСР: час туристів-нелегалів З падінням «залізної завіси» втеча на Захід придбала масовий характер. У 1990-х необхідність переходити екс-радянський кордон зникла — по туристичних ваучерах або спрощеному візовому режиму можна було без особливих проблем потрапити в колишні соцкраїни, далі — нелегально: з Угорщини — в Австрію, а з Чехії або Польщі — у Німеччину. Спочатку було досить опинитися на західній території і вимовити в будь-якій поліцейській дільниці кодове слово «азюль». З направленням у табір для біженців нелегали без супроводу добиралися самостійно: а там триразове харчування, кишенькові гроші, вільний вихід у місто — санаторний режим. Але коли повалили з наших країв натовпи нелегалів умови «прийому» стали посилюватися. Німці розширили прикордонну зону з 20 до 60 км, і всіх нелегалів депортували протягом 24 годин. Шанси зачепитися за «азюль» були невисокі — на карантині довго не тримали, а на інтерв’ю потрібно було пред’являти реальні причини переслідування за місцем проживання. І будь-яке згадування про бідність вдома оберталося відмовою в захисті.
