В Україні на сьогодні близько 4500 чоловік числяться, за статистикою МВС, зниклими безвісти. Це означає, що є заяви про їхнє зникнення (у нинішньому році їх прийнято близько 7000), вони внесені до спеціального реєстру, з цього приводу або заведено оперативно-розшукову справу (ОРС, з початку року заведено в МВС близько 3000), або кримінальну (якщо є підстави вважати, що в пропажі людини є кримінальний аспект, наприклад, її викрали чи вбили і закопали невідомо де). Якщо врахувати, що у кожної нормальної людини є хоча б кілька родичів, то виходить — десятки тисяч людей в Україні щодня турбуються про зниклих безвісти близьких, сподіваються на їхнє повернення, чекають звісток з міліції, перевіряють лікарні та морги... Ми вирішили розповісти, як працюють розшукові відділи карного розшуку МВС, яка доля чекає невпізнані тіла в моргах, а також підказати, що робити, якщо близька або просто знайома вам людина несподівано зникла.
Говорить працівник центрального апарату Департаменту карного розшуку МВС України: — Коли до нас надходить заява про зникнення людини, розглядаються відразу чотири основні версії (причому заявити може не тільки родич, але і будь-яка інша людина). Перша версія — людина стала жертвою тяжкого злочину (її вбили). Друга версія — стала жертвою нещасного випадку або покінчила життя самогубством. Ці дві версії мають на увазі, що зниклого немає в живих. Потім третя версія — що людина жива, але просто не хоче спілкуватися з ріднею і знайомими. Або вона затримана за правопорушення і перебуває в ізоляторі. Четверта — поїхала на заробітки в інший регіон або навіть в іншу країну. Подати заяву про безвісти зниклого наші громадяни можуть декількома способами. Можна принести заяву в райвідділ або вище, аж до центрального апарату МВС. Можна надіслати поштою з повідомленням. І можна просто зателефонувати на «102» і дочекатися, поки приїдуть працівники міліції і приймуть заяву (наприклад, якщо заявник фізично не може ні відвезти заяву сам, ні відправити листом). Особливо підкреслимо: жодних часових рамок для подачі заяви офіційно не існує. Якщо заявнику кажуть, мовляв, треба почекати день або три дні, це обман. Ніяких відмовок бути не може, на зразок таких: мовляв, ви не принесли фото зниклого або це не наша територія обслуговування та інше. Заяву зобов’язані прийняти тоді, коли її принесли, і в тому міліцейському підрозділі, куди принесли. Наприклад, людина зникла в Черкаській області, а заяву принесли до столичного райуправління. Ось у цьому РУ її й повинні прийняти. Якщо ні, за це слідує серйозна відповідальність, аж до кримінальної. Немає значення і те, скільки часу минуло після зникнення людини: година чи 10 років. Адже можуть бути обставини, коли й одна година відсутності людини викликає обґрунтоване занепокоєння. Розшук не має часових рамок, він ведеться, поки людина не буде знайдена живою або мертвою (колись був термін 15 років, а нині — безстроково). Згідно з нормами Цивільного кодексу і Цивільно-процесуального кодексу України, зниклу безвісти людину через якийсь час можна визнати відсутньою або померлою через суд. Тоді оперативно-розшукову справу закривають, але (це важливо!) з обліку таку людину ніхто не знімає. Тобто за обліками вона так і проходить, як безвісти зникла, є її фото, всі дані... Якщо раптом така людина все ж таки знаходиться, ми вживаємо всіх заходів, щоб відновити її громадянські права і статус. Ось у цьому році ми знайшли 15 осіб, яких суд визнав відсутніми (це ініціювали родичі, щоб вирішити житлові питання — можна розпоряджатися їхнім майном, виписати з квартири та ін.). За законом, відсутньою можна визнати людину, якщо за місцем свого проживання вона не живе впродовж року і її місцезнаходження невідоме. Якщо особа відсутня три роки, можуть визнати померлою. Отже, що відбувається, якщо зникла людина? Припустимо, хтось прийшов із заявою в міліцію про зникнення родича або знайомого. У нього, як ми говорили, зобов’язані це повідомлення прийняти в будь-якому разі. Протягом доби з моменту реєстрації заяви вся інформація про зниклого вноситься в єдину систему реєстрації безвісти зниклих МВС. Якщо людину не знайшли протягом 10 діб з моменту заяви, заводять оперативно-розшукову справу на зниклого і пошуки тривають. Якщо ж обставини вказують, що могло бути скоєно злочин, то порушується кримінальна справа, тоді комплекс заходів дещо інший. Але при цьому ОРС теж залишається, і всі заходи, як щодо безвісти зниклого, там теж проводяться (на додаток до тих, що проводяться за вказівкою слідчого в рамках кримінальної справи). Шукають зниклих і за межами країни. Специфіка міждержавного розшуку полягає у тому, що заводять відразу кілька ОРС, у різних країнах. От був випадок: громадянка Білорусі написала в МВС заяву, що її батько, громадянин України, зник. Імовірно, міг виїхати в Росію. У розшуку брали участь всі три країни, у кожної були свої матеріали. У підсумку детективи знайшли чоловіка в Архангельську, куди він поїхав до жінки. Оскільки знайшли в термін до 10 днів, ОРС не порушували. Інакше завели б відразу три ОСД, у всіх країнах. Якщо зник у «далекому зарубіжжі», інформацію дають через Інтерпол. У цьому році знайшли 8 безвісти зниклих громадян України по каналах Інтерполу за кордоном (Іспанія, Німеччина, Ізраїль та ін.). І в Україні знайшли 11 громадян інших країн, що значаться там зниклими. Всі живі (за статистикою, живих знаходять частіше, ніж тіла).
Заявою про зникнення людей іноді маскують зведення особистих рахунків і навіть вбивство — Якщо зниклого безвісти знайшли живим, — продовжує свою розповідь працівник Дугрей МВС України, — йому пояснюють, що він був у розшуку, який ініціювали, наприклад, його родичі. Якщо людина не бажає, щоб їм сказали, де вона знаходиться, родичам просто говорять, що людина знайшлася, але про місце її перебування не повідомляється. Так говорить закон, хоча не всі про це знають і часом розлючені родичі пишуть на нас скарги за те, що не розголошуємо місце перебування знахідок. Коли на якійсь території знаходять невпізнаний труп, його теж ретельно описують, і всі дані заносять в ту ж єдину систему. Причому оператор, коли вносить ці відомості, може дати команду комп’ютеру провести порівняння за прикметами. І в разі збігу машина видасть, що там-то і там-то зникла людина з такими ж прикметами. Так іноді знаходять безвісти зниклих. Якщо людину знайшли живою, ніхто її затримувати за те, що вона була у розшуку як безвісти зникла, не має права. Її опитують і повідомляють ініціатору розшуку, що знайшли. При цьому, повторю, адреса, якщо людина не хоче розголошувати, зберігається в таємниці. Звичайно, не всі заяви правдиві, буває, розшук навмисне вводять в оману. Наприклад, жінка хоче помститися колишньому чоловікові... Був такий випадок: батьки розлучилися, двоє дітей живуть з мамою, але батькові дозволено з ними бачитися. Він бере якось їх (з дозволу дружини) і відвозить до Одеси на море. А дружина чомусь вирішила познущатися над ним, прибігла в МВС і написала заяву, що він вкрав дітей, хоче вивезти за кордон. Ми зателефонували йому, він все пояснив, на наше прохання повернувся. Тут і з’ясувалося, що дружина говорила неправду (хоча довести це юридично складно, вона стверджувала, що щиро помилялася, а про домовленості... забула). Буває, заявляючи про зниклого, приховують навіть вбивство. У Херсонській області був випадок: дружина написала, що чоловік зник, поїхав на заробітки і з кінцями. Шукали його скрізь і довго, але марно, немає його. Тоді попрацювали з нею і вона зізналася: чоловіка вбила у сварці, закопала в погребі... Знайшли труп, тут вже; звичайно, дружині-вбивці довелося відповідати за законом...
”Знайдені тіла на запчастини не йдуть” Розповідає начальник київського Бюро судово-медичних експертиз (СМЕ) Володимир Юрченко: — Якщо люди шукають безвісти зниклого, то самостійно зайти у морг і подивитися трупи вони не можуть, тільки через міліцію. Але можуть отримати по телефону довідку, чи немає такого-то віку так-то одягненого тіла. Якщо все збігається, треба звертатися до міліції і потім разом з нею впізнавати. Всі невпізнані трупи (як і всі кримінальні) привозять в міський морг. Причому привезти можуть лише правоохоронці з відповідними супровідними документами. Там трупи, в першу чергу, дуже ретельно оглядають і описують: у чому одягнений, прикмети, словесний портрет та ін. Потім проводяться дослідження. Якщо смерть насильницька, слідчий порушує кримінальну справу. Відповіді на це запитання оформляються в експертному висновку, який потім ляже у матеріали слідства та суду. Беруть і зберігають у нас також зразки ДНК знайденого тіла (або частки крові, або, якщо тіло давнє і розклалося, то кістки). Є ще медико-криміналістичне дослідження. Коли є череп загиблого і є фотографії зниклої людини, їхні зображення суміщають і дивляться, чи є збіги. Таким чином можна встановити особу раніше не впізнаного тіла. Якщо особа не встановлена і слідство не наполягає на подальшому зберіганні трупа (тобто немає криміналу), то через 10 днів ми маємо право його поховати за державний рахунок. (За рік так ховають у Києві 900-1000 тіл, з них приблизно 600 невпізнаних, інші відомі, але тіла ніхто не забирає). Складають раз на місяць список тих, кого треба ховати (про невпізнані пишуть їхні прикмети), подають у ритуальну службу. До речі, не вірте вигадкам, що, мовляв, невпізнаних і бомжів ховають в загальній ямі, виритій трактором... Ритуал звичайного похорону дотримується і тут. У визначений день до моргу під’їжджає велика машина з ритуальної служби, привозить труни, кілька десятків, — на кожне тіло. Причому нині привозять труни, вже оббиті тканиною, цілком пристойні на вигляд. На трупі залишаються дві бирки (на руці і нозі) з прикметами померлого та його реєстраційним номером за нашим журналом. Такий же номер пишуть на труні. У труну вкладають також всі знайдені при тілі речі, не затримані слідством. Адже бувають випадки, коли через деякий час в міліцію і до нас звертаються люди і кажуть: ось у нас зникла людина, є підозра, що це його ви поховали як невпізнаного. Тоді поєднують, якщо є, зразки ДНК, у разі підтвердження тіло ексгумують (знайти його можна за номером). У Києві невпізнаних ховають на одному кладовищі — Північному, там відведено спеціальну ділянку. Потім тіло, яке впізнали (міліція складає про це акт), рідня може перепоховати, де вважає за потрібне. Матеріали на невпізнані трупи (акт розтину і, якщо впізнали, акт пізнання) зберігаються в морзі 25 років, потім знищуються. Якщо ж був кримінал (насильницька смерть), то зберігається безстроково. Що стосується можливого використання донорських органів від невпізнаних трупів, то це дуже малоймовірно з кількох причин. По-перше, донорство органів (серце, печінка, нирка та ін.) тут неможливо тому, що їх можна пересадити тільки з практично живого (але з померлим мозком) або тільки що померлої людини. Те ж стосується донорства клітинного матеріалу (стовбурових клітин, ембріонів і т.д.). Невідомі ж трупи «свіжими» майже не бувають. До того ж, у нашій країні донорство будь-яких трупів — тільки з дозволу родичів, яких у невпізнаних, природно, немає. Втім, є ще один вид «трупного» донорства. Такі тканини, як шкіра або кістки, нігті, сухожилля живуть ще довго після смерті. З трупа справді можливе отримання на їхній основі анатомічних, медичних препаратів (наприклад, твердої мозкової оболонки або ахілло-п’яточного блоку). Але це роблять тільки на Заході, це секретні технології. А головне, закон наш трактує і тут: без дозволу рідних не можна! І все це згниє в землі, замість того щоб принести користь живим. Здається, це неправильно. Тим не менш, за порушення закону — в’язниця, тому мої колеги навряд чи підуть на це. Та плюс великі труднощі зі збутом трансплантатів (нагадаю, що використовувати їх вміють в основному за кордоном). А якщо у нас в Україну і взяли б той же ахілл, то треба ж обґрунтувати, звідки він. Якщо з невпізнаного трупа — незаконно, треба підробляти документи тощо. Це дуже ризиковано й складно. У підсумку, підкреслю, на практиці ніхто невпізнані тіла «на запчастини» в Україні не розбирає, це вигадки.
