”Мамо, чи ти ще жива?”
Дорога з Рівного до Горинич займає чотири з половиною години. До Зарічного їдемо асфальтом, далі починається бруківка. Ось і село — ряд невеличких дерев’яних стареньких хат, щоправда, в їхніх дворах нікого не видно. Чи то вже покинуті, чи, можливо, там ще живуть люди. Зупиняємося біля хати, попід вікнами якої в рядочок складено гарбузи, город виораний. У дворі нас зустрічає старенька згорблена бабуся з ціпком. Почувши, що ми журналісти, бабуся одразу переходить до справи:
— Ой, дітоньки, то напишіть про мою біду. Я вигодувала вісьмох дітей, маю 20 онуків і 12 правнуків. А ще 37 років стажу на роботі — тут ніхто стільки не працював. А грошей як багатодітна мати до сих пір не одержала. Я б з’їздила в Зарічне по них, але ж до нас нічого не ходить — ні автобус, ні маршрутка. Поклопочіть, щоб мені їх дали.
Сідаємо з бабусею на лаві в дворі й дізнаємось, що звати її Ксенія Сапега, їй 79 років. Жінка, яка усе життя прожила у Гориничах, пригадує:
— Колись то було велике село. 350 людей тут жило, як був колгосп. Була й школа, і магазин. Усі сім’ї — багатодітні, по п’ятеро-восьмеро дітей в хаті. Тепер осталось оно 19 людей в селі. Більше половини хат порожні — хто повмирав, хто повиїжджав.
Ксенія Сапега отримує пенсію і досі має господарство та обробляє 10 соток городу.
— Сама і саджу, і сапаю. А хто поможе, як тут усі старі й немічні? — продовжує розповідь жінка. — Сусідці одній 84 роки, друга слабує, постійно в лікарнях лежить. Є лише один молодий хлопець, недавно тільки зі школи. То його наймаємо, щоб зорав землю, бо в нього коник є. Але й він, певно, надовго тут не залишиться — не захоче, бо ж молоді у нас нема.
До дев’ятнадцяти мешканців села Гориничі маршрутка не їздить. Люди, як мали ще сили, до Омита — найближчого села — добиралися пішки, а вже звідти рідко, але ходить транспорт у Зарічне. Нема в Гориничах ні магазину, ні церкви, школа розібрана, а фельдшерський пункт закритий.
— До нас медик аж з Морочного їздить раз на тиждень, везе із собою сумку ліків, — каже бабуся Ксенія. — Раз або й кілька на тиждень приїжджають і торговці, які в сусідніх селах мають магазини, з продуктами та всілякими речами. З машин те все й продають. Правда, буває, зимою до нас не проїхати, так дороги замітає. От минулої зими три тижні ніхто не приїжджав, то добре, що я сухарів насушила — розмочувала їх і їла, коли хліб закінчився.
До церкви не ходимо, бо найближча аж в Морочному. Як хто вмре — дзвонимо по мобільному до батюшки і він приїздить, щоб відправити заупокійну службу. На великі свята батюшка теж приїздить — на Вербну неділю, Пасху. Привозить нам свячену вербичку, святить кошики з пасками.
Єдина розвага в селі — газети і телевізори, які є тут в кожній хаті.
— Маю цвітного — внук подарував, — хвалиться жінка. — Дивлюся по ньому ввечері новини та передачу любиму «Пусть говорят», фільми не люблю дивитись.
Хоча бабуся Ксенія має багато дітей та онуків, вони до неї приїздять вкрай рідко. Одні — тому що живуть далеко, інші — просто не мають часу чи, можливо, бажання.
— Я не бачила всіх своїх онуків та правнуків, — зізнається бабуся Ксенія. — Діти роз’їхалися свого часу хто куди — у Фінляндію, Білорусь, Сімферополь, Зарічне. Приїздять нечасто — мабуть, не хочуть, бо я вже стара і не догляну так за собою, як колись. Я збираю гроші і, як можу, їм допомагаю — кому на житло даю, кому на лікування, а кому просто так.
Переїхати в інше село Ксенія Сапега, може б, і хотіла, та нікуди:
— Дочка мені пропонувала, але в неї однокімнатна квартира і вона має сім’ю — і без мене там тісно. Але вона телефонує до мене щодня зранку по мобільному, який мені купили. Питає: «Мамо, чи ти ще жива?».
У Гориничах і заблудитися можна
Йосип Гладун — один з небагатьох чоловіків, які ще залишились в селі. Дідусь недочуває і недобачає, адже йому вже за 80 років.
— Худшого села, як наше, певно, нема, — вважає чоловік. — Його треба було б у Червону книгу занести як вимираюче і найглухіше село в Україні. Тут уже скоро ліс буде — покинуті хати й подвір’я заростають хащами, ніхто їх не чистить.
Йосип Гладун живе на краю села, тримає кобилку і обробляє поле.
— Живу, як всі тут, – каже. -Ввечері моя жінка дивиться телевізора, а я радіо до вуха прикладаю, а потім — спати. Взимку роботи взагалі майже нема — ото кобилку напою, дров нарубаю, води принесу — і в хаті сиджу. Інколи до сусідів виберусь чи в село до когось, як треба. А що ще робити?
Гориничі розташовані за кілометр від білоруського кордону. Тож не раз буває, що українці заходять на територію чужої країни, і навпаки.
— От недавно сталася зо мною цікава пригода, — пригадує Йосип Гладун. — Заїхав до нас у село білорус на тракторі. Під’їжджає до мене і питає, чи то Семиховичі — білоруське село недалеко від нас. Розповів, що їхав туди з Невеля — ще одне білоруське село, і заблукав. Я йому кажу: тікай звідси, бо це вже Україна. То він швидко поїхав, а потім дивлюся, а в той же бік пограничники поїхали. Так і не знаю, чи втік од них чи ні.
Я й сам одного разу на пограничників натрапив — зайшов за кордон. Ідуть вони до мене, а я не подаю виду, хоча сам думаю, аби тільки вони мене не затримали. Питають: «Куди, діду, йдеш?». Я їм відповів, що до небожа у Невель. Вони кажуть, що туди так просто не можна, бо то вже Білорусь. А я їм: «Чи діждемо, хлопці, такого часу, як у тому вірші «Широка страна моя родная»?». Вони засміялися, зупинили «бобика» з білорусами і попросили водія мене підвезти додому, пожаліли мене.
 |
|
 |
55-річний Йосип Сушинський — один з наймолодших жителів Горинич
|
З Одещини — в Гориничі доживати віку
Навпроти завжди зачиненого ФАПу живе колишній вчитель Йосип Сушинський. Він — один з наймолодших жителів цього села, адже має тільки 55 років, нещодавно вийшов на пенсію. В Гориничах п. Йосип народився і виріс.
— Потім я вивчився на вчителя у педінституті і почав викладати у Ніговищах, — розповідає чоловік. — Пізніше разом з жінкою переїхав вчителювати у село за 40 кілометрів від Одеси, жили в її тітки. Періодично я приїздив у Гориничі батьків провідати, допомогти. На жаль, сімейне життя не склалося, і я вирішив переїхати в батьківську хату. Живу тут вже близько семи років. Недавно до мене син приїхав, живе зі мною, бо теж із сім’єю не поладив. Батько мій ще живий, але переїхав до сестри на Березнівщину, бо хворіє, а тут, в Гориничах, поки лікар приїде, то й померти можна.
Разом із сином п. Йосип господарює, мають коня, тож старші люди нерідко просять його допомогти на полі, дров привезти. Чоловіка вважають тут хорошою і порядною людиною, ніколи не відмовить, коли його про щось попросять.
— Я тут в ролі соціального працівника, — посміхається п. Йосип. — То документи комусь пишу, до довідку в сільраду, як треба.
Вчитель ще їздить по гриби та на риболовлю. Проте як ходить в ліс, кордону не перетинає.
— Не ризикую, — каже, — й без того проблем вистачає. А то бувало таке, що людей завозили в Пінськ і на три доби саджали. Хоча декому подобається — годують, кажуть, в камері, газети читати дають.
Йосип Сушинський каже, що доживати в Гориничах віку не так вже й погано:
— Тут гарна природа, спокійно, але надто вже глухо. Якщо, наприклад, спалахне пожежа, то хата згорить і ніхто не приїде її загасити. Так було з одним чоловіком, який любив випити. Добре, що сам врятувався.
У нашому селі приїзд торговців з товарами — справжня подія. Люди на місце торгівлі ще за дві-три години можуть зібратися, щоб заодно побачити одне одного, поговорити. А так переважно по хатах сидять.
