«Неїстівного в природі нічого немає, є тільки погані кулінари» — говорить древнє китайське прислів’я. У Китаї кулінарії і прийому їжі приділяється така ж увага, як медицині й ушу. Там навіть замість «добий день» говорять «а ви вже поїли?».
Щоправда, у повсякденному житті рядові китайці харчуються досить скромно, налягаючи здебільшого на рис, борошняне й овочі. М’ясо і дари моря використовуються ними скоріше як приправа — тому старанно смажаться або варяться разом із неміряною кількістю прянощів, а потім подаються разом із соусом. Кухня простого народу могла урізноманітитися лише завдяки фантазії кухарів, які з невеличкого набору продуктів створювали сотні рецептів. Всього спеціалісти нарахували близько 1000 груп китайської національної кухні. Здавалося б, яка різниця? А різниця є, і ви можете легко потрапити в халепу, якщо про особливості китайської кухні чули тільки з третіх вуст, та й то впіввуха. Тому перед тим, як замовляти незнайому страву, хоча б розпитайте про неї. Інакше під невимовною назвою може ховатися звичайний чорний хліб із соусом, яким славиться Харбінська кухня. А от південна Хунаньська відома не тільки своєю екзотичністю, але й щедрим використанням прянощів, що небезпечно для тих, у кого гастрит або виразка. Серед прянощів і приправ китайці найбільше люблять імбир, пересмажений із запашним перцем, кунжутну олію і дуже духмяний китайський оцет. А от замість звичайної для нас солі на їхніх столах стоїть соєвий соус. Особливою екзотикою відрізняється Гуандунська кухня. Саме в ній у їжу вживають котів, собак, мишей, крокодилів, жаб, мавп. Хітом у ній є м’ясо змій. Відому страву «Битва дракона з тигром» готуюють з трьох видів отруйних змій, дикої кішки і понад двадцяти видів прянощів. Процес складається з декількох десятків операцій, а потім все прикрашається листям лимонного дерева і пелюстками хризантеми. Є щось і простіше — наприклад, звичайний суп з м’яса тих же тварин. До речі, любителям екзотичних китайських страв буде цікаво знати, що вони діляться на дві частини по своєму соціальному походженню. Перша народилася в будинках бідняків, у яких у їжу часто йшло все, що росте і ворушиться. І гнізда ластівок, змії, плавники акули і медуз у їжу почали вживати не з кулінарного капризу, а від потреби. Нічого, переварилося — і навіть стало через сторіччя всесвітньо відомими делікатесами. Друга з’явилася завдяки примхам вельмож, які бажали їсти щось незвичайне, і ще щоб страва була з філософським підтекстом. Тому кухар повинен був пояснити, що він мав на увазі, фаршируючи качку саме горіхами, а не чимось іншим. Бувало, що до визначеної страви придворний піїт готував спеціальний вірш або мудрий вислів. Шаньдунську кухню, засновником якої вважають Конфуція, можна назвати майже дієтичною, хоча вона дещо зловживає сіллю і часником. Кухня спеціалізується на легких супах і бульйонах, у тому числі молочних, а також на чудово приготовленій рибі. Наприклад, «Карп з річки Хуанхе» робиться так: рибу надрізають з боків, поливають шаром збитих яєць і смажать у фритюрі, а потім заливають кисло-солодким соусом і подають на стіл. Але найголовніше досягнення Шаньдунської кухні — винахід локшини. Знаменитої китайської локшини, яка прославила свою батьківщину, а потім разом з Марко Поло перетнула половину світу, щоб перетворитися на не менш відомі спагетті й макарони. Пекінська кухня популярна, насамперед, своєї «Качкою по-пекінськи». Ця страва відноситься до делікатесів, тому готується з качок особливої породи, яка відрізняється достатком ніжного м’яса на грудці й тонкою шкірою. Після общипування качці під шкіру накачують повітря. Потім обливають окропом і просочують шкіру спеціальним сиропом, у який входять мед і кунжутна олія. Смажиться качка підвішеною в печі, причому на електричному грилі справжню пекінську качку приготувати не вдасться — смак і пахощі будуть вже не ті. А їдять її, розрізавши на 120 шматочків, кожен з яких загортається разом з часником і зеленою цибулею в тонкий млинчик, вмочаючи в солодкий соєвий соус. У китайському ресторані головну складність для вас створять палички для їжі, особливо якщо ви раніше ними ніколи не користувалися. Хоча нічого складного в цьому немає. Одна з паличок (нижня) повинна бути жорстко закріплена в підставі між великим і вказівним пальцем, а її кінець лежати на трохи зігнутому середньому. Верхня ж паличка є рухливою й тримається тими ж пальцями як олівець. Коли ви навчитеся брати ними окремі рисинки, то зможете сміло називати себе майстром паличок. Ну а поки що буде достатньо, якщо ви донесете з їх допомогою до рота локшину або шматочок м’яса!
