Тепер всі чекали 24 лютого із тими самими страхом та лютою ненавистю. Знову чекали від ворога у цей день чогось страшного і жахливого.
А може досить? За цей рік ми і не помітили, що страшне і жахливе діється навколо нас щодня і щохвилини. Просто зачіпає це не всіх одразу. Ми насправді вже звикли жити в умовах війни, коли ніхто не застрахований від раптової смерті в момент чергового ворожого обстрілу. Іноземці бояться до нас їхати навіть на кілька днів, а ми живемо собі практично нормальним життям, призвичаюючись до незручностей, які принесла війна.
Тому що знаємо, що наші незручності – це ніщо у порівнянні із тим, що відбувається на фронті, де наші герої захищають нас ціною власного життя. Вони не бояться – у них немає іншого виходу ніж битися і перемагати.
То чого тоді боятися нам? Навіщо цілодобово прислухатися до того, чим черговий раз вибздиться їхнє х»йло або його підх»йловники? Навіщо обговорювати це і коментувати?
Невже не ясно, що ворога не треба слухати. Ворога не треба боятися. Ворога треба вибивати!
Микола НЕСЕНЮК.
