Тренер з верхової їзди Рівенського палацу дітей і молоді Ірина Демидюк належить до категорії ентузіастів. Адже вона та ще кілька таких же, як кажуть, «божевільних», бо не мають з цього ніякої користі, за власні гроші купили породистих коней і організували у селі Велика Омеляна Рівенського району кінноспортивну школу для дітей з обласного центру.
Замість євроремонту купили... кобилу Коні підкорили серце Ірини Демидюк ще в дитинстві, тож не дивно, що саме їм вона вирішила присвятити своє подальше життя. Закінчення кінноспортивної школи в селі Зоря Рівенського району, потім навчання у Кам’янсько-Бузькому училищі на Львівщині за фахом «тренер з верхової їзди», робота в цирку в Краснодарі, навчання режисури в Рівенському інституті культури і, врешті, робота в театрі «Від ліхтаря» в Палаці дітей і молоді в Рівному. Ось шлях, який довелося пройти Ірині, перш ніж вона змогла повністю віддатися улюбленій тренерській роботі. З ініціативи Ірини і за підтримки народного депутата Миколи Шершуна кінноспортивний клуб був створений при Клеванському держлісгоспі у селі Суськ Костопільського району. Втім, після шести років існування клубу Клеванський держлісгосп розірвав договір з Палацом дітей і молоді й заняття з дітьми припинилися. А улюбленці коні, до яких звикли ПДМівські діти, залишилися у Суську — потрібно було думати про те, як їх звідти викупити. На щастя, сталося диво: якраз коли ПДМівці прощалися зі своїми улюбленцями, подивитися на коней у Суськ приїхав директор філіалу ТД «Водна техніка» Костянтин Редькін. Дізнавшись про проблему, яка спіткала ПДМівців, він охоче погодився допомогти. Невдовзі він викупив для утримання коней старий корівник у селі Велика Омеляна. А вже улюблених коней в Суську купували всім миром. Розповідає Ірина: — Віка, моя учениця, сказала своїм батькам: «Ви збирали гроші, щоб зробити в квартирі євроремонт, давайте купимо на них коня». Батьки Віку зрозуміли і на цю пропозицію (вартість породистого верхового коня — від трьох тисяч доларів) погодилися. Так з’явилася у нас кобила Корнелія, яку ми лагідно звемо Корнюша. Корнюша з породи рисаків, їй два роки. Аделаїда, або Делі, — моя кобила. Я її купила, взявши кредит у банку. Вона ще дитинка, лошатко, бо їй лише один рік. Даша — кобила, куплена Костянтином Редькіним. Вона з усіх наших коней наймолодша, їй тільки недавно виповнився рік. Ще одна ентузіастка Лариса Петровська купила жеребця Вермута. Йому три роки, але він маленького зросту, бо хворів на рахіт. П’ятий наш кінь на кличку Ідеал — у Рівному, а утримує його одна з наших учениць у хліві у своєї бабусі. Любов до коней колись не можна було ділити ні з ким — Коні, — це добро, краса, гармонія», — переконана Ірина. — Коні — дуже розумні істоти і злістю чи агресією їх не приручиш. Колись у російського графа Орлова до конюха, який доглядав за його кіньми, була обов’язкова вимога: щоб був неодруженим. Це для того, щоб любив лише коней і нікого більше. Втім, у кого серце не йокне, коли кінь — табунна тварина — біжить саме до тебе. І зрадити таку довіру людина не має права. До речі, у тренерському арсеналі Ірини немає такого інструменту, як нагайка. Найбільшою «нагайкою» в навчанні коней у неї є підвищення голосу. А ось «пряник» використовує значно частіше. Найбільше люблять її улюбленці бублики в глазурі. Правда, говорить Ірина, багато їх давати коням не можна, бо можуть почати псуватися зуби чи з’явитися глисти.
Їзда верхи лікує ДЦП Вчитися їздити верхи, вважає Ірина, ніколи не пізно. Свого сина Іллю вона посадила вперше на коня у два з половиною роки. Зараз йому дев’ять, і він уже непогано тримається в сідлі. Взагалі ж на заняття у кінноспортивну школу беруть з дев’ятирічного віку. І вже через півтора місяця людина впевнено сидить верхи. Вчаться їздити ПДМівці поки що лише на Корнелії, адже сідлати коней можна лише з дворічного віку, решта ж коней, крім Вермута, для цього ще маленькі. А оскільки Вермут поки що трохи хворіє, то на ньому вихованці кінноспортивної школи опановують не верхову їзду, а ветеринарію. З несідланими кіньми Ірина проводить окремі заняття, які мають бути схожі на гру, щоб їх не втомити. Коні не лише сприяють духовному збагаченню людини, говорить Ірина, а й поліпшують її здоров’я. Спілкування з кіньми діє позитивно на нервову систему. Верхова їзда виправляє поставу і показана для тих, хто має сколіоз. Мало того, заняття з верхової їзди дозволяють провести реабілітацію хворих з дитячим церебральним паралічем. Такі реабілітаційні програми, за словами Ірини, використовуються у Москві, і їй пообіцяли дістати одну з них.
Чому б не створити центр відпочинку? Створена на ентузіазмі кінноспортивна школа потребує чималої матеріальної підтримки. Потрібно завершити ремонт корівника, в якому нині утримуються коні, обладнати в ньому приміщення для перевдягання, кімнати для теоретичних занять із зоотехнії та ветеринарії, коневодства, облаштувати майданчик для верхової їзди, найняти конюха та ветеринара. Добре було б, за словами Ірини, влаштувати тут дитяче кафе, організувати кінний театр, щоб місто мало такий собі невеличкий заміський центр відпочинку, куди щонеділі могли б навідуватися батьки з дітьми, відпочити, покататися на конях, поласувати морозивом. Втім, поки що це тільки мрії. А реальність не дуже весела. Приміщення корівника дуже запущене. Утримують ентузіасти коней за власний кошт, а на місяць лише на харчування одного коня потрібно близько 170 гривень. Тож змушені вони самотужки дбати про заготівлю сіна, вівса, овочів тощо. А якщо кінь, не дай Боже, захворіє, тоді потрібно ветеринара викликати, купувати ліки, а це додаткові витрати. На тренерську зарплату близько 270 гривень, які отримує Ірина, а Палац дітей і молоді виділяє кошти лише на зарплату тренера, і ні копійки на коней, багато не накупиш. Тож практично щодня, не виключаючи вихідних, Ірина поспішає з Рівного у Велику Омеляну, щоб погодувати коней чи, при потребі, полікувати, домовитися про сіно, овес для них. Проводить заняття з дітьми з верхової їзди. І так проходить робочий день. Її чоловік часом навіть жартує: «Переселяйся на конюшню. Ти там частіше буваєш, ніж вдома». Однак Ірину не розхолоджують такі жарти і вона залишається оптимісткою: — У мене і тих, хто мене підтримав, здійснилася мрія про те, щоб мати власного коня. Можливо, ми спробуємо звернутися до влади за підтримкою про створення заміського центру відпочинку в Омеляні, незайвою була б і підтримка спонсорів.
