З Григорієм Миколайовичем ми зустрілися буквально за тридцять хвилин до того, як йому довелося вирушити в суддівське крісло якогось дитячого танцювального конкурсу. Молоді шанувальники дозволили нам поспілкуватися всього хвилин п’ятнадцять, а потім почалася автограф-сесія. Діти просили розписатися й обов’язково написати їхнє ім’я: «Анастасії… Ірині… Дмитру». Григорій Миколайович нікому не відмовляв, адже така вона — ціна популярності, яку приніс хореографу проект «Танці з зірками», популярність, що прийшла в сімдесят п’ять років.
— Нинішня публіка відкрила для себе Григорія Чапкіса після «Танців із зірками», але мало хто знає, що ви були шалено популярні й у СРСР. Популярність тоді і зараз відрізняється? — Вибух, який зробили «Танці з зірками», був дуже схожий на те, як нас приймали тоді. Пам’ятаю, коли ми (ансамбль пісні і танцю) приїхали з Берліна із золотими медалями, то нас зустрічав тисячний натовп, нас несли на руках. А зараз проявляється по-іншому. Зараз мене зупиняють на вулицях, просять дати автограф, просять сфотографуватися, навіть до смішних випадків доходить. Якось йду Хрещатиком, а мене зупиняє мама дівчинки і просить сфотографуватися з її дочкою (це було біля метро, де фотографи ходять з мавпочкою), і поки я фотографувався з одною дитиною, до мене вишикувався цілий натовп, і я хвилин сорок працював мавпочкою. — Які привілеї, як у відомої людини, були у вас тоді? — Жодних. Звання, медалі, ордени, грамоти, після кожної поїздки в трудову книжку вписували подяку від Міністерства культури. Вшановували, запрошували на виробництво, на фабрики, у колгоспи… — Це все було для вас безплатно? — Звичайно. І зараз безплатно. — Ви могли не стати танцюристом? — Міг стати токарем або залізничником, тому що в тисяча дев’ятсот сорок третьому році я вступив до Київського залізничного училища. — Щось змайстрували? — Тоді я був таким маленьким, що не діставав до токарного верстата, і мене взагалі не хотіли брати вчитися. А взяли тільки через те, що я станцював директору, йому сподобалося, і мене зарахували. Але я там вчився недовго, мене забрали в ансамбль пісні і танцю «Трудових резервів». — Якось до вас підійшла заслужена артистка СРСР Лідія Чернишова і запропонувала «стати артистом». За які заслуги? — У свої чотирнадцять років я був дуже популярним хлопчиком. Я саме приїхав з Олімпіади трудових резервів (у Москві), де Сталін зняв мене зі сцени (під час танцю) і посадив собі на руки. А чому він мене зняв? Ні, не тому, що я такий талановитий! Нас було сто двадцять дівчаток і хлопчиків на сцені, хор, танцювальна група, оркестр, а я був маленький, чорненький, він, імовірно, прийняв мене за свого. А коли я повернувся в Київ, всі газети майоріли фотографіями зі мною на руках у Сталіна, а під ними було підписано: «Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство». І популярність до мене тоді прийшла грандіозна, саме тоді Лідія Чернишова і звернулася до мене і запропонувала стати артистом. Звичайно, я погодився, і мене перевели з «Трудових резервів» в ансамбль пісні і танцю. У січні сорок шостого року мені виповнилося шістнадцять років, до цього я десь півроку працював безплатно, тому що за законом дітям до шістнадцяти років зарплату не платили. — Що сталося з тим годинником, який вам подарував Сталін, він зберігся? — Ні, не зберігся. Якось вся наша родина захворіла на черевний тиф, і нас усіх поклали в Жовтневу лікарню. Потрібні були гроші і, мабуть, я не пам’ятаю, а зі мною не радилися, мама і тато обміняли годинник на справжній дефіцит того часу... пеніцилін. Це був величезний такий годинник… Рука в мене була маленька, а годинник великий. Пам’ятаю, як я їхав у трамваї, і всі на мене дивилися, у такого молодого хлопця і вже є годинник, тоді це було справжня рідкість, прикраса, а мені здавалося, що всі прислухаються до роботи стрілок. Годинники почали завозити в СРСР тільки в сорок шостому-сорок сьомому. — Григорію Миколайовичу, який у вас зріст? — Метр шістдесят п’ять. — У житті вам зріст заважав? — Мені ріст дуже заважав в ансамблі, я не був героєм, не був кавалером, мене ніколи не ставили танцювати поруч із жінкою. Я був трюкачем, низовиком, присядочником, але так, у мене була техніка. А були в нас танцюристи метр вісімдесят, так йому нічого і не потрібно було танцювати, він тільки розвів руками, і він уже кавалер. Ну, а зараз…от запитайте в моєї дружини… — Вона вища за вас… — Вища. І на всі подібні зауваження Алла Борисівна відповідає: «Та що ви кажете? А я і не помітила». Вона ж молодша за мене на двадцять два роки, але коли я знайомлю її з кимось, то це вона в розмові може сказати, що старша за мене на двадцять два роки, тому що «ніяк не може за мною встигнути». — Ви — людина не однієї епохи. З ким із відомих людей дружили, знайомство з ким запам’яталося найбільше? — Махмуд Есанбаєв — мій друг, ми разом починали. Майя Плісецька, Васильєв — це знаменитості Великого театру. Ми всі в п’ятдесят першому році їздили в складі радянської делегації на третій міжнародний молодіжний фестиваль у Берліні, завоювали тоді золоті медалі, повернулися, і наші шляхи після цього розійшлися. А от з Есанбаєвим ми дружили все життя, багато спілкувалися, їздили один до одного в гості. А із всесвітніх знаменитостей... Сальвадор Далі, Елвіс Преслі, Мао Цзе-дун, Хо Ши Мін, Фідель Кастро, після Фіделя досі руку не мию. Всі секретарі компартій союзних країн, де ми були. Я пам’ятаю, як ми приїхали у В’єтнам, і до нас вийшов в обірваному одязі Хо Ши Мін. Нас годували на забій, а виявляється, вони там їли двісті грамів рису на день (такий у них був пайок), і Хо Ши Мін у тому числі. Так, тоді нас це вразило, навколо голод, розруха, а нас годували від пуза. Те ж саме було на Кубі, нас приймали на вищому рівні, а самі голодували. — Які безглузді чутки про вас ходили? — От коли я виїхав на постійне місце проживання в Італію, то пішли чутки, що я помер. Потім говорили, що мене бачили в Америці або ще десь, поки взагалі не забули. А коли я повернувся, то раптом ожив, і навколо мене почали збиратися мої учні. — Від чого залежить викладацький вік? Наприклад, Владу Ямі всього двадцять чотири, а він вже викладає, або Олена Шоптенко — і взагалі молодша. — Це все від Бога. Ви можете бути прекрасною танцівницею і не бути викладачем, а можете бути середньою танцівницею, але стати чудовим викладачем. Викладати — значить складні речі розкласти на такі дрібні деталі, щоб будь-який учень зміг вас зрозуміти. От у мене зараз працює школа, це не перша моя школа, але перша іменна — «Школа танцю Чапкіса». Ми працюємо у восьми напрямах — це соціальні бальні танці (віденський вальс, англійський вальс, квік-степ, слоуфокс, ча-ча-ча, самба, румба, джайв); плюс клубні латиноамериканські танці, бродвейський джаз, фламенко, аргентинське танго, східні танці, хіп-хоп, брейк. Кожен, хто до нас прийшов, одержить від танцю те, що він хоче. Я набрав у викладачі людей, які є найвищими фахівцями своєї справи й імпонують особисто мені, а мій головний принцип — «не залякати учня». — А я чула, що ви — суворий викладач, можете і міцним слівцем відповісти. — «Міцним слівцем» сказати не можу. Я, наприклад, можу сказати: «Сьогодні у вас немає лівої ноги, ви принесли дві правих». Але я суворий у тому сенсі, що не дозволяю на моєму уроці розмовляти або, наприклад, коли я зупиняю урок, це означає, що всі повинні повернутися до мене обличчям, щоб я зробив вам якесь зауваження, а якщо ви стоїте спиною, то це стосовно мене прояв елементарної неповаги. — Чула, що плануєте відкрити «Школи» і в інших районах Києва? — Так, згодом. Хочеться, щоб у людей була можливість не тільки красиво проводити своє дозвілля, але й у загальному розвиватися — адже танець розкриває внутрішні можливості людини, як фізичні, так і духовні. Як швидко з’являться філії Школи, поки сказати складно. Адже ми підходимо до цього питання дуже ретельно — наші учні займаються в залах європейського рівня. Це і велика площа (від 100 м2), і спеціальний «танцювальний» паркет, а також дзеркальний ряд, роздягальні, санвузол, клімат-контроль, високоякісне технічне оснащення — словом, все для того, щоб люди відчули себе комфортно і максимально сконцентрувалися на навчанні. — Чому в танцкласах мало чоловіків? — Зараз у моді спорт, і вважається, що бальний танець — це нечоловіча справа. І так не тільки в нас, а і в усьому світі, молодь не так йде на бальний танець, як, наприклад, люди середнього віку. Я нещодавно був у Канаді, Італії, там щовечора жінки вдягаються в красиве вбрання, роблять макіяж, зачіску, за ними заїжджають чоловіки, і вони їдуть на вечір танців. Сьогодні танці в одному районі, завтра в іншому, а молодь відсиджується на фонтанах і слухає хіп-хоп. — Після відкриття «школи танців Чапкіса» минув місяць і ви влаштували вечір танців, яка його мета? — Ми думаємо такі вечори проводити раз на місяць, раз на два місяці, а мета найпростіша — практикувати своє вміння. Адже поки ти вчиш — пам’ятаєш, як тільки перестаєш вчити — забуваєш. Наприклад, коли я жив в Італії, то добре говорив італійською мовою, тепер нічого не пам’ятаю. А так у вас є стимул купити плаття, вбрання, і ви знаєте, що раз на місяць можете себе показати перед іншими. У нашій Школі ви можете навчитися танцювати або покращити свій професійний рівень. Також ми проводимо підготовку до особливих подій (весілля, бал, випускний вечір і т.п.), бліц-уроки (так звану підготовку «сьогодні на сьогодні»); існують індивідуальні заняття, майстер-класи, семінари і фестивалі. А раз у півроку ми будемо давати бал. — Важко було судити зірок? — Так, важко. Я судив багато міжнародних конкурсів за кордоном і тут, і мені це було набагато легше, ніж судити учасників проекту «Танці з зірками», тому що там я нікого не знав. Танцює пара, а в мене є десять балів, якщо пара допустила якусь помилку, з мого погляду, наприклад, вийшла з ритміки, вийшла з музики, немає техніки, то я знімаю бали. А тут танцює Могілевська, адже вона в мене вчилася в естрадно-цирковому училищі, або танцює Писанка, а я знаю, скільки в неї синців, або, наприклад, Коля Коваленко, якому Писанка зламала руку, а Зеленському викликали «швидку» перед самим виступом, ну як на це не звертати увагу? От у цьому були складнощі, хоча нам і забороняли з учасниками спілкуватися, ми не мали права ходити з ними в ресторан або навіть сидіти за одним столом, консультувати, ми тільки віталися при зустрічі. За цим суворо стежила компанія Бі-Бі-Сі — власник проекту. — Хто, по-вашому, проявив себе найкраще? — Усі проявили себе, хтось менше, а хтось більше. А були і справжні вибухи — Могілевська, Зеленський, Козловський, Подкопаєва, Скрипка, а деякі, на мій погляд, дуже талановиті, просто виступили невдало, наприклад Сніжана Єгорова, Неліпа, він повинен був одержати не менше третього місця. — Це, напевно, вже залежить від популярності «зірки» у народі. — Ні, не від популярності, просто невдалий виступ. До того ж глядачі нас постійно дискредитували, коли ми ставимо одні оцінки, народ на зло нам давав вищі бали. Ось варто мені поставити шість-сім, і всі починають рятувати зірку есемесками. — На вечорі танців ви переодяглися більше разів, ніж ваша співведуча Тіна Кароль. ви модник? — Ні, справа зовсім не в цьому. По-перше, я одягаюся відповідно до танців, щоб підкреслити характер танцю, а по-друге, мене після кожного костюма хоч викручуй. І, знаєте, одяг підтягує, одягаючи сомбреро, я себе відчуваю зовсім по-іншому. А взагалі, я люблю одягатися, адже людей зустрічають по одягу. Що значить бути модно одягненим? Наприклад, вранці на стадіоні ви робите пробіжку в шикарному спортивному костюмі, а потім у цьому ж костюмі приходите, наприклад, у кіно. Вибачте, але це поганий тон, і модним це ніяк не назвеш. Я вважаю, що модно одягатися — значить одягатися відповідно до місця. — Звідки у вас захоплення краватками? — Так вийшло, що я завжди й усюди був у краватці. І краватки я не викидаю, вони в мене накопичуються, є дуже багато немодних, старих, маленьких, великих, з вузьким вузлом або широким. У мене і костюмів дуже багато, десь близько сотні, от за всі роки в мене такий костюмерний цех нагромадився. — Часто себе балуєте обновками? — Як тільки мене річ «зупиняє», так я її і купую. Зізнаюся чесно, особливої потреби в цьому немає, але бувають випадки, коли йду, бачу річ, а вона мені говорить: «Бери мене!». Так, недавно купив білий костюм, білу краватку і білий капелюх. — Двадцять сьомого травня ви провели бал у Київській мерії. Як вважаєте, політики вміють танцювати, і хто добре танцює? — Політики танцювати не вміють, якщо говорити про всіх. Та й «добре» танцювати ніхто не вміє, але їхні прізвища я називати не буду, мене ніхто не вповноважував. — Григорію Миколайовичу, у вас було три дружини. Я так розумію, третій шлюб у вас найвдаліший, і чи не від того це залежить, що ваша третя дружина, Алла Борисівна, взагалі з танцями не пов’язана, вона викладач у вузі. — Це не від мене залежить і не від неї, тут діє лише Всевишній. Я вважаю, що це доля. У коханні не може бути формул. — У вас з дружиною дуже ніжні стосунки. Ви тримаєтеся за руки, цілуєтеся… — У нас перша любов продовжується ось вже сімнадцять років… і не гасне. Тому ми так її і виявляємо, цілуємося, тримаємося за руки, дивимося одне одному в очі. Алла Борисівна — приголомшлива жінка. — Ви справляєте враження любителя жінок, чи так це? — Кожен дивиться зі свого боку, у міру своєї розбещеності. Я люблю одну жінку. — Які жінки вам подобаються? — Розумні, добрі, ласкаві… красиві в останню чергу, тому що краса — це всеосяжне слово. Я вважаю, що якимись рамками красу визначити складно. — Ваші вуса — це вже частина вашого бренду, коли вони з’явилися? — Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю себе безвусим. Якщо я збрию вуса, то миттєво змерзну. — А що означає прізвище Чапкіс? — Я не знаю. Схоже, у цьому прізвищі є щось грецьке, із закінченням на «с», є щось прибалтійське. Мені навіть немає в кого запитати, мій батько рано вмер. Але скільки я себе пам’ятаю, я завжди був Чапеску, а потім прізвище переробили на Чапкіс, я навіть і не знаю, як це сталося.
