16 жовтня 1846 року в м. Бостон у США відбулася перша публічна демонстрація загального знеболювання організму людини. Провів її лікар-стоматолог Вільям Мортон. З того далекого часу й розпочався розвиток науки анестезіології, а Вільяму Мортону співвітчизники на знак вдячності за те, що хірургія перестала бути для пацієнта агонією, поставили пам’ятник. Тепер щорічно у світі в цей день анестезіологи відзначають своє професійне свято. Про труднощі й особливості цієї нелегкої професії — у розмові з головним анестезіологом-реаніматологом області, завідувачем відділення анестезіології та інтенсивної терапії Рівенської обласної клінічної лікарні, лікарем з 27-річним стажем Анатолієм Мельничуком.
— Анестезіологія в Україні почала розвиватися наприкінці 50-х років, а в області — на початку 60-х. На Рівенщині її початок пов’язаний з іменами лікарів-ентузіастів, які на собі випробовували різні інгаляційні анестетики, — Всеволода Струменського, Віталія Виноградова, Володимира Горевича, Ігоря Вельського. А вже у 70-х роках у Рівному в обласній лікарні було створене перше в області реанімаційне відділення, яке у 1990 році з моєї ініціативи розділили на два: відділення анестезіології та інтенсивної терапії й відділення детоксикації. На чолі першого поставили мене: обрав колектив. Для розвитку спеціальності розділення відділень було важливим кроком. І пацієнтам стало краще, адже раніше було 12 лікарняних ліжок для них, а тепер стало 22. П’ятнадцять років тому ми перейшли в нинішнє приміщення й почали його ремонт. Він тривав майже 8 років з перервами. — А чому так довго? — Через проблеми з коштами. Але зате нині наше відділення — одне з найкращих в Україні. Допомагали робити ремонт чимало організацій-спонсорів: «Укртелеком», «Укрпошта», «Облспоживспілка», «Ізол», «Комуненергя», «Прикарпатзахідтранс», «Рівнеоблводоканал», «Рівнеліс», «Укрзалізниця», РЗВА, обласне управління автодоріг та інші. З працівниками, які виконували ремонтні роботи, доводилося ледь не боротися, щоб зробити все найкращим чином. Втім, зусилля були варті того: умови роботи наших працівників значно поліпшилися. У них є кімнати, де можна відпочити, пообідати. Приміщення відділення обладнані побутовою технікою: мікрохвильовими печами, холодильниками, пральною машиною. Поліпшилися умови і для пацієнтів. У відділенні встановлено спеціальні фільтри, які вбивають бактерії, працює апаратура, що регулює мікроклімат тощо. — Тобто рівенські анестезіологи мають нині всі можливості, щоб повноцінно працювати? — Для нормальної роботи, тобто для надання найбільш якісної допомоги пацієнту, потрібно кілька компонентів. Це, по-перше, кадровий потенціал, тобто професійність спеціалістів. По-друге, матеріально-технічне забезпечення, адже хірург не прооперує, якщо не матиме чим. Проблема з матеріально-технічним забезпеченням існує не лише в нашій службі, а й в усій медицині.Наркозно-дихальна, дихальна, моніторна, лабораторна апаратура у нас — ще з 70-х років, та й навіть цієї не вистачає. Ви, наприклад, бачили десь високопосадовця, який би їздив на авто, якому 40 років? Ні. Вони всі на новеньких їздять, причому не на вітчизняних, а іноземного виробництва. А ми з такою застарілою 40-річною апаратурою відповідаємо за життя людей. Якщо ж нам раптом і купують якусь апаратуру у відділення, то чомусь наші високопосадовці мають погану звичку не радитися з нами щодо того, що нам справді потрібно. Я за те, щоб в обласній лікарні стояв сучасний магнітно-резонансний томограф, ангіограф та інші апарати. Але ж на них здійснюється лише діагностика, в той час як у нас від якості роботи апаратури залежить життя людини. Пригадую, був колись я у Німеччині. Возив нас туди міський голова Рівного Федів. Побували ми в їхній медичній клініці. І ось коли її завідувачка дізналася, з якою апаратурою ми працюємо, сказала: «Я б у вашій клініці ніколи не працювала». Послухавши її, ми, у свою чергу, зробили висновок, що вони б у нас ніколи не працювали, зате ми б у них з їхньою апаратурою — запросто. — Чому ви не залучите спонсорів, щоб придбати необхідну апаратуру, раз держава вам не допомагає? — Вона дуже дорога — мінімум близько 40 тисяч євро коштує імпортний апарат, який називають анестезіологічною станцією. А багаті люди здебільшого неохоче діляться грошима. Вони думають, якщо з ними щось трапиться, то їх за їхні гроші встигнуть до Києва довезти на лікування. Але довезти, на жаль, не завжди вдається. — А як нині із забезпеченням медикаментами? — Ця проблема не вирішена на державному рівні. Для невідкладної допомоги адміністрація нашої лікарні справно виділяє необхідні медикаменти. Оскільки в нашому відділенні найчастіше надають невідкладну допомогу, то ми на цей випадок медпрепаратами забезпечені найкраще з усіх відділень. А ось коли пацієнт з розряду невідкладних переходить у планові, він змушений купувати ліки за власний кошт. До речі, один день лікування у нашому відділенні обходиться в середньому державі приблизно в 1000 гривень. Хоча буває й дорожче, адже, приміром, лише один препарат для лікування інфаркту міокарда може коштувати близько 5 тисяч гривень. — Пане Анатолію, кажуть, що ви були ініціатором придбання першого для області реанімобіля? Як зараз із забезпеченням такими авто? — Перший реанімобіль був придбаний за часів мого депутатства в обласній раді, а я був депутатом першого скликання. Це було перше таке авто не в області, а взагалі в Україні. Про існування подібних я дізнався у закордонних колег і став ініціатором придбання його для нашої лікарні. Якось вибили ми тоді з бюджету 30 тисяч доларів, взяли новий прибалтійський РАФ і поїхали у Польщу в Люблін на завод, щоб нам його «начинили» необхідним реанімаційним обладнанням. Директор заводу подивився наше авто, дізнався, яку ми суму грошей маємо, і каже: «Я його переробляти не буду». Адже реанімобіль коштує 80-120 тисяч доларів, а у нас усього 30. Довелося нам піти на невелику хитрість. «Це перший автомобіль з України, — кажемо, — а далі за ним підуть десятки й сотні інших». Директор, повіривши, що зможе в майбутньому на українських реанімобілях заробити, «начинив» нам авто найсучаснішим обладнанням. Правда, тепер дорога в Люблін нам заказана (Сміється). Нині обласна лікарня один реанімобіль має, а ще два є у центру медицини катастроф. Вони набагато гірші за перший реанімобіль: не повністю обладнані, дуже жорсткі як для руху по наших дорогах, у них не вистачає місця для медиків, тож доводиться із собою табуретки возити. — А працівники вашого відділення виїжджють і в райони? — Лише в нашій лікарні є 12 операційних, у яких нам доводиться працювати. Їздимо ми на виклики і в райони. Зараз вже легше, бо майже в кожній районній лікарні є відділення анестезіології, але в них теж застаріле обладнання, не скрізь нормальні умови для роботи створені, адміністрації ЦРЛ не завжди розуміють пріоритетність нашої служби. Ми обслуговуємо також змагання зі спідвею, фестивалі у Рівному, виїзди наших художніх колективів зі звітом у Київ, супроводи ветеранів Великої Вітчизняної війни, відзначення річниць Берестецької битви тощо. Раніше мене це дуже обурювало, але потім зрозумів, що якість надання нашої допомоги вища за ту, яку надають інші. Супроводжуємо ми й осіб, які охороняються державою. Так, нам доводилося їздити у «свиті» Володимира Литвина, Леоніда Кучми, Віктора Януковича та майже всіх прем’єрів і голів Верховної Ради України. Намагалися ми звернути увагу цих високопосадовців на те, що наш автомобіль не обладнаний так, як треба. Адже, по-перше, він може в будь-який момент не витримати швидкості, з якою несеться кортеж, а це від 120 до 160 км/ год, тим паче, що якість наших доріг залишає бажати кращого. По-друге, через недообладнання ми не зможемо одночасно при потребі надавати допомогу кільком людям, а лише комусь одному. Я написав про те, що знімаю з себе відповідальність за ненадання допомоги в таких випадках. І думаєте допомогло? Обладнали реанімобіль? Ні, в них зразу реакція: «Ось цей гад знову пише!». Намагався нам допомогти чиновник, який відповідає за медичне забезпечення високопосадовців. Він приїжджав з Литвином, але так нічого й досі не зроблено. — А чому ви не йдете в політику, щоб вирішувати ці питання? Адже у вас є досвід депутатства? — Вважаю, що медицина має бути аполітичною, тому й пішов з депутатства. Адже медицину не можна використовувати в політиці. Медик, як і священик, повинен тримати нейтралітет. Для нього всі пацієнти, незалежно від політичних переконань, повинні бути однакові. Пам’ятаєте червоний хрест на медичних автомобілях? В усіх державах цей знак — нейтральний і недоторканний.
