Коли молоді хлопці гинуть на війні — це одна справа. Інша, коли похоронки приходять у мирний час. Остання «вісточка з армії» прилетіла в січні цього року. Кирила, якому був всього лише 21 рік, знайшли повішеним. Він був молодшим сержантом, до наказу залишалося 100 днів. Хлопець висів на двох ременях, хазяїна одного з них так і не знайшли: солдата з прізвищем, написаним на ремені, у частині немає. Що сталося з Кирилом, навряд чи стане відомо. Адже говорити про те, чому і як гинуть солдати під час проходження служби, не дозволено досі. За роки незалежності не повернулися з термінової служби 11 тисяч молодих хлопців. Таку цифру називає Всеукраїнська спілка матерів загиблих військових. Скільки з них покінчили життя самогубством або загинули в результаті нещасного випадку — невідомо. У прес-службі Міноборони повідомили, що такі дані не є загальнодоступною інформацією. Деяка інформація доходить лише до солдатських матерів. Наприклад, тільки по Києву за останні 40 років загинуло 322 хлопця, з яких 12% — звели рахунки з життям, 9% — померли від хвороб, 8,5% — стали жертвами нещасного випадку.
Коли молоді хлопці гинуть на війні — це одна справа. Інша, коли похоронки приходять у мирний час. Остання «вісточка з армії» прилетіла в січні цього року. Кирила, якому був всього лише 21 рік, знайшли повішеним. Він був молодшим сержантом, до наказу залишалося 100 днів. Хлопець висів на двох ременях, хазяїна одного з них так і не знайшли: солдата з прізвищем, написаним на ремені, у частині немає. Що сталося з Кирилом, навряд чи стане відомо. Адже говорити про те, чому і як гинуть солдати під час проходження служби, не дозволено досі. За роки незалежності не повернулися з термінової служби 11 тисяч молодих хлопців. Таку цифру називає Всеукраїнська спілка матерів загиблих військових. Скільки з них покінчили життя самогубством або загинули в результаті нещасного випадку — невідомо. У прес-службі Міноборони повідомили, що такі дані не є загальнодоступною інформацією. Деяка інформація доходить лише до солдатських матерів. Наприклад, тільки по Києву за останні 40 років загинуло 322 хлопця, з яких 12% — звели рахунки з життям, 9% — померли від хвороб, 8,5% — стали жертвами нещасного випадку.
«Дідусю завжди буде 21» Нещодавно в Києві проходив з’їзд Всеукраїнської спілки матерів загиблих військових. Немолоді жінки приїхали зі всіх областей країни, щоб пригадати синів, поділитися повсякденними тяготами й у черговий раз нагадати чиновникам у погонах, що їхні діти загинули в мирний для країни час. До того ж, багато матерів, навіть через десятиліття, так і не знають, за що віддали життя їхні діти. Це не дає їм спокою найбільше. — Мого сина Владислава Вербу призвали служити в армію в травні 1985 року, — розповідає заступник голови міського об’єднання матерів загиблих військових у мирний час (Київ) Людмила Джур. — На той момент він уже був одружений, підростала крихітка-дочка. Забрали його далеко, на Далекий Схід. Спочатку писав листи, розповідав, що служба йде нормально. Але через рік пошта перестала приходити. Я сама закидала командування телеграмами, але відповіді не було. Тільки через місяць мовчання мені відповіли з госпіталю: «Ваш син у тяжкому стані». Ми з невісткою полетіли в Хабаровськ. Син був практично непритомний, запитав лише про свою маленьку, а вранці Владика не стало. Ніхто з начальства з нами не поговорив, лише купили мені квиток назад, як супровідному. Навіть труну довелося самій замовляти. Київський військком до нас теж не підійшов — все стежив, як шуліка, щоб труну не розкрили. Повідомлення про смерть Владислава мати одержала через сім років після його загибелі. Всі пільги, призначені їй — це 29 гривень за смерть сина. Зараз його дочці 22 роки, а онуку — трохи більше року. Зате дідусю завжди буде 21. — У нас всі історії схожі одна на одну, — продовжує Людмила Георгіївна. — Імена можна називати до нескінченності: Олег Васильєв — був застрелений на посту за день до закінчення служби, Роберт Дужак — загинув під час марш-кидка (хлопцю не дали води і він помер від зневоднення), Діма Зав’ялов — помер, потрапивши в аварію. Прапорщик, який їхав за ним на легковому авто, не витягнув хлопця з-під важкого вантажу і не доставив у лікарню. В історіях дуже багато фальсифікацій і дивних обставин. Я, наприклад, досі не знаю причину загибелі сина. — Наші діти поховані поруч, хоча й були призвані в різний час. Мій син потрапив в армію в червні 1999-го, — приєднується до розмови ще одна мама, Ольга Махмудова. — У моєму випадку теж сфальсифікували самогубство. Але на це найлегше списати. Мені в одному військкоматі чиновник так і заявив: «Ви самі в усьому винні. Це ви так виховали дітей, що вони приходять в армію і відразу ж вішаються». Я не знайшла, що сказати у відповідь. Сину було всього 19 років, а прослужити у Миргороді він встиг 28 днів. Ольга Сергіївна теж не знає, що насправді сталося. Її син стояв на КПП, нібито один. — По ідеї, з ним повинен був знаходитися ще один солдат і офіцер, — продовжує моя співбесідниця. Вона час від часу зупиняється, щоб трошки отямитися. — Тимура, нібито, знайшли висячим за дверми. Але ніякого підтвердження цьому немає. Тільки смуга на шиї, яка мало була схожа на слід від мотузки. У частині навіть проводили слідчий експеримент: намагалися на той же гак підвісити мішок приблизно тієї ж ваги, що й Тимур. Коли мішок відпустили, то гак не витримав і обірвався, а зі стелі полетіла вся штукатурка. Тоді зіслалися на погодні умови. Поховали Тимура з почестями, але написали, що смерть не пов’язана з виконанням військових обов’язків! Це ще один важливий момент, чому варто докопуватися до істинної причини смерті. Матері, чиї сини загинули під час виконання службових обов’язків, підпадають під дію Закону «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту». Звідси — пенсія, пільги. А загибель під час невиконання цих обов’язків (такий висновок видається у випадку самогубства, загинули з необережності і т.д.) позбавляє матерів усіляких компенсацій. Сьогодні третина батьків, які втратили синів, залишається без усілякої соціальної допомоги. Думаю, непотрібно говорити про те, кому вигідні самогубці і жертви нещасних випадків. — Військовослужбовець термінової служби всі 24 години на добу протягом всього періоду служби перебуває при виконанні своїх службових обов’язків, — вважає Людмила Джур, яка простудіювала всі закони, нормативні акти, службові документи, що стосуються терміновиків. — Образливо, що немає ніякої уваги до нашої біди. А тим часом гинуть зовсім молоді хлопці…
«Я краще спокійно відслужу» Нещодавно громадськість була вражена випадком у Челябінському бронетанковому училищі: старослужбовці протягом кількох годин по-звірячому знущалися з молодого солдата. Андрія Сичова так сильно прив’язали до стільця, що в нього почався некроз тканин. Хлопця били чотири години, на додачу декілька разів згвалтували. Після катувань у хлопця почалася гангрена, але в лікарню його відправили лише через чотири дні. 19-річному солдату довелося ампутувати обидві ноги і статеві органи. І навіть після цього вищий армійський склад робить круглі очі й запевняє, що дідівщини в армії немає. Лише за чутками знають про неї і їхні українські колеги. Ось тільки матері солдатів-інвалідів бачать її наслідки щодня. Історії про дідівщину, чищення унітазів зубною щіткою і вилучення посилок з дому Володя Шатровський чув від старшого брата. Йти служити, звичайно, не хотілося, але матері він категорично заявив: «Нехай вже краще я спокійно відслужу два роки, аніж ти будеш ховати мене до 27 років». Але вже через 6 місяців мати знову побачила сина, всього в бинтах і... без рук. Трагедія сталася в 1994-му році у військовому містечку «Десна», на полігоні, де проходили навчання. До речі, це місце вважається мало не проклятим через велику кількість нещасних випадків. Зламалася одна із саперних машин, і командир роти вирішив ремонтувати її в польових умовах, причому на ходу. Вову змусили тримати руками залізну болванку, яка зіскочила зі ствола, тягнучи за собою хлопця. Його руки виявилися обгорнутими навколо дерева. Хлопець навіть не зрозумів, що сталося. Він бачив лише як ллється кров. Біль з’явився потім. Командир взводу посадив нещасного в чергову машину і відвіз його в столичний госпіталь, де ще чотири година довелася чекати військового хірурга. Операцію почали без нього, тому що у Володі почали відмирати тканини. Одну руку хлопцю відрізали, друга залишилася практично неробоча. У суді офіцерів, просто кажучи, «відмазали», зробивши винуватим водія нещасливої машини, такого ж рядового, як і Вова. Від 8 років ув’язнення його врятувало тільки те, що постраждалий на суді визнав його невинним. Він одержав два роки умовно, а Вові виплатили тоді 30 тисяч гривень моральних збитків. Звільнення з армії вдалося одержати майже через два роки. А ввесь цей час мати Галина Шатровська-Половко не переставала бігати по різних лікарнях і санаторіях, рятуючи сина. Борги, якими за цей час «обросла» сім’я, віддавали потім 11 років. Сам же Вова перестав рости і почав сивіти. Щоразу у тролейбусах він чує обурені крики бабусь, коли сідає на вільне місце. Звичайно, потім вони тихенько просять вибачення, коли бачать, що йому триматися нічим. Але ж щоразу не будеш показувати ці «руки». Щоправда, у хлопця є цілих три протези, але всі вони важкі й незручні. А для того, щоб «посадити» біопротез, потрібно відрізати ще 10 см кисті. Лікарі заборонили подібну операцію, тому що Вовине серце її не витримає. Галина Тодосіївна досі воює за майбутнє сина. Чого тільки коштувало встановлення інвалідності 2 групи! Доводилося щороку ходити на комісію, щоб, зрештою, Вову прирівняли до ветеранів війни, як це й повинно бути. З 1996 року Володя стоїть в черзі на квартиру. Він не працює, тому змушений жити на мінімальну пенсію. Здібному хлопцю під силу розумова праця, але влаштуватися йому складно. Володя постійно наражається на невдоволення людей, байдужість держслужб і грубість батька-алкоголіка.
Наостанок Звичайно, не хотілося б підривати імідж армії, особливо зараз, коли потрапити туди прагне і так небагато. Тому наприкінці, наведу цифру, яка, слава Богу, — для широкого кола і яку в Мінобороні надали з великим задоволенням: у 2005 році в порівнянні з 2004 рівень скоєних злочинів, пов’язаних з нестатутними стосунками, знизився на 21%. Як військові почали цей рік — дивіться спочатку.
Коментар спеціаліста Старший офіцер управління прес-служби Міністерства оборони України, підполковник Костянтин Садилов: — Відповідно до програми розвитку Збройних сил, до 2010 року ми плануємо перейти повністю на контрактну службу (сьогодні в армії нараховується до 41 тисячі призовників-контрактників). Щоправда, в кінцевому підсумку все буде залежати від вирішення питань фінансування. Ми не боїмося того, що не буде бажаючих йти на контракт. Постійно вивчається ринок праці й картина невтішна: роботи немає. Тому буває, йдеш у формі вокзалом, підходять хлопчаки і запитують, як можна потрапити на службу. Адже в контрактників не так давно підвищили зарплатню (лейтенант, що приходить на службу після інституту, може розраховувати на 800 гривень). Та й з’являється шанс побувати в складі контингенту за кордоном, а це ще й додаткові пільги. Так що бажаючі будуть, і ми усіх приймемо, якщо вони підійдуть за станом здоров’я, фахом і моральними якостями.
