![14 днів в]()
Мабуть, ніколи не забути зміст двох есемесок, які я отримав на телефон. Перша — в неділю о 4.31 ранку 1 серпня 2014 року: "Дорогий сину. Я в батальйоні "Айдар", у другій роті (ротний "Зола"). О 5-й ранку йдемо в бій. Я вас усіх дуже сильно люблю. Твій батько". Друга — в четвер о 12.30 14 серпня 2014 року: "Батько тяжко поранений". Я не знаю, що змусило мене написати ці рядки. Мабуть, гордість за те, що я маю такого батька. Перебуваючи поряд з ним у ці важкі для нього дні і спілкуючись з ним, я почув про його 14 днів в "Айдарі". Я хочу, щоб мої друзі, близькі, знайомі, які телефонували до мене, довідавшись про цю страшну новину, знали, що відбулося насправді.
Сергій Пандрак
В авангарді — жовто-блакитний "москвич"
29 липня батько разом зі своїми 10 побратимами з УНСО, серед яких був і фельдшер, двома автомобілями і реанімобілем швидкої допомоги вирушили в напрямку м. Сватове Луганської області. Доставили туди медпрепарати і медикаменти для польового медичного госпіталю, який розташований в аеропорту Луганська. До речі, допомагали у зборі цих медикаментів медики Рівненської обласної лікарні, швидкої допомоги, санавіації Рівненщини, за це їм подяка. Передавши спецвантаж командувачу АТО в Луганській області генерал-майору Ігорю Олександровичу, переночували в польовому таборі, а вранці відбули в м. Сєвєродонецьк, де виконали спецзавдання.
Другого серпня в м. Старобільськ УНСОвці пройшли медкомісію, оформили відповідні документи, здали військові квитки і були зараховані як окремий спецпідрозділ штурмової другої роти (ротний "Зола") другого взводу (взводний "Горець") батальйону територіальної оборони "Айдар". Отримали зброю — автомат Калашникова АКС-74У і по два запасних магазини — і в той же день відбули у м. Щастя на бойову базу батальйону "Айдар".
Третього серпня о 5-й ранку батальйон "Айдар" у повному складі вирушив бойовою колоною в бік Луганська. Попереду "йшла" важка бронетехніка, позаду — ЗІЛи з воїнами, джипи різних модифікацій зі зрізаними дахами, на яких було встановлено кулемети, в авангарді — "москвич", розфарбований в жовто-блакитні кольори. Підійшовши до населених пунктів Мала Вергунка і Велика Вергунка, а також Красний Яр, батальйон розгорнувся у бойовий порядок. Одразу почався бій. З багатоповерхівок "працювали" ворожі снайпери, "айдарівців" обстрілювали з реактивних систем залпового вогню БМ-1 "Град" і 120-міліметрових мінометів, противник застосував важку бронетехніку — російські танки Т-90. Батько пригадує, як поряд з ним на відстані 3 м проїхав ворожий танк, а за ним слідувала піхота противника, приблизно 20 терористів. Піхота була знищена, а ворожий танк — підбитий. Бій тривав дві доби. "Айдарівці" мужньо витримали атаку противника і перейшли в наступ, підбивши два ворожих танки і два БТРи, а також знищивши декілька десятків терористів. З боку "Айдара", на жаль, також були втрати: чотири "двохсотих", дев'ять "трьохсотих", один танк з екіпажем, який підірвався на міні. Внаслідок героїчних дій бійців "Айдару" було повністю зачищено від загарбників ці населені пункти.
П'ятого серпня сепаратисти вирішили відбити Велику Вергунку, але на них чекала засідка, яку їм влаштувала друга рота "Айдару" (в складі якої було і батькове відділення) біля Вергунського роз'їзду. Понад 30 терористів було знищено. Як потім виявилося, це були бійці елітного спецназу з боротьби з тероризмом РФ "Гюрза" — про це свідчили особисті документи, шеврони на їхньому одязі і відеозаписи на їхніх мобільних телефонах. Батько розповідає, що після цих боїв його відділення отримало наказ взяти під охорону п'ятиповерхову будівлю, в якій був розміщений польовий штаб батальйону, а також медпункт і вузол зв'язку. Батько здійснював контроль з охорони цієї будівлі, особисто ставив і знімав "розтяжки" (як-не-як, Придністров'я і Абхазія багато чого навчили).
Прокинувся, а над ним — троє чужих з автоматами
Сьомого серпня в штаб "Айдару" прибув міністр оборони України генерал-полковник Валерій Гелетей. Після "чоловічої" розмови з особовим складом батальйону через декілька днів, як розповідає батько, їм підігнали два КамАЗи зі зброєю. Батькове відділення отримало АК-74 1990 р. випуску, гранатомети РПГ-18 "Муха", ручні осколкові гранати Ф-1, ручні гранати дистанційні РГД-5, один 7,62-мм кулемет Калашникова, одну 7,62-мм снайперську гвинтівку Драгунова (СВД).
Наступного дня з Луцька прибуло ще п'ятеро побратимів, і у батьковому відділенні стало вже 16 бійців. Із 8 по 11 серпня батько вивозив своє відділення в район м. Металіст (10 км від Луганська), його воїни пристрілювали отриману зброю, вивчали тактику та стратегію вуличного бою. Хоча перед поїздкою на війну всі бійці протягом трьох місяців проходили вишкіл у військових таборах біля Рівного, Новоград-Волинського, Вінниці.
12 серпня батальйон "Айдар" знову вирушив у бойовий похід. Цього разу, щоб вибити терористів з Хрящуватого, закріпитися в ньому і, перекривши трасу, не дати можливості терористам отримувати "гуманітарну допомогу" з РФ у вигляді танків Т-90 і реактивних систем залпового вогню БМ-1 "Град". Після походу заночували в українському селі — місцевих жителів там вже не було. Деякі бійці ночували всередині старої хати, а решта — на вулиці. Батько також ночував на вулиці — розстелив на землі бронежилет, спальний мішок, справа від себе поклав автомат, а в лівій руці за пазуху заховав гранату і так заснув. Батько розповідає, що вночі прокинувся від того, що над ним стояло три тіні. Невідомий запитав: "Ты кто такой?". Батько у відповідь: "А ти хто такий?". Невідомий: "Я у тебя первый спросил!" — і "передьорнув" затвор на автоматі. Батько: "Я — Айдар" — і витягнув гранату з кишені, заздалегідь "видьорнув" чеку з неї. Невідомий: "Понятно. Свободно?". Батько: "Ні. Зайнято". Невідомі розвернулися і пішли. Так і невідомо, хто це був — свої чи чужі.
Врятувала від смерті медсестра, "нащупавши" пульс
13 серпня вранці батальйон підійшов до населеного пункту Хрящувате. По наших бійцях відразу почали стріляти ворожі снайпери, які засіли у чотирьох будинках. На жаль, відразу в цьому бою від пострілу снайпера у сонну артерію загинув молодий хлопець — кулеметник другої роти. Наші танки розстріляли ці будинки і знищили ворожих снайперів, далі почалися вуличні бої за кожний будинок. Загарбники відступили, понісши втрати у живій силі і бронетехніці. Друга рота "Айдару" з 68 бійців (разом із батьковим відділенням), а також три танки і три БТРи отримали наказ зайняти оборону на великому перехресті у цьому населеному пункті й унеможливити прорив важкої бронетехніки і сепаратистів з РФ. Наші танки і БТРи "окопалися" на цьому перехресті, частина бійців другої роти зайняли бойові позиції у будинках, що були поряд. Три рази була спроба прориву через це перехрестя ворожих танків і бронемашин. Друга рота "Айдару" героїчно відбила ці атаки. Недаремно в "айдарівців" є приказка: якщо в десантників — "Ніхто, крім нас", то в "айдарівців" — "Ми — перші, а за нами — десантники".
О 19.30, як розповідає батько, над їхніми позиціями почав літати ворожий безпілотник на висоті 4 км над землею. На жаль, зенітка, яка була при батальйоні, вийшла з ладу, збити безпілотник не було можливості. І відразу через декілька хвилин по позиціях, які займала друга рота, з РФ загарбники почали вести вогонь з реактивних систем залпового вогню БМ-1 "Град", а з боку Луганська почали "бити" чотири 120-міліметрових міномети, терористи почали обстрілювати позиції з автоматів. Як розповідає батько, перші снаряди від двох перших залпів впали дещо правіше від них, треті — вже ближче, а ось четвертий залп батько не почув — снаряди летіли просто на них. Батько притулився спиною до танка, який був повернутий баштою до Луганська. Перед батьком на бруствері лежала його снайперська гвинтівка (адже він був не тільки командиром відділення, але і снайпером), у правій руці — автомат. Батькові побратими були поряд в окопі. Від загибелі батька врятувала інтуїція і Бог, тому що він встиг припасти на праве коліно, і снаряд з 120-мм міномета потрапив не в його тулуб, а в коліно лівої ноги. Другий снаряд відразу вбив наводчика танка, який стояв на відстані двох метрів від батька.
Батько впав на спину, лівої ноги вже практично не було. Бійці перев'язали йому поранену ногу і під шквальним вогнем противника відтягнули до швидкої допомоги (при батальйоні "Айдар" було дві швидкі допомоги, два фельдшери, дві медсестри). Фельдшер ще раз перев'язав джгутом ногу, зупиняючи велику кровотечу, і вколов знеболювальне, тому що батько міг померти від больового шоку. "Швидка" на великій швидкості помчала у польовий госпіталь до Луганського аеропорту, який героїчно вже протягом трьох місяців утримувала 80-та бригада десантників зі Львова. Дорогою "швидку" двічі хотіли підбити терористи з гранатомета, але, на щастя, їм це не вдалося. Фельдшер, який супроводжував батька, постійно з ним говорив, не даючи можливості "відключитися", але через деякий час батько все ж знепритомнів. Фельдшер, зупиняючи кровотечу, відрізав ліву холошу штанів і викинув її. А в ній було посвідчення журналіста газети "Наша справа". Згодом виявилося, що якийсь терорист знайшов посвідчення і хотів пройти з ним через наш блокпост, але наші десантники йому не повірили і затримали його.
У Луганському аеропорту батькові ампутували ліву ногу і вертольотом доставили в Харків. На харківському аеродромі вже чекала бригада лікарів з невідкладної реанімаційної допомоги на чолі із завідувачем. Батька переклали в реанімобіль, і коли підключили всі системи життєдіяльності, електроніка не показала ознак життя. Але одна з медсестер ручним тонометром "нащупала" у батька тиск 60/20. Було вжито реанімаційних заходів, і батька вдалося врятувати. Після цього він був доставлений у Харківський військовий госпіталь, де йому зробили операцію. Стан його був дуже тяжкий, він втратив 4 л крові, ліва нога була ампутована. Зараз батько — у Київському центральному військовому госпіталі на лікуванні, переніс вже чотири операції, потроху одужує.
Вони дострілювали батькових побратимів
Після батькового поранення друга рота "Айдару" в повному оточенні утримувала перехрестя з 13 по 24 серпня, втративши при цьому 18 побратимів, понад 30 було поранено. Батькові побратими залишилися неушкодженими. З оточення "айдарівцям" допомогли вийти десантники з 80-ї бригади, які прийшли їм на допомогу після одинадцяти днів важких боїв.
Зараз, коли батько проходить лікування, в нас є можливість більше спілкуватися. Він розповів мені про "айдарівців", мужність і відвага яких просто вражає. "Майже усі вони — активісти Майдану, які ведуть війну з терористами та російськими окупантами, і в кожному бою демонструють честь, мужність і відвагу, які притаманні справжнім патріотам України". Це слова командира легендарної другої роти "Айдару" Ігоря Лапіна (позивний "Зола"). Для мене особисто всі бійці "Айдару" — герої, але є такі, про яких варто розповісти. Один з них — Ігор Філіпчук з Луцька (позивний "40-й"), який зустрічав батька і УНСОвців у м. Щастя. Він загинув наступного дня після батькового поранення. Вискочивши на дорогу перед ворожим танком, він випустив три заряди з РПГ і знищив танк. На жаль, перед вибухом танк вистрілив. Ігор загинув як герой, врятувавши багатьох своїх побратимів.
Шостого вересня батько отримав новину, яка для нього була страшнішою за поранення. П'ятого вересня частина другої роти "Айдару", в тому числі вісім УНСОвців з Волині (яких батько вишколював, готував до бойових дій у військових таборах), супроводжуючи колону військової техніки після так званого перемир'я, потрапила в засідку російського спецназу. Загинули всі. Нелюди, вони дострілювали батькових побратимів. Тих молодих хлопців, яким було не більше тридцяти років. Які вижили і вистояли 11 днів у "м'ясорубці" під Хрящуватим в повному оточенні після батькового поранення. В цій засідці загинув друг батька — виконуючий обов'язки ротного другої роти "Айдару" (оскільки командир другої роти "Зола" отримав тяжку травму і зараз контужений) Андрій "Грізлі" з Тернополя, якому було 32 роки. Він більше п'яти місяців без відпочинку воював в "Айдарі", безстрашно знищуючи ворожих окупантів. Він ідеально знав тактику та стратегію ведення бою, він був справжнім патріотом. А зараз якийсь російський виродок в Інтернеті виставив фото, на якому хизується і показує в себе на руці УНСОвський іменний хрест, який зняв з мертвого батькового побратима. Шкода хлопців, дуже шкода, нехай спочивають з миром, вічна їм пам'ять і вічна їм слава! Герої не вмирають, вони залишаються в наших серцях.
Це історія про мого батька, який не був у зоні АТО, а був на війні, на передовій. Який не охороняв блокпост на відстані 100 км від бойових дій, а разом зі своїми побратимами з УНСО у складі другої роти "Айдару" щосекунди ризикував своїм життям. Я пишаюся, що маю такого батька!
Насамкінець хочу від імені свого батька подякувати тим небайдужим людям, які, дізнавшись про батькове поранення, допомагають нашій сім'ї. Перемога буде за українським народом! Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!
Андрій ПАНДРАК.
tag:Сергій Пандрак
