Трирічний син пані Лариси й досі рветься провідати тата в лікарню. Жінці щоразу доводиться вигадувати різні історії, чому тато більше не зможе забрати його з дитячого садка. Малюк ще не усвідомлює того, що від тата залишилися лише спогади, довідка про смерть, могила на кладовищі і чимало проблем у його мами, пов’язаних з місцевими правоохоронцями та лікарями.
Рівнянці Ларисі Радзівіл 25 років. Цієї зими після трьох років спільного життя вона поховала свого чоловіка Олега, який восени минулого року потрапив у ДТП. Водій мікроавтобуса Віталій, у якому їхав чоловік Лариси, врізався у вантажівку, що стояла на узбіччі дороги. Водій після першої медичної допомоги, яку йому надали в обласній лікарні того ж вечора, повернувся додому, а Олег після чотирьох місяців страждань помер на лікарняному ліжку. Після майже тригодинної складної операції з ампутації ступні, яку переніс Олег одразу після ДТП, лікарі обласної лікарні запевняли Ларису, що з чоловіком все гаразд і його самопочуття нормальне. Однак вигляд Олега після операції був жахливим. Сині губи та руки одразу занепокоїли Ларису, та медики її заспокоїли — мовляв, нормальна реакція після наркозу. Чоловік декілька днів перебував з апаратом штучного дихання у реанімації. Тоді, м’яко кажучи, зневажливе ставлення окремих лікарів до хворого Ларисі було незрозумілим. Лише згодом від знайомого медика вона дізналася, що у Олега ще під час операції на десять хвилин зупинилося серце, а тому всі, хто знаходився в операційній, знали — він довго не протягне. — Чоловік був у дуже важкому стані. — пригадує вдова. — Сам не міг за собою доглядати, а лікарі і не намагалися цього робити. Навпаки, його постійно «футболили» з палати в палату. Коли його в комотозному стані перевели з реанімації в травматологію, то поклали не в палату, а в якесь підсобне приміщення, куди не те що лікарі не заходять, а навіть санітарки, напевно, раз на місяць заглядають. Через певний час його перевели в неврологію. Заввідділенням нас одразу попередив, що Олег пробуде там не більше двох тижнів, а далі, мовляв, що хочете з ним, те і робіть. Щоб чоловіка не викинули з лікарні, мені довелося платити лікарям гроші. Так само платила і в реанімації, щоб його там тримали якомога довше, оскільки саме в цьому відділенні хворим приділяють більш-менш достатньо уваги. Там після 4 місяців перебування у лікарні мій чоловік помер, зупинилося серце. Щодня на дорогі ліки та медичні препарати для Олега його дружина витрачала більше тисячі гривень. А зважаючи на те, що статки у Лариси невеликі, залізла у шалені борги. Та найстрашніше їй тепер усвідомлювати, що врятувати Олега не вдалося. А найбільше жінку обурює зневажливе ставлення водія, який того вечора їхав разом із Олегом і, власне, через якого сталося те ДТП, а також його батька. Вони за весь час перебування Олега у лікарні не поцікавилися станом його здоров’я. Лише після того, як Лариса до них зателефонувала, дали кілька гривень на лікування — серед усіх витрат то були копійки. Потім якось батько водія зателефонував сам і пообіцяв оплатити лікування Олега. Але за однієї умови — Лариса мала надати нотаріально посвідчену заяву про те, що вона до Віталія ніяких претензій не матиме. Жінка відмовилася від такої пропозиції. Доки Олег перебував у лікарні, обласна прокуратура порушила кримінальну справу проти водія мікроавтобуса, у якому їхав чоловік Лариси. Щоправда, подальшого ходу їй правоохоронці не дали і до кінця минулого року, незважаючи на те, що Олег тоді був у вкрай важкому стані, закрили. Лариса переконана, що батько водія того мікроавтобуса через своїх впливових знайомих «залагодив» ці питання з прокуратурою. Після смерті Олега кримінальну справу знову було порушено, щоправда, зважаючи на млявий перебіг її розгляду, жінка побоюється, що її знову закриють. Лариса розуміє, що чоловіка їй вже ніхто не поверне, але вона хоче боротися до кінця за справедливість — втрачати їй тепер нічого. Щоправда, яким чином вона здобуде свою правду — не знає, адже ні її саму, ні її свекруху правоохоронці навіть не визнали потерпілою стороною.
