Прізвище Петра Прищепи молодому поколінню мало про що говорить: уже декілька років у нього — спокійне і тихе життя пенсіонера. Ті ж, кому за сорок, не можуть його не пам’ятати: упродовж 17 років він був головною людиною на Рівненщині — у сорок років став головою обласної ради, а згодом поєднував цю посаду з постом керівника обкому Компартії. Чиновницьке довголіття Петра Прищепи пояснюють тим, що він умів йти на компроміси, ніколи ні з ким відверто не ворогував, хоч і був принциповою людиною. Високі посади його не особливо приваблювали, хоч шанси подальшого кар’єрного зростання були: на початку 90-х йому пропонували посаду віце-прем’єра в тодішньому уряді Вітольда Фокіна, але він відмовився. Уміти вчасно піти — це теж хист: у липні 1994 року п. Прищепа став заступником голови обласної ради, відмовившись від керівництва на користь Романа Василишина. Цього року йому виповнилось сімдесят. Є привід згадати пройдений життєвий шлях.
У Петра Купріяновича Прищепи позаду — життя, сповнене різноманітних вражень, багате на різні події, на зустрічі з цікавими людьми. Та й нині, перебуваючи на відпочинку, без роботи не залишається — є радником голови обласної ради, а донедавна працював і консультантом голови облдержадміністрації. Тож на досвід чиновника-ветерана і в наш час є попит. А ще бере активну участь у роботі обласної ветеранської організації. Де б не працював Петро Купріянович, завжди робота була в радість, він намагався використати якнайповніше можливість робити добро людям і вони відплачували розумінням і підтримкою. Такі риси, як обов’язковість і працелюбність, вочевидь, передались йому у спадок від батьків. — Сам я із селянської сім’ї, з житомирського Полісся, — розповідає Петро Прищепа. — Батьки все життя працювали у колгоспі: батько — лісником, мати добре розбиралась у бджільництві. Батько був добрим, м’яким за характером, а мама — надзвичайно вимоглива і справедлива. Я не раз казав: аби вона була на той час головою колгоспу, а мала 4 класи освіти, то цей колгосп був би «на висоті». Закінчивши сім класів школи, продовжив навчання у Львівському сільськогосподарському технікумі, згодом вступив до Львівського сільськогосподарського інституту. — Десь до четвертого курсу вчився на відмінно, — пригадує Петро Прищепа. — Був секретарем комсомольської організації. Мав перший розряд зі штанги, тож мені запропонували бути викладачем кафедри фізкультури і дали 700 карбованців окладу, крім того, отримував підвищену стипендію, разом — більше тисячі, тож нам з братом вистачало. Ми батьків не «нагружали», але коли приїжджали на канікули в село, то набирали сухарів, які мама спеціально сушила... У дитинстві Петро Купріянович мріяв стати лісівником, як батько. І хоч вступив до сільськогосподарського, але двічі приходив до ректора лісотехнічного інституту з проханням перевести його до цього інституту, проте йому відмовили. Тож із дипломом агронома приїхав Петро Прищепа на Рівненщину. Спочатку працював головним агрономом у селі Дядьковичі Рівненського району. Потім були вищі посади. А щойно йому виповнилось 29 років, як обрали першим секретарем Корецького райкому Компартії України. Він був наймолодшим серед секретарів райкомів, а у молодості, як відомо, задумів і планів багато, тому, перегортаючи сторінки прожитого, Петро Купріянович каже, що саме цей період життя був найкращим: — Корець — це моя молодість, роки становлення мене як керівника. Згадуючи ті роки, можу з чистою совістю сказати, що дещо таки мені вдалося зробити доброго, передусім з ліквідації безробіття в районі, благоустрою колгоспних ферм, розбудови районного центру. Не без моєї участі була створена і відома Корецька водолікарня. Вставав рано, приходив пізно, вихідних у нас не було. Ми побудували практично до кожного села дороги, в Корці теж. Зробили тротуари, збудували адміністративне приміщення, ресторан, автовокзал. Ентузіазм молодого чоловіка помітили в області — запропонували посаду секретаря обкому партії, у серпні 1989 року Петра Прищепу обрали першим секретарем обкому КПУ, вибори були викликані смертю Тараса Панасенка, який тоді займав цю посаду. Петро Прищепа пригадує: — Можу лише добре сказати про Тараса Івановича Панасенка. Був надзвичайно скромною, безкорисливою, простою людиною, не мав ні дачі, ні машини. Навіть коли виїжджали на полювання, то уявіть, перший секретар обкому партії брав із собою закуску, приготовлену дружиною, як і всі інші. І те, що він зробив для області за 17 років, дай Боже кожному керівникові зробити. В часи перебудови на нього було багато вилито негативу... Мовляв, не давав дозволу відкрити Свято-Воскресенський собор. Але на це потрібен був дозвіл з Києва. Люди ж цього не знали. І поки ця справа тягнулася, собор відкрили без дозволу. Петро Прищепа не схильний ідеалізувати минуле: — Моє життя пройшло в тій системі. Ми не можемо ідеалізувати її, але не треба відкидати і лише критикувати минулі роки. Були, звичайно, недоліки, але були й плюси. Що б там не говорили, при комуністичному суспільстві була дисципліна, стабільність цін. Соціальне забезпечення, яке було і яке нині, — це небо і земля. Тоді була дійсно соціальна спрямованість — безкоштовне житло, навчання, медицина. А сьогодні у нас розмежування: одні багаті, аж занадто, інші — дуже бідні. Нікуди не дінешся, будуть багаті, але треба, щоб вони чесною працею заробляли ці гроші. Пригадуючи серпневі події 1991 року, які змінили історію країни, Петро Прищепа розповідає: — Зранку по радіо прозвучало повідомлення про так званий путч. Ця новина застала мене на відпочинку в Трускавці. Я зв’язався з Рівним і дізнався, що депутати обласної ради вимагають проведення сесії для прийняття резолюції. Виїхав до Рівного, зустрівся з головами постійних комісій і було вирішено поки що не збиратися через невизначеність ситуації. Тоді ж я і деякі депутати підписали заяву-звернення про непідтримку так званого путчу. Розмови в той час були різні. Київ в основному мовчав, жодних вказівок не надходило. Однак вже тоді було зрозуміло, що Радянський Союз розпадеться. І в цьому неабияку роль відіграли державні і політичні діячі, з якими мені доводилось не раз зустрічатися… Кілька разів зустрічався віч-на-віч з Горбачовим. Приємних спогадів від цих зустрічей було мало. Хоча б тому, що при розмові він ніколи не дивився співрозмовнику в очі, і ніяк не можна було зрозуміти, чи відверто він говорить. А вже пізніше, коли відбулася перебудова, то, спілкуючись з ним, було зрозуміло з його виразу обличчя, що він не знав, що з тою перебудовою робити, що робити взагалі з державою, яку він завів у глухий кут. Багато разів зустрічався із Щербицьким. Надзвичайно порядна, інтелігентна людина, вимогливий керівник. Коли приходив до нього на прийом, він обов’язково вставав, сідав навпроти і вів бесіду. Розмовляти з ним було цікаво, бо він ніколи не демонстрував свою зверхність. І ще — не любив необізнаних у своїй справі керівників. Як, до речі, і голова Ради Міністрів України Ляшко, з яким я також часто зустрічався — по роботі. І Щербицький, і Ляшко були надзвичайно скромні люди, визнавали тільки ділові стосунки і приїжджали в область без свити, у супроводі невеликої кількості людей. Та й сам Петро Прищепа завжди був людиною скромною і щирою, у побуті — без примх, особливих розкошів ніколи не потребував, має будинок у так званому «царському селі» в Рівному — доволі скромний за нинішніми мірками. Єдине, про що шкодує, що через постійну зайнятість на роботі мало уваги приділяв своїм синам та дружині: — Дружина моя, Любов Павлівна –лікар-гінеколог, працювала в Рівненському міському пологовому будинку. Маю двох синів. Старший Віктор — один із засновників компанії «Пульсар», молодший Андрій теж є працівником цієї компанії. Обидва одружені. Найбільша радість у нашому домі — три онуки. Маю перший ранг держслужбовця, тож пенсію, звичайно, дещо більшу отримую. ...А от дитяча мрія стати лісником і досі не залишає його: — Якби була змога прожити ще одне життя, то вже напевне став би лісником. На його невеликому обійсті стоїть теплиця, в якій вирощують огірки та помідори. Росте на подвір’ї у господарів айва, а ще груші, які сам прищеплював, персики, виноград. Щоранку, виходячи на своє подвір’я, уважно обдивляється кожне дерево, кожну гілочку. Є у Петра Купріяновича й захоплення, які допомагають відволіктися від повсякденних клопотів, відпочити і тілом, і душею: — У молодості захоплювався штангою і волейболом, брав участь у спортивних змаганнях. Люблю полювання і риболовлю, збирати гриби в лісі. Крім того, у мене велика бібліотека, люблю почитати. Життя Петра Прищепа — це й ціла епоха в історії держави, в якій він був не останньою людиною: — Я не шкодую, що прожив таке життя. Повірте, не було в мене якоїсь протекції, якоїсь «руки». Я прожив чесно, ніколи хабарів не брав, у мене і по цей день хороші стосунки з тими людьми, з якими пропрацював багато літ. Я дуже вірю в те, що прийдуть до влади господарі, патріоти, які будуть любити землю, дбати про народ і державу.
