Ще 14 років тому січень — початок лютого були найважчими для санавіації. Тоді провідні спеціалісти в хірургії, педіатрії, неврології й інших медичних напрямів за лічені хвилини вилітали з Києва в будь-який куточок України, щоб врятувати життя людини, допомогти місцевим лікарям у складній ситуації. Січень взагалі вважався найважчим місяцем для чергового хірурга. І не тільки тому, що лікар не міг виїхати нікуди зі столиці у свята і повинен був постійно залишатися біля телефону: з фанатами застіль відбувалися унікальні й складні випадки частіше, ніж в інший час.
«Печінка, схожа на троянду» — Пам’ятаю, у січні бували і по 20 разів у відрядженні по санавіації, — розповідає завідувач відділу хірургії підшлункової залози і реконструктивної хірургії жовчних протоків Інституту хірургії і трансплантології, заслужений лікар України, професор Володимир Копчак. — Якось у Новий рік підняли прямо з-за святкового столу, мовляв, складний випадок — розрив печінки. І вже через п’ятнадцять хвилин мене чекало авто в дворі, відвезло в аеропорт «Жуляни», де я сів у «кукурузник» і полетів у Кіровоград. Там хлопець розбився на мотоциклі, і його печінка розірвалася на шматки так, що була схожа на троянду, що розпустилася. Місцеві хірурги не знали, що з нею робити, як «латати», та й кровотеча не зупинялася. Я їм ще з Києва встиг по телефону сказати, щоб «забили» рану ватними тампонами, рушником, щоб пацієнт не знекровився і не помер до мого приїзду. Поки летів, все в голові прокручував, як провести операцію, що в першу чергу зробити. Літак приземлився, я сідаю в «швидку» і мчу в лікарню під ревіння сирен. Лікарі вже кровотечу зупинили, і ми разом почали зшивати печінку. А операції ж на печінці взагалі вважаються одними із найскладніших, там важливо правильно «скласти мозаїку». Слава Богу, хлопець вижив. Як розповів колишній начальник санавіації, а тепер Всеукраїнської станції виїзної екстрено-консультативної меддопомоги Костянтин Головач, служба санавіації існує при Міністерстві охорони здоров’я й зараз. Працює вона за такими ж принципами: інститути подають списки своїх провідних спеціалістів у конкретній галузі, і ми складаємо графік чергувань, де кожному профі закріплюється в обов’язок місяць бути напоготові, виїжджати на виклики по всій Україні. Коли на місцях хірурги самостійно справитися не можуть, вони викликають цю службу. І не хворого везуть кудись, а лікар приїжджає до нього сам. Хоча в особливо тяжких випадках людей забирають у столицю. Зараз у службу звертаються набагато рідше, ніж раніше. Якщо ще 14 років тому спеціалісти санавіації мали близько двадцяти викликів на тиждень, то зараз — два-три! Місцеві хірурги стали більш самостійними і намагаються зробити все самі, без залучення «гостей». Крім того, послуги столичних профі економічно накладні для бюджетів місцевих лікарень. Наприклад, тригодинна консультація професора і його доставка, офіційно обійдуться провінційним колегам у близько 200 гривень. Тому зараз часто обходяться «телефонною консультацією». — У цьому січні мені знову довелося чергувати по санавіації, — розповідає Володимир Михайлович. — Виїжджав всього лише раз у Миколаїв, у головного лікаря поліклініки був гострий панкреатит — запалення підшлункової залози. Підстрахував, допоміг. Але ж один виклик по службі не означає, що тяжких випадків у цей період у країні не було, адже тільки до нас у відділення потрапило після свят п’ять людей з такою проблемою! Просто місцеві лікарі самі бажають справлятися. Тому й виходить, що зараз чергові хірурги виїжджають рідко. Та й то, щоб переробити або доробити операцію. А дарма. Звичайно, місцеві спеціалісти мають величезний досвід, але вони здебільшого — загальні хірурги. У них не завжди є час, сили і бажання довідуватися про новинки в хірургії, вигострювати свою майстерність у визначеному вузькому напрямі. Чим вони і відрізняються від провідних спеціалістів країни, які роками працюють в одному напрямі й можуть впоратися з багатьма складними випадками, використовують на практиці світовий досвід.
«Бос» оплачує квиток професору Існує думка, що зараз службою санавіації користуються в двох випадках. Перший, коли хворий має солідних родичів, які не дадуть спокою у випадку смерті пацієнта, і місцеві лікарі хочуть заручитися підтримкою столичного спеціаліста. Другий, коли постраждав сам — «великий бос», і місцеві лікарі бояться помилитися, або він сам вимагає до себе київського профі. А от простим смертним доводиться самим вирішувати свою проблему, адже вони самостійно не можуть викликати по санавіації спеціаліста. Це може робити тільки головний лікар обласної лікарні! Виходить, що сьогодні послуги такої служби скоріше схожі на внутрікорпоративну допомогу колегам, ніж на масову допомогу населенню. А добре, якби медична братія зрозуміла, що головне — не хто врятував життя людини, а що людина залишилася живою-здоровою. Необхідно організувати ефективну роботу служби, щоб вона мала масштабний характер, а не виборчий. А для цього потрібне не тільки розуміння необхідності такої допомоги самими лікарями, поміркованості професійного самолюбства, але й матеріальні кошти, хоча б для того, щоб вчасно доставити потрібного спеціаліста до хворого. — Раніше профі на літаках літали, тому і назва була «крилата» — санавіація, — пояснює начальник нинішньої служби Костянтин Михайлович. — Раніше мали два «кукурузники», у «Жулянах», вертольоти і були мобільні. Але оскільки на початку 90-х настала економічна криза, то фінансувати польоти стало неможливо. Обходилися «Волгами» головлікарів. Правда, намагалися нам допомогти. Колишній міністр транспорту Кірпа надав можливість літати літаками Кримських авіаліній, які нами не дуже затребувані, і міжнародними авіарейсами, що взагалі абсурдно. А от літати в інші регіони України, які дійсно потребують допомоги, ми не можемо. А приватні авіакомпанії поки не дозріли для соціальної допомоги. Хоча якщо викликають медичну допомогу до «великої» людини, то лікарю і квиток на літак куплять. А здебільшого, медики їдуть на автомобілях, нещодавно придбали джипи, а в дальні райони — на поїзді. Якщо викликали чергового професора, то він може проїхатися й у купейному вагоні, а провідного спеціаліста — у плацкарті, навіть біля туалету. А коли життя висить на волосині, то кожна хвилина відіграє роль. Тому лікар, який добрався поїздом до місця, напевно, тільки й може, що переробити або закінчити операцію, або констатувати смерть. Можуть, ще й тому місцеві хірурги не поспішають кликати «здалеку» спеціаліста, адже все одно не встигне.
