На подвір’я Леоніда та Валентини Гуріїв, що в селі Бокійма Млинівського району, зглядаються усі приїжджі. Це й не дивно, адже у них біля будинку справжнісінький музей народознавства просто неба. Біля огорожі — сплетений з лози пліт, а за ним чого тільки нема: баняки, макітри, глечики та безліч інших предметів, які можна було побачити хіба в оселях наших прабабусь і прадідусів.
Поспілкуватися із засновником такого незвичного музею не вдалося. Син господарів, 45-річний Олександр, на той момент був на курорті. Він — колишній працівник міліції, а нині — пенсіонер, який після того, як у 1986 році побував у Чорнобилі, став інвалідом. Олександр мешкає з сім’єю у Луцьку, однак щотижня навідується до батьків, допомагає їм по господарству. — П’ять років тому син, надивившись волинських музейчиків, почав збирати предмети старовини, — розповідає п. Леонід. — І влаштував у нас біля хати виставку. Почав з горщиків. Сплів пліт і загородив ним місце біля огорожі. На нього начіпляв макітри, глечики, баняки. Яблуню обрізав (яблука були не дуже смачні), щоб кошики з квітами на неї підвісити. Є у «музеї» Гурїїв колишній ткацький верстат, «комбайн», як жартома господарі називають ціп, яким обмолочували зернові, рубель для прасування білизни, ночви для замішування тіста, лопати й рогачі, щоб поратися коло печі, масниця для збивання масла, старовинні терези, пристосування для тіпання льону, годинник з зозулею, щітка з проса для підбілювання стін, підкови, обід від дерев’яного колеса. Усі ці предмети розташовані на яблуні, сітці огорожі, за плотом і на ньому. Найстарішим «експонатом» з усього цього розмаїття господар називає старовинну машинку для різання тютюну. — Колись вона дуже мене виручала, — пояснює п.Леонід. — Коли Україна тільки стала незалежною, була проблема купити цигарки, а я запеклий курець. Тож сіяли біля хати тютюн, а потім я його пресував і подрібнював машинкою, робив самокрутки. А найцікавішим у «музеї» п.Леонід вважає політичний експонат: серп з молотом, поєднані колючим дротом. Цей символ колишнього СРСР його син прикрутив до сітки-огорожі. Щороку ця виставка предметів старовини поповнюється. Адже дізнавшись, що Гурії таке влаштували біля хати, односельчани почали їм допомагати зі збором експонатів. Правда, нічого цінного господарі у своєму музеї не виставляють. А в горщиках і макітрах навіть спеціально роблять дірки, щоб їх ніхто не вкрав. Адже такі прикрі випадки траплялися. На зиму свою колекцію Гурїї заносять до хати, а навесні знову прикрашають нею подвір’я. — Восени, коли зберемо урожай, ми у ночви складаємо гарбузи, яблука, виноград, соняхи і розташовуємо цю красу за плотом на виставку, — долучається до розмови п. Валентина. — А колись на пеньочку ми тут навіть вино справжнє ставили. Правда, ніхто його не пив. Мабуть тому, що не знали, що справжнє. А взагалі у нас тут гарно, коли усе квітує. Люди ж, які їдуть здавати буряки, а у нас поруч пункт їх прийому, зупиняються, щоб подивитися, що то тут за диво таке біля хати. Оригінальність Гурія-молодшого в облаштуванні батьківського подвір’я не знає меж. Особливо вражають квітучі чоботи. У старих кирзових чоботях Олександр зробив прорізи, насипав у них землі і всередину насадив… квітів. Квіти ростуть і в плетених з лози кошиках, підвішених на дерева. До речі, лавка біля хати Гуріїв спеціально пофарбована у національний — синьо-жовтий колір. «На екскурсію» до такого незвичного місцевого музею приходять школярі, а вчителі з місцевої школи спеціально поробили фотознімки виставки Гуріїв для шкільного музею. Були тут і іноземці. Німці, які приїжджали до родичів у Бокійму, не лише охоче розглядали гуріївські експонати, а й фотографувалися біля них. Оцінив таке облаштування подвір’я і старший син господарів Віталій, який нині мешкає в Ізраїлі. Адже приїжджав нещодавно до батьків у гості.
