У старій дерев’яній хатинці на хуторі Бондарі в Рокитнівському районі, де все життя прожила Ганна Сич, стіни прикрашені її картинами. «Коли я малюю, у мене настрій піднімається, а очі стають сині-сині», — розповідає жінка, яка з дитинства мріяла стати художницею. Доля розпорядилась так, що малюванням жінка тепер займається рідко, адже доводиться обробляти три гектари землі, утримувати чимале господарство. Та й сина однорічного доглядати, адже тільки недавно жінка, яка самотньо мешкала на хуторі, вийшла заміж. Втім, Ганна не нарікає на долю й у хатинці серед поля продовжує малювати.
...Здібності до малювання у Ганнусі вчителі помітили ще у першому класі. Тож після школи пішла Ганна до Рівного навчатися на художника-оформлювача. Думала, залишиться у місті, але пошкодувала маму. Та не справлялася сама з чималим господарством. Тож повернулася Ганна на свій хутір: сапати городи і пасти худобу. Щоправда, влаштувалася працювати у Рокитному за спеціальністю. В управлінні доріг малювала дорожні знаки, оформляла дошки пошани. Щодня їздила туди на роботу протягом семи років. Врешті, простудившись, а добиратися до райцентру доводилося і в морози, з роботи звільнилася. Посиділа кілька місяців на печі й пішла працювати робітницею у консервний цех Рокитнівського лісгоспзагу. Нещодавно жінка вийшла заміж і тепер доглядає малого сина Іванка, якому у вересні виповниться рік. — Кавалерів у мене чимало було, — розповідає Ганна. — Але я собі думала: «Нащо мені той заміж?». А ось коли три роки тому померли батьки, задумалася. Самій жити на хуторі страшно, тож вирішила чоловіка собі шукати. Пішла у Кисоричі до одного, другого холостяка. Кажу: «У мене безвихідне становище і ждати нема коли. Треба скосити помогти, зорати. Якщо не будеш пити і будеш робити, переходь до мене жити». Не всі згодні були на мою пропозицію, а ось Володя не відмовив. Прийшов, скосив, потім разом корову прогнали через село, так зразу всі заговорили, що він у мене в приймаках. То він і залишився. Так і живемо разом. Сина маємо. А взагалі, вважаю, що чоловіка любити не потрібно. Головне — тримати його в строгості, вимагати з нього, щоб не мав коли пити чи гуляти. У маленькій дерев’яній хатинці, в якій Ганна мешкає зі своїм сімейством, стіни прикрашені її картинами. Малює жінка на простирадлах, натягнутих на дерев’яні рами. Сама грунтує полотно, а потім звичайними олійними фарбами, якими фарбують вікна, підлогу, створює на ньому зображення. Раніше користувалася для цього спеціальними художніми фарбами у тюбиках, але нині їх купувати Ганні дорого — доходів у сімейства тільки те, що виростять у власному господарстві. Та й часу на малювання обмаль. Адже у художниці чимале господарство. Тільки у свята ще інколи Ганна віддається улюбленому заняттю. — Я люблю дарувати свої картини. Колись он трійку коней намалювала. Хотіла подарувати на весілля молодятам, але чоловік посоромився з таким подарунком йти, відговорив мене від цієї ідеї. Тож висить картина в хаті на стіні. Ще вісім картин у мене зосталося. Решту роздарувала. У хаті художниці бідно, але чисто. На ліжках вишиті подушки, у кутку примостився телевізор, адже до хутора у 1991 році врешті провели світло. Правда, каже Ганна, хата старенька і холодна. Її ще дід купив, причому в архівах немає жодної згадки про час будівництва цієї халупки — настільки вона стара. Поруч з хатою фундамент нової хати. Колись Ганна збирається з чоловіком її збудувати.
