Чверть століття без відпустки

1286 0

Ми у соцмережах:

Чверть століття без відпустки

Колишньому заводу Сваровських у Квасилові, нині відомому як «Рівнесільмаш», виповнилося 125 років. Чверть століття очолював це підприємство Анатолій Кочмар. У радянські часи «Рівнесільмаш» входив у п’ятірку найкращих підприємств галузі — до 100-річчя його було нагороджено орденом Дружби народів. Робітники заводу за підсумками роботи навіть отримували від держави новенькі «Москвичі». А його керівник Анатолій Кочмар нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Незважаючи на високі показники роботи підприємства, його генеральний директор за всі роки роботи так і не дозволив собі хоча б один раз піти у відпустку. Десятого квітня Анатолію Кочмару виповнюється 70 років.

— Пане Анатолію, як воно — працювати десятки років без відпустки? — Я нині на пенсії, надолужую згаяне. Майже ввесь свій вільний час проводжу в колі сім’ї. А ще їжджу на риболовлю, восени — по гриби. Люблю зустрічатися з друзями. Маю домашнього улюбленця — кавказьку вівчарку Вассу. А основне моє «хобі» — це онуки. — Дружина працювала разом із вами? — Ні, вона була інженером-конструктором на високовольтному заводі. Нині на пенсії, поділяє зі мною моє основне «хобі». Цього року буде п’ятдесят років, як ми разом. — А де ви познайомились? — Разом навчалися у Краснодарському технікумі. Їздили студентами влітку на сільськогосподарську практику, але спочатку не помічали одне одного. А якось у вересні зайшов я до майстерні, бачу: дівчина фрезерує зірочки. Вирішив їй допомогти. Так і познайомились, а згодом краснодарська козачка стала моєю дружиною. Потім удвох пішли вчитися до політехнічного інституту, я отримав фах інженера-механіка, дружина — інженера-конструктора. В дитинстві я мріяв бути військовим. Але в десятому класі нас повели на екскурсію на метало-ливарний завод. Мене дуже зацікавив процес виготовлення деталей із металу. Тож я і вирішив стати інженером-механіком. Після того як ми закінчили навчання, у нас народилася старша донька — Віка. Жили спочатку втрьох у восьмиметровій кімнатці. Потім завод, на якому я працював, виділив нам трикімнатну «хрущовку». Але в ті часи було популярним так зване підселення. Тож разом із нами ділив житлову площу ще один мешканець, інвалід війни. Потім, щоправда, ми розміняли «хрущовку» на дві однокімнатні квартири. А молодша донька Діана народилася вже у Рівному. — А чому переїхали до Рівного? — Я тут виріс, тут жили мої батьки, тут я закінчив школу. Хотілося додому. І у вересні 1967 із сім’єю ми переїхали до Рівного. Пропрацював рік на високовольтному заводі, потім на заводі тракторних агрегатів. А у 1979 році на «Рівнесільмаші» відкривали нову технологічну лінію і мене запросили на роботу. Тоді ще завод називався «Квасилівфермаш», але згодом його перейменували. На підприємстві почали перепланування, створили спеціалізовані цехи. А коли будували новий цех, будівельники знайшли цікаву історичну знахідку. — Що це була за знахідка? — Це була пляшка, в якій зберігались архівні документи і старовинні паперові гроші. Ці документи свідчили, що наше підприємство було засноване ще у 1883 році. Назву мало тоді — завод землеробних машин і лиття спадкоємців Ярослава Сваровського. Цей запис залишили нащадки Сваровського — Володимир Сваровський і Ярі Смолін. У паперах значиться, що завод виготовляв «молотилки з грохотом, соломорізки, манежі кінні» тощо. — А що виготовляли на заводі в сучасний період? — Серед десятків найменувань основної продукції підприємства найбільш помітними були автокормовози АСП-25 для перевезення зерна та комбікормів, а також причіп ПСЕ-20, розроблені у власному конструкторському бюро і поставлені на конвеєр. Техніка користувалась попитом не тільки у вітчизняного виробника тваринницької продукції. Знали її й за кордоном. Скажімо, основним замовником АСП-25 був Казахстан. Адже у республіці були великі посіви зернових культур, велика кількість поголів’я худоби, широка мережа тваринницьких комплексів. Кілька партій таких автокормовозів були поставлені на Кубу. Крім основної продукції, на «Рівнесільмаші» непогано було поставлено виробництво товарів широкого вжитку: візки, сільськогосподарський інвентар, електричні самовари. За високу якість продукції наших працівників відзначали на всіх партійних з’їздах, запрошували на виставки сільгосптехніки. Навіть машинами нагороджували робітників «Рівнесільмашу». За період моєї роботи шестеро людей отримали «Москвичі». А ще завод вів своє житлове будівництво. — Будували житло для працівників заводу? — Так, щороку здавали в експлуатацію будинки, зведені господарським способом. Тобто один цех заводу повинен був провести штукатурні роботи, інший — покласти підлогу. Спільними зусиллями вдавалося щороку збудувати або один 79-квартирний будинок, або 180-квартирну малосімейку. Також збудували нову школу на 2700 учнів. До того в Квасилові стара була, її ще Сваровський будував. Дуже хотіли збудувати поліклініку з лікарнею, але, на жаль, не встигли. Планували провести тролейбусну лінію з Рівного до Квасилова. Цей проект є й досі, але ніхто його не візьметься вже втілити в життя. На жаль, унікальне в колишньому СРСР виробництво спіткала доля більшості промислових гігантів. Село розвалили, знизилась потреба у техніці. Відповідно, почало скорочуватись виробництво, різко упав збут. — А інвестори не допомогли? — Іноземні компанії цікавились нашим підприємством, ми працювали з німецькими компаньйонами. Планували виготовляти тролейбуси, складати комбайни, автомобілі «Жигулі». Та реанімувати підприємство до колишніх масштабів, на жаль, не вдалося.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також