Півсторіччя в підпіллі — погодьтеся, це вражає. Вижити і вистояти Іллі Оберишину допомогла дружина, Емілія Турчин. Хоча офіційно про свій шлюб подружжя змогло заявити лише декілька років тому. Навіть у своїх мемуарах «Півсторіччя в підпіллі» колишній провідник Збаразького надрайону УПА одним абзацем згадує про Емілію: позначилася навичка маскуватися і постійно бути наготові, страх видати близьких.
Таємне вінчання Познайомилися вони в 1948 року в старшої сестри Емілії — Марії, зв’язкової у повстанців. На той час Марія була вже заміжня й у сім’ї росло двоє діток. Їхній батько рахувався заможним селянином, у громадянську війну служив у Петлюри, воював за незалежність України і свою любов до батьківщини передав дочкам: не дивно, що обидві були в молодіжному крилі ОУН. Майже через рік молодих таємно обвінчав старший брат Іллі — священик Василь, який спеціально приїхав на Тернопільщину зі Львова. На честь молодих рідні влаштували скромну вечірку. Співачці й артистці Милі так хотілося танцювати, що вона не стрималася, шепнула чоловіку: «Запроси мене на вальс!». Погодьтеся, танцювати, коли щойно закінчилася війна і мало не щодня село прочісує «мітла» — спеціально створений ряд «яструбків», не просто дивно — небезпечно. Але Ілля запропонував… спуститися в підвал і там, тихенько підспівуючи, вони танцювали вальс. Емілія відкрила у своєму обранці ще одну грань: він не тільки гарний і розумний (до війни Ілля встиг закінчити два курси факультету математики Львівського університету, а потім, рятуючись від демобілізації в гітлерівську армію, перевівся на медичний), але ще й танцює прекрасно. На цьому їхнє спільне життя і закінчилося — у молодих не тільки медового місяця, першої шлюбної ночі не було: опівночі Ілля з другом змушений був вирушити в штаб і до молодої дружини навідувався вкрай рідко. Спочатку такі стосунки жінку ображали, але після загибелі в їхньому селі трьох воїнів УПА, які засіли й відстрілювалися від загону «яструбків», вона молила небо, щоб коханий просто був здоровий, а у разі провалу не попався енкаведистам живим.
Легенда про народження Аркадія Зустрічі з чоловіком були рідкісні, особливо пригнічувало, що, як командир, він приходив з охоронцем, проте поки стомлений солдат спав, молоді встигали і націлуватися, і про майбутнє помріяти. Ще й сина в 1951-му народили. Ілля наполіг, щоб назвали його Аркадієм: не повірите, на честь командира Червоної армії, дитячого письменника Гайдара, але охрестили малюка під християнським ім’ям — Богодар, тут вже сказала вагоме слово мати. Хрестив племінника у Львові той самий отець Василь. Народженню сина щасливий Оберишин теж присвятив вірші. Проте материнство принесло не тільки щастя. Емілія і так була під підозрою, а тут раптом незаміжня сільська вчителька дитину народила! Влада в непорочне зачаття не вірила, жінку викликали в КДБ. Можливо, все б обійшлося звичайним допитом, але відразу після весілля молоді, як виклик, почали носити обручки і, збираючись у район по повістці, жінка просто забула зняти обручку. Звісно, слідчий відразу звернув увагу і не забув запитати: «Ви начебто незаміжня, а носите обручку». — Зізнаюся, я з дитинства любила і постійно носила прикраси, так що, крім обручки, на руках у мене були ще перстні. І тут мене, напевне, Бог надоумив, я візьми та й скажи, показуючи на персні: «Це вінчальний, а це — заручний». І так довірливо прошепотіла йому: «Зрозумійте, мені доводиться маскуватися. Так вже сталося, я самотня, а згрішила і народила дитину, от і кажу всім у селі, що у Львові в мене є чоловік: доводиться виправдовуватися перед людьми». Я знаю, за спиною говорили різне, але в очі мене ніхто не посмів дорікнути, — зітхає Емілія Миколаївна. Проте перипетії з позашлюбним сином цим не закінчилися: «органи» страшенно цікавило, хто ж все-таки батько дитини. І тоді Миля зважилася: вона пішла до старшої сестри і попросила Марію поговорити з чоловіком, нехай, мовляв, скаже, лихий попутав зі своячкою, Аркадій — мій позашлюбний син. Як вже говорилося, сестра Марія була членом ОУН, її чоловік — Василь Цетнер — допомагав підпільникам. Саме на настійну вимогу Іллі Василь вступив у Компартію і завдяки цьому був призначений, цебто обраний, головою колгоспу, за свою працю був визнаний гідним ордена Леніна. І хоча в ті роки до ордена було ще далеко, але господарством він керував, у «зв’язках, що ганьблять,» партією помічений не був, а тут такий казус. Але виходу не було, Цетнери погодилися. Розгублений, опустивши голову, Василь сидів у слідчого і повторював придуману своячкою легенду.
Страх, молитва і попіл З метою конспірації Емілія Миколаївна довго не розповідала сину правди про батька, з дитинства хлопчик ріс у бабусі і дідуся, які живуть на сусідній вулиці. І тільки в 12 років Аркадій вперше обняв найріднішу людину, і це при тому, що Ілля Степанович з 1953-го, коли підпілля було фактично знищене, оселився в будинку дружини. — Якось сталося таке, — згадує Ілля. Голос його через вимушене довге мовчання став тихий і шелестить, як папірус. — Я знаю, Емілії тяжко доводилося. По-перше, їй довелося почати будувати дім, а зарплатня — одна на трьох, ось і заощаджували на всьому, ми не доїдали, а я навіть на двір вдень не міг вийти, вночі ж картоплю копати не будеш. От вона і викручувалася, як могла. Як правило, вдень Ілля Степанович спускався з горища вниз і господарював по дому: прибирав, на кухні варив борщ, а то й вареники ліпив. У селі багато людей дивувалися, що Емілія Миколаївна постійно зачиняє двері на замок, не станеш же пояснювати, що це з метою конспірації. Але якось, запізнюючись, вона не захлопнула двері, і так сталося, листоноша принесла газети, лист. Без стуку зайшовши в будинок, жінка спокійно віддала пошту і пішла, а наляканий підпільник відразу зник з дому: боявся, що вона донесе, а тоді не поздоровиться ані йому, ані його сім’ї. Довше місяця переховувався в лісі, харчувався ягодами, їв сирі гриби, але близьких не наважувався потурбувати. — Справа в тому, що за нашим будинком довго спостерігали, — пояснює Емілія Миколаївна. — Якось влітку ввечері я повернулася до вікна, а там стоїть хтось і спостерігає за мною. Я до вікна — і тільки й побачила, що чоловічі штани і грубі черевики. Часом здавалося, з глузду з’їжджаю від страху і тоді, щоб перевірити підозри, на стежці в городі просівала попіл, натягувала нитки. — Я навіть навчилася відрізняти за гавкотом сусідських собак, коли до подвір’я наближався чужий, — зітхає Емілія Миколаївна. — Ми жили в постійному страху, але скільки разів уряд СРСР не повідомляв амністію і в думках не було здатися. Я вірила, що Україна буде вільною, але не вірила, що доживу до цього часу.
Життя після підпілля З підпілля провідник ОУН-УПА Ілля Оберишин вийшов у грудні 1991 року, коли були оголошені результати всеукраїнського референдуму про незалежність України. Окрилений, він пішов у Рух і все розповів про себе. Зараз, на порозі 85-річчя, Ілля Степанович очолює товариство «Меморіал», продовжує доробляти свої мемуари.
