Диваків із незвичними захопленнями ніколи на землі не бракувало. 50-річний рівнянин Григорій Іванюк любить їздити на велосипеді. Здавалося б, що ж тут дивного? Можливо, й нічого, якщо не зважати на те, що за майже 20 років свого захоплення цей пан «намотав» на звичайному вітчизняному ровері 300 тисяч кілометрів. Побував він і в Москві, і в Санкт-Петербурзі, й навіть у таких неблизьких містах, як Тбілісі та Баку. Подорожує рівенський велотурист, як правило, наодинці, ночує, де доведеться, переважно у «спальнику» обабіч траси — загалом під час мандрівок у полі, лісі, степу, в снігу чи піску він провів 395 ночей. Дорожні вказівники з написами відвідуваних міст фотографує — щоб ніхто не сумнівався.
— Розпочалося все з того, що я 22 квітня 1986 року пішов до веломагазину на вул.Вербовій і купив там звичайну харківську «Україну», — розповідає Григорій Іванюк. — До цього у мене були проблеми, я надмірно вживав алкогольні напої. Але в один прекрасний момент зрозумів, що не так живу. Закинув це діло. З’явилося море вільного часу, телевізор дивитись я не люблю, от і вирішив із зарплати придбати собі велосипед. Спочатку їздив по млинівській трасі кілометрів по двадцять зранку зустрічати схід сонця, увечері — проводжати, у село в Гощанський район. Відкрив світ по-новому, з’явився інтерес до життя. Потім вирішив проїхати всі райони області. Я бачив все: ріки, озера, птахів, звірів, чудові пейзажі. Ось тут у мене й виникла ідея проїхати тисячу кілометрів на велосипеді — ця магічна цифра мене манила. Об’їхавши область, вирішив відвідати усі сусідні області, ці поїздки в мене займали 2-3 дні. Таким чином, у 1989 році я готовий був вирушити вже на перший свій багатоденний маршрут. Тривав він 19 днів і проходив через Москву, Ленінград, Прибалтику, Мінськ. — І не страшно вам зупинятися ночувати десь серед поля, спілкуватися з незнайомими людьми? — Не страшно. Переважно зустрічались мені хороші люди, допомагали чим могли. Росіяни — проста щира душа, якщо є що дати — дають. Кавказці — доброзичливі, гостинні, особливо по той бік перевалу. Якби раптом я загубив гроші, дали б скільки треба. Взагалі, гроші я завжди брав із запасом, але коли пропонували — не відмовлявся. На Кавказі велосипедом ніхто не їздить, я для них був екзотикою: усі їдуть сигналять. — Яка ваша поїздка була найтривалішою? — Саме на Кавказ, у 1991 році, вона тривала 47 днів, і я тоді подолав 8 тисяч кілометрів. У той час у країні був дефіцит, тому запчастини до велосипеда доводилося брати з собою. В горах було нелегко: у Владикавказі температура «плюс» 30, а на перевалі сніг суцільний, руки замерзають. Віз з собою на перевал дрова, а вони не горять — мало кисню. Проте це дрібниці порівняно з поїздкою в Казахстан у 1993 році, яка тривала 32 дні. Пейзаж вигорілого степу дуже виснажує, вдень спека під сорок, вночі — «плюс» п’ять. Хотів звідти ще на Ельбрус з’їздити, але відчув, що сили мене залишають. Була нестача води, адже навколо солончаки. Оклигав лише, коли заїхав у Краснодарський край. — Під час подорожей проблем зі здоров’ям не було? — Жодного разу мене здоров’я не підводило. Я не п’ю, не курю, купаюсь у холодній воді ввесь рік, я забув дорогу до лікарів. Та й падіння з велосипеда мене обминули. — Їздите, напевно, не швидко, обережно? — Так, швидкість невелика — 15-17 км за годину. Максимальна швидкість у мене була у Прибалтиці — протягом 25 днів я їхав у середньому 204 км на день. — А скільки кілометрів за день максимально вдавалось подолати? — Якось проїхав за добу 500 км. Щодо інших особистих досягнень, то у 1996 році довелося ночувати на вулиці при температурі «мінус» 23. — На роботі з розумінням ставляться до вашого захоплення? — Так, і на попередніх моїх роботах завжди йшли мені назустріч, давали відгули, відпустки. Зараз я працюю охоронцем, тут теж до моїх подорожей ставляться з розумінням, недавно на честь подолання мною 300 тисяч кілометрів подарували мені нового велосипеда. Думаю його у цьому році випробувати, з’їздити на Дунай. — За час подорожей велосипедів багато змінили? — Свою першу «Україну» відправив на пенсію після 200 тисяч кілометрів. Писав навіть потім листа на завод, що в ньому можна удосконалити: сідло та руль для дальніх подорожей незручні, хотів й інші поради дати, проте вони їх не зацікавили, на листа відповіді я не отримав. А ось гума була хороша. На радянській гумі можна було проїхати 17-18 тисяч кілометрів, була одна покришка, на якій я подолав 32 тисячі. Нинішня ж гума зношується через 3-4 тисячі. Потім мав ще три велосипеди — «Урал», «Україна-Турист» та «Мінськ», проте вони були не такими вдалими. Зараз маю новий велосипед польсько-німецького виробництва.
