Сім’ю Куликових всі вважали зразковою й дружною. Мама і тато працювали в солідних організаціях, шановані й відомі у своїх колах люди. Поки батьки на роботі, з п’ятирічним Микиткою сидів дідусь. Сусіди не могли намилуватися на те, як Микитка і Володимир Іванович виходили на подвір’я і гралися в хованки, а потім на лавочці вивчали абетку й усну лічбу. «Відмінником буде!» — хвалився сусідкам дідусь, а Микитка відразу доводив, що два плюс два буде чотири. Усе було чудово, поки якось Микита на черговій денній прогулянці не заявив: «Мене звуть містер Джек!».
«Мене звуть містер Джек» Сім’ю Куликових всі вважали зразковою й дружною. Мама і тато працювали в солідних організаціях, шановані й відомі у своїх колах люди. Поки батьки на роботі, з п’ятирічним Микиткою сидів дідусь. Сусіди не могли намилуватися на те, як Микитка і Володимир Іванович виходили на подвір’я і гралися в хованки, а потім на лавочці вивчали абетку й усну лічбу. «Відмінником буде!» — хвалився сусідкам дідусь, а Микитка відразу доводив, що два плюс два буде чотири. Усе було чудово, поки якось Микита на черговій денній прогулянці не заявив: «Мене звуть містер Джек!». Тоді сусідки подумали, що це — нова гра. Але наступного дня дитина взагалі не відгукувалася на своє ім’я. А коли йому спробували дорікнути, із завидною завзятістю повторював: «Не знаю Микиту. Я — містер Джек». Коли хлопчик так само представився батькам, ті схопилися за голову. Проплакавши всю ніч, змучена мама привела дитину до психіатра. Через тиждень лікування дитина тихо повідомила лікарю: «Наступного разу можеш називати мене Микитою. Але тільки ти. Я з тобою дружу!». У той же час в іграх і картинках, які малював Микита, психіатр відразу запідозрив недобре. Але лише через два місяці з допомогою різноманітних тестів і методик лікар добрався до суті проблеми. Виявляється, маленький Микитка став жертвою насильства рідного дідуся, причому в особливо жорсткій формі — регулярних статевих контактах. Саме тому дитина і обрала мультиплікаційний образ захисника-поліцейського містера Джека, який рятує людей від злочинців, витіснивши із свідомості образ маленького згвалтованого Микитки. Коли психіатр повідомив про свої результати, Куликови були шоковані. Лікар запропонував звернутися в правоохоронні органи, здати необхідні аналізи. Але подружжя категорично відмовилося. Тато Микитки гнівно кричав, що ніхто не має права ображати його батька: «Якби ви знали, як дідусь любить онука, ви б не говорили таких бридот!». «Цього просто не може бути!» — плакала мама. Потім вони забрали дитину і пішли, навіть не попрощавшись. А на телефонні дзвінки не реагували. — Коли людина не знає, як вчинити, вона віддає перевагу не повірити, — пояснила ситуацію Євгенія Дубровська. — Діти завжди подають «сигнал небезпеки». Наприклад: «Я не хочу залишатися з дідусем наодинці або називайте мене містер Джек». Діти дуже рідко обманюють. Навіть за їхньою явною неправдою приховується правда, причому, іноді дуже страшна. До того ж, найбільш травмуючим для дитини є не сам акт насильства, а те, наскільки дитині була значима людина, яка здійснила його. Навіть згвалтування незнайомцем подіє не так, якщо це зробить близька людина.
Перша «вісімка» «Батьківське насильство» буває декількох видів: сексуальне і фізичне, з якими борються служби у справах неповнолітніх, економічне — з ним розбираються органи опіки, психологічне й емоційне — віддане на відкуп психологам і психіатрам. Причому фізичне насильство справляє на дітей набагато менший вплив, ніж психологічне й емоційне. Дитина так чи інакше розуміє, за що її б’ють. Інша справа, коли її емоційно пресують. І тут можна чекати навіть самогубства. Батьки третьокласника Колі звернулися до психіатра, коли дитина вже була мертва. Після уроків Коля просто піднявся на горище, а через годину його знайшли на землі біля будинку. У той день він одержав першу «вісімку». Коли почали з’ясовувати, виявилося, мама і тато — з дипломами з відзнакою. Дитина була відмінником і ніколи менше «десятки» не одержувала. Якось у групу продовженого дня прийшла Коліна мама і спеціально заглядала у всі зошити однокласників, перевіряючи, хто скільки написав. А коли підійшла до свого хлопчика, почала тикати носом у зошит так, що в нього на обличчі з’явилися плями: «Наволоч! Он Настя вже 7 прикладів розв’язала, а ти тільки 6! А ну давай швидко думай! Ти повинен зробити більше за всіх!». Коля дуже боявся заперечувати матері. А коли він у чомусь раптом був не першим, а другим, на його обличчя було шкода дивитися. Він ніколи не бігав по коридору, не хуліганив разом з друзями, жодного разу не кинув портфель. Він боявся, що вчителі скажуть: «Боже мій, від кого, але від тебе ми такого не очікували. Що скаже мама!». — Дитячі суїциди — це завжди запитання. Вони не плануються, це раптово прийняте рішення. Тому найчастіше дитячу смерть класифікують як нещасний випадок, — продовжує розмову психіатр. — Незавершені суїциди — це рідкість. Причина — хворобливий стан або неможливість прийняти якусь конкретну ситуацію. А статистики по дитячих суїцидів взагалі не існує. В усьому світі. А потім мами плачуть: «Я ж його пальцем не торкалася!».
Не сварили, а лише били простирадлом Як не дивно, випадки насильства найчастіше відбуваються саме у формально благополучних сім’ях з достатком. Тому і є більш завуальованими: мама і тато працюють, дитина одягнена, взута, нагодована, здавалося б, що ще треба? Олексій і Катерина Гальчинські — інтелігентні люди з вищою освітою. А у 8-річного Максимка енурез, який не піддається лікуванню. Лікар порадив завести порядок, щоб дитина щоранку прала за собою постіль: «Створіть йому домінанту відповідальності за свої вчинки, щоб йому було неприємно це робити». Півроку лікування зійшли нанівець. Поки одного разу у бесіді з лікарем Максим не проговорився — батьки його не сварять, а просто б’ють простирадлом, а потім, як покарання, змушують перестилати всім постелі й усе прати. Батьки на це відреагували цілком спокійно: «Ну, ви ж самі сказали, щоб йому було неприємно!». Виявилося, рукоприкладство в Гальчинських було постійним. Батькам було соромно, що в них така дитина, адже вони не могли нікуди поїхати, нікого не запрошували до себе в гості й нікому не могли сказати про свою біду. Багато людей стають агресивними, коли дитина не є доказом їхньої винятковості, не підвищує їхнього статусу і ролі в житті суспільства. А з візитів до психіатра винесли те, що хотіли самі — цілком чітку формулу «за що б’ємо».
Головне — дати дитині можливість висловитися «Жилеткою» може бути хтось із близьких, а то й телефон довіри. Сьогодні в школах працюють психологи і соціальні працівники. Але мало хто знає, що в обов’язки соціального працівника входить провідування сімей першокласників і складання відповідних актів про сімейний клімат кожної дитини. Економічне насильство бачать у першу чергу педагоги. Якщо в дитини немає одягу по сезону або шкільних приналежностей, вона недоїдає, то вчителі повинні сповістити про це соціальні служби, щоб розібратися, чому так відбувається і чи користується сім’я соціальними пільгами. Якщо вчитель помітив синці або небажання йти додому, що може бути результатом сексуального насильства — варто звернутися в міліцію. Але допомагати одній дитині безглуздо. Працювати потрібно з усією сім’єю. Багато батьків просто не розуміють, що їхні дії є тією чи іншою формою насильства. Іноді достатньо однієї зустрічі з психіатром, щоб батьки задумалися і змінили свою поведінку. P. S. Усі імена і прізвища з етичних міркувань змінені.
До речі Як повідомили в департаменті кримінальної міліції у справах неповнолітніх, за останній рік винесено понад 4000 офіційних попереджень батькам. До адміністративної відповідальності притягнуто 2,5 тисячі батьків, з яких 365 — займалися рукоприкладством. Всі вони відбулися штрафом… 17 гривень. А от за сексуальне насильство над дітьми батькам загрожує від 3 до 5 років позбавлення волі. За 2005 рік жертвами сексуальних домагань найближчих людей стали 26 дітей. Наприклад, у Красилівському районі батько двох дітей протягом двох років систематично бив дітей, а крім цього, користуючись дитячою безпомічністю, змушував займатися з ним сексом 9-річну дочку.
