У виробничих цехах Рівенського ливарного заводу — звичні трудові будні: вариться метал, робітники чітко виконують свої обов’язки, час від часу від’їжджають автомобілі та вагони, вщент завантажені готовою продукцією... Та варто поспілкуватись з працівниками заводу, як стає зрозуміло — чимало їх занепокоєні своїм майбутнім. А майбутнє — стабільне, з роботою і зарплатою — вони пов’язують саме з теперішнім директором Валерієм Канським.
У виробничих цехах Рівенського ливарного заводу — звичні трудові будні: вариться метал, робітники чітко виконують свої обов’язки, час від часу від’їжджають автомобілі та вагони, вщент завантажені готовою продукцією... Та варто поспілкуватись з працівниками заводу, як стає зрозуміло — чимало їх занепокоєні своїм майбутнім. А майбутнє — стабільне, з роботою і зарплатою — вони пов’язують саме з теперішнім директором Валерієм Канським. І не дивно, адже саме відтоді, як п. Канський очолив підприємство — на той час зруйноване та розкрадене, воно поступово почало перетворюватись на потужне і прибуткове: за останні сім років обсяги виробництва зросли більш ніж у 30 разів. Суттєво збільшилася і середня заробітна плата працівників — з 219 до 1870 гривень. Можна було б посперечатись щодо ролі однієї людини в історії заводу, та заслугу п. Канського визнають і акціонери підприємства. Суперечність ситуації в тому, що якщо працівники ливарного готові будь-що відстоювати п.Канського на посаді директора, то акціонери тепер хочуть бачити керівником іншого — Валерія Марчука, який керував заводом у період його занепаду. У чому суть конфлікту, який виник між п.Канським і акціонерами і супроводжується численними судовими тяжбами? У попередніх числах «РВ» акціонери висловили причини свого незадоволення нинішнім директором. Позицію ж Валерія Канського ми спробували дізнатись, побувавши днями на заводі. — Насамперед хто ж вони — акціонери, рішенням яких не підкоряється директор, який не може не розуміти, що ні він, ні трудовий колектив не є власниками підприємства і не можуть диктувати акціонерам свої умови? — Щоб зрозуміти ситуацію, варто нагадати, як створювалось підприємство. Засновниками його у 1999 році стали ВАТ «РЗТА» (88% статутного фонду) та ТОВ «Фірма «Восток» (12%). При цьому про гроші навіть не йшлося: РЗТА вніс майно ливарного виробництва і технологічну інфраструктуру, оцінену в 7,8 млн. грн., а фірма «Восток» — ливарну оснастку, оцінену в півмільйона гривень (у 10 разів вищу від її справжньої вартостї), яка, до речі, в подальшому на підприємстві майже не використовувалась. А через три роки фірма «Восток», яку очолює Ілля Кошкін, вже володіла контрольним пакетом акцій, які плавно «перетекли» з ВАТ «РЗТА». Коли мене призначили генеральним директором, тут була повна розруха, тодішній директор Марчук волів за краще продавати те, що залишилось, ніж налагоджувати виробництво. Коли в 1999 році я прийшов на підприємство, люди постійно відмовлялися працювати та не вірили нікому, оскільки заборгованість із зарплатні становила більше мільйона гривень. У місяць вони отримували на руки від 5 до 40 гривень заробітної платні. Соціальна напруга постійно зростала. Такий підхід попереднього керівника заводу призвів практично до повного занепаду виробництва. Мені довелося починати все з нуля, по крихтах нова команда налагоджувала роботу величезного підприємства. І нам це вдалося. Достатньо проаналізувати цифри: за 1999 рік середньомісячний випуск литва на ДП «Графлітмаш» ВАТ «РЗТА», який очолював п.Марчук, складав 52,7 т, а у листопаді 2006 р. — 1172 тонни придатного литва. Різницю порахуйте самі. Але, підкреслюю, за усі роки акціонери не вклали в розвиток ЗАТ «РЛЗ» жодної копійки. — Акціонери натомість стверджують, що шляхом додаткової емісії акцій у 2005 році в завод було інвестовано 9,5 млн. грн... — Дійсно, шляхом додаткової емісії іменних цінних паперів активи підприємства збільшились на 9,55 мільйона гривень. Але від цих грошей підприємству не було ні холодно ні жарко. Ще 19 березня 2005 р. протоколом №2/95 Наглядова Рада (голова Ради — Кошкін І.В.) спочатку зобов’ язала дирекцію провести роботу з купівлі активів «Курской литейной компании» (Росія), а потім — зобов’язала генерального директора підписати договір купівлі та купити інвестиційні сертифікати ТзОВ «КУА «Форвард», очолюваного сином п.Кошкіна, на суму не менше 7,55 млн. грн. І зробити цю купівлю потрібно саме... за гроші додаткової емісії, тобто замість вкладання коштів у розвиток підприємства купити величезну купу папірців, на які навіть відсотки не нараховуються. З 27.04 по 25.05 2005 р. на рахунок заводу дійсно надійшло 9,55 млн. грн, з яких я був змушений 7,55 млн. грн. переказати на «Форвард», а решту — 2 млн. грн, відповідно до вказівки п.Кошкіна, — на рахунок Компанії «Партнер» за частину вартості ливарного корпусу. До речі, зараз вже ця фірма зникла, а прокуратура Рівенської області розслідує кримінальну справу за фактом продажу ливарного корпусу ВАТ «РЗТА» цій фірмі. Кожному зрозуміло, що я змушений був виконувати рішення акціонерів. Дирекція заводу вже два роки поспіль намагається продати »Форварду» величезну кількість цих папірців, не потрібних нашому підприємству, але пани Кошкіни не реагують на наші листи. Якби ці гроші пішли на розвиток виробництва нашого заводу, то я зробив би його найкращим в Україні. — І все ж очолити Рівенський ливарний вас запросив саме Ілля Кошкін, директор фірми «Восток» — тепер найбільшого акціонера заводу, з яким, стверджують, на той час у вас були навіть дружні стосунки... У чому ж полягала причина конфлікту? — Нинішній склад дирекції став неугодним після того, як відмовився від ультимативної вимоги акціонера переказувати йому щомісяця через підконтрольні йому фірми, які знаходяться у Харкові, 14,4% від вартості обсягу щомісячного товарного випуску, тобто суми, яка співвимірна з фондом оплати праці заводу! Наприклад,за листопад 2006 р. завод мав би переказати Кошкіну 1,1 млн. грн! Якби я так і робив, то це однозначно зумовило б зменшення заробітної плати працівників, відсутність обігових коштів заводу, відтік кваліфікованих кадрів та спад виробництва. У будь-якому з вказаних негативних наслідків акціонери звинуватили б дирекцію ЗАТ «РЛЗ» і персонально Канського і отримали б не надуману, а реальну підставу для зміни складу дирекції. — Судячи з останніх подій, на запитання: то хто ж директор на ливарному? — немає остаточної відповіді. Як відомо, ще 5 вересня збори акціонерів звільнили вас з посади, до того ж 2 жовтня у вас закінчився контракт, і акціонери його, зрозуміло, не збираються поновлювати. Тоді ж директором акціонери призначили Валерія Марчука, а невдовзі самі ж і звільнили чи то за прогули, чи то за те, що не був достатньо наполегливим, щоб взяти керівництво заводу в свої руки. А в п’ятницю Рівенський районний суд поновив на посаді директора Валерія Марчука. Кажуть, далі прохідної ви його не пустили... — Ви не згадали ще одну людину, яка формально нібито є директором заводу — Ю.Жиленкова, якого акціонери призначили, звільнивши Марчука. Він один раз приїхав з Харкова, більше його не бачили... Я б звернув вашу увагу на рішення Рівенського районного суду за позовом Марчука про поновлення його на роботі — позов задоволено частково. У рішенні сказано, що вимога позивача про те, щоб Канський виконав рішення зборів, передав печатку і, так би мовити, «інші атрибути влади» Марчуку і не чинив перешкод для займання ним посади, задоволенню не підлягає. Позов задоволено в тій частині, де йдеться про те, щоб визнати незаконним рішення наглядової ради ЗАТ «РЛЗ» щодо звільнення В.Марчука за прогули. Це все ігри, затіяні для того, щоб позбутись Канського. Свідомо, з усіма можливими порушеннями законодавства, наглядова рада звільнила Марчука з посади, щоб суд не міг не поновити його. Але не я приймав Марчука на роботу, не я звільняв його і я не можу його поновити — рішення суду стосується наглядової ради, нехай вона з Марчуком і розбирається. А на рішення райсуду вже подано апеляцію.
