Піар по-чорному

1757 0

Станіславський, подивившись спектакль, розіграний навколо трагедії, що сталася з Настею Вівчар, однозначно сказав би: «Не вірю!». Ось і я не вірю. Занадто багато зайвих слів і крикливих жестів. Тим часом організація лікування маленької героїні вимагала в першу чергу чітких і узгоджених дій, швидких і письмових рішень. Їх не було. Зате не було нестачі в заявах перед камерами, у картинках з непотрібними в цьому випадку апельсинами і букетами, які телеканали транслювали на всю країну.

Давайте по порядку Про те, що врятувати її в Україні неможливо, було відомо відразу. У нас хороші, грамотні лікарі. Але що б вони не робили, скільки б не докладали зусиль, щоб стабілізувати стан маленької героїні — немає в нас таких технологій, які б дозволили врятувати людину після таких глибоких опіків. Окремі випадки, коли вдавалося витягати дорослих із 60-70 відсотками опіків шкіри, були. Але ж тут п’ятирічна дитина з 80 відсотками опіків... Проте минув тиждень, а питання про те, в якій клініці світу її можуть врятувати, а не продовжити життя на декілька днів, вирішене не було. Тиждень — коли облік часу йшов на години. І це при тому, що вирішенням Настіної долі начебто займалися перші особи і цілі відомства. Я ще не чула, щоб обгорілу дитину, яка потребує пересадки і нарощування шкіри, можна було вилікувати з допомогою особистого дзвінка Президента, мандаринів від міністра і заяв про те, що країна пишається її мужністю. Тільки на дев’ятий день, знову ж демонструючи самовідданість у вирішенні «Настіного питання», влада, об’єднавши свої зусилля з «приватним капіталом», нарешті відправила дівчинку в Бостон. У неї з’явився шанс — в американському опіковому центрі вже врятували дитину з аналогічними ушкодженнями, тому що володіють технологією нарощування шкіри. Те, що вона дочекалася цього шансу, — диво.

Про гроші і протиріччя Цього дива могло б не статися, якби лікування Насті не оплатив добродійний фонд з реабілітації дитини в Бостоні. На п’ятий-шостий день після третьої операції українські медики почали говорити про те, що дівчинці може знадобитися лікування в спеціалізованій клініці за кордоном. Грошей у батьків немає. Треба допомогти. Нічого не шкода, вся країна піднялася — горе спільне. Спеціалізованих клінік, у яких вміють нарощувати шкіру, у світі всього дві — у Німеччині і США. Але щойно постало питання про те, що німецька клініка запросила 250-300 тисяч євро за операцію, — почали шукати іншу клініку. Причому офіційно було заявлено, що хоча німецька лікарня і заламала велику суму, справа зовсім не в грошах. А в тому, що німці вимагають передоплату, оформлення якої займе дорогоцінний час. Дорогоцінний час проте було втрачено, що мало не коштувало дівчинці життя. Незважаючи на те, що вже 21 числа Віктор Вікарчук, бізнесмен з Хмельницького, дістав згоду бостонської клініки прийняти важку пацієнтку безплатно (він, як виявилося, мав контакти з цією клінікою і раніше вже відправив туди на лікування українського хлопчика з сильними опіками), Настя полетіла в Штати тільки 24 березня. Віктор Вікарчук розповів, що ніхто не реагував на його пропозицію, відповідали, що «питання вирішується», «дівчинка може не витримати перельоту». Але поки «вирішувалося питання» з вибором клініки (яким вибором, якщо вже був реальний варіант?), чомусь виявилися неоформленими візи для Насті й мами, з’явилася проблема знайти підходящий літак. Чому гальмувалося рішення про відправку Насті за кордон навіть тоді, коли була отримана згода американців? Що це — халатність, нерозторопність або небажання ділитися «славою рятівників»? А може, навпаки, ніхто не хотів брати на себе відповідальність — а якщо дівчинка помре в дорозі? Це ж зовсім не те, що «світитися» поруч з нею, поки вона ще жива і лежить у Київському опіковому центрі... Зате тепер, якщо вона виживе, то всі «причетні» почнуть підраховувати свій внесок у «справу Насті». Вже рахують.

Про міфи і правду По суті, таким підрахункам була присвячена прес-конференція уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової, яка брала активну участь у порятунку Насті. Власне, про Настю було сказано небагато. Зате про самовідданість її рятівників — починаючи із самої Ніни Іванівни — предосить. Вона розповіла, що в момент трагедії саме була на Кубі, але, дізнавшись про те, що сталося, відразу повернулася в Україну — потрібно було рятувати дитину. «Ми всі брали участь у долі Насті Вівчар, тепер ми працюємо по-новому». У тисячний раз, напевно, з дня трагедії пролунало, що «уряд повернувся до простої людини обличчям», і те, що долею дитини затурбувалися і врятували її, демонструє стрімке формування демократичної держави, орієнтованої на потреби кожної простої людини. Багато було сказано про «високий професіоналізм працівників Міністерства охорони здоров’я», — коли таке було, щоб до обгорілої дитини з харківської глибинки з’їхалися найголовніші і найдосвідченіші лікарі! Наступна гучна заява — через Настю ми врятуємо всіх дітей, яких втрачаємо в пожежах (торік загинуло від вогню 92 дитини), влада звертає увагу на кожну людину, кожне життя безцінне. І відразу: «Настя — це виняток. Вона зробила героїчний вчинок, і тому Президент приділив їй увагу», — слова Ніни Карпачової. Виходить, не винесла б Настя сестричку з вогню — не заслужила б турботи доброго і чуйного уряду. Без свого геройства вона нікому не цікава — ось це правда. А якщо завтра всі тяжко постраждалі, але з історією попростіше почнуть звертатися за допомогою? Резонансу такого не буде, до всіх у палати не находишся. Це вже звичайна, щоденна робота, а не ексклюзив, на якому можна заробити собі імідж. І зовсім вже приголомшливою була заява, або, як назвала її Ніна Карпачова, «неправда по замовчуванню» — обвинувачення на адресу Настіних батьків. «Через їхню безвідповідальність, про яку всі чомусь мовчать, тепер вся країна зайнята порятунком Насті. Таке ставлення до батьківських обов’язків — злочин», — сказала Ніна Іванівна. Як це назвати? Найм’якіше — відсутність почуття міри, дефіцит співчуття... «Я сподіваюся, що Настіни батьки не чули відвертостей Ніни Карпачової. Вони й без сторонньої допомоги, напевно, тепер картають себе. А від біди ніхто не застрахований... » — написала у своєму листі на сайті інформаційного агентства «Оглядач» читачка Тетяна Мельник. Я б теж хотіла на це надіятися. Їм і так дісталося. І треба бути дуже немилосердною людиною, щоб, втручаючись у чуже горе, судити привселюдно жорстоко постраждалих людей. Втім, на фотографіях, які були, до речі, підготовлені й роздані журналістам після прес-конференції, Ніна Іванівна до мами зверталася співчутливо, без праведного гніву. Ми цю фотографію вирішили не публікувати. Пробачте, Ніно Іванівно...


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також