Директору однієї із служб радіотаксі, де я працював водієм, терміново треба було взяти кредит у банку. Юрій викликав мене та попросив стати поручителем. Я погодився, бо справи на фірмі йшли непогано, а відмовити у ту мить «шефу» — означало б викликати його гнів та вмить залишитись без роботи. Іншим поручителем став мій товариш Петро. Наш керівник написав у банк довідку про наші щомісячні зарплатні та отримав кредит. Але незабаром з’ясувалося, що всім водіям треба шукати нову роботу, бо справи у «шефа» пішли кепсько. До того ж він нас офіційно не працевлаштував.
Директору однієї із служб радіотаксі, де я працював водієм, терміново треба було взяти кредит у банку. Юрій викликав мене та попросив стати поручителем. Я погодився, бо справи на фірмі йшли непогано, а відмовити у ту мить «шефу» — означало б викликати його гнів та вмить залишитись без роботи. Іншим поручителем став мій товариш Петро. Наш керівник написав у банк довідку про наші щомісячні зарплатні та отримав кредит. Але незабаром з’ясувалося, що всім водіям треба шукати нову роботу, бо справи у «шефа» пішли кепсько. До того ж він нас офіційно не працевлаштував. Сваритися з Юрієм я не став. Знайшов нову роботу, згодом одружився, взяв у кредит новий автомобіль. І раптом у вересні отримав звістку з банку про те, що мій колишній «шеф» ні кредит, ні відсотки за нього банку не платить. Банк виставив і йому, і мені з товаришем, як його поручителям, позов на майже 22 тисячі гривень. Я єдиний, хто з нас трьох з’явився на його розгляд в Рівненський міський суд. Розповів судді ситуацію, сказав, де саме мешкає мій «шеф». Служба безпеки банку могла б за бажання його легко розшукати, а виконавці — описати майно боржника. Відтоді минуло півроку, і до моїх батьків, які мешкають в одному з райцентрів області, з’явились представники виконавчої служби з виконавчим листом про те, що я один маю сплатити банку 22 тисячі гривень, і це — за рішенням Рівненського міського суду, яке я у вічі не бачив, бо мені його ніхто не вручив. У листі виконавчої служби написано, що за тим рішенням суддя постановив... стягнути з мене, колишнього мого шефа Юрія та поручителя Петра солідарно майже 22 тисячі гривень. То чому тепер мене хочуть зробити «цапом-відбувайлом» і я маю розплачуватись за чужі помилки?! Яким чином тепер отримати рішення суду та його оскаржити, а заодно — і дії виконавчої служби, яка хоче, щоб я сам сплатив усю суму боргу банку?!
Коментар Олександр Бражніков, адвокат: — Випадок, який трапився з автором листа, є на сьогодні поширеним явищем. І причин цього я бачу дві: потурання держави нахабній експансії банків та юридичне невігластво людей. Набравши дешево грошей за кордоном, наші кредитні установи кинулися їх «впарювати» першому-ліпшому вдесятеро дорожче, а серед останніх виявилося чимало таких, які сприйняли це як «подарунок долі», заковтнули наживку, не маючи поняття про наслідки. Про те, що станеться, якщо взятий кредит не буде повернуто, ніхто всерйоз не задумувався. Як член суспільства, постраждалого від наслідків «кредитного буму», я їм співчуваю, а як правник — можу тільки засмутити. Тут все по закону. Рішення суду, витяги з якого наводить дописувач — слово в слово цитують Цивільний кодекс, норми якого чітко, ясно і недвозначно покладають відповідальність за невиконання зобов’язань не лише на самого позичальника, який підписав кредитний договір, а й на особу, яка погодилася при цьому гарантувати своїм майном повернення позики. Поручительство передбачає солідарну відповідальність, тобто право кредитора на стягнення усієї суми боргу хоч з боржника, хоч з його поручителя, або з обох разом — на вибір. Про це знає навіть випускник юридичного коледжу, не кажучи вже про три сотні адвокатів, двері до кабінетів яких чомусь обходять майбутні позичальники, вкладники та їхні поручителі дорогою в банк.
