Олег та Антоніна Цюпки разом з сином Василем побували у різних куточках світу. Батько родини представляв радянську фірму «Раделектро» в Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччині, Кореї та НДР. Він має чимало приятелів та друзів у цих країнах. У східний Берлін Цюпка з родиною приїхав у березні 1990 року. А через рік — разом із Радянським Союзом розвалилась і фірма, в якій працював Олег, він став безробітним, проте родина вирішила не повертатись в Україну. Антоніна за походженням — німкеня, отож забажала залишитись на батьківщині своїх предків.
Олег та Антоніна Цюпки разом з сином Василем побували у різних куточках світу. Батько родини представляв радянську фірму «Раделектро» в Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччині, Кореї та НДР. Він має чимало приятелів та друзів у цих країнах. У східний Берлін Цюпка з родиною приїхав у березні 1990 року. А через рік — разом із Радянським Союзом розвалилась і фірма, в якій працював Олег, він став безробітним, проте родина вирішила не повертатись в Україну. Антоніна за походженням — німкеня, отож забажала залишитись на батьківщині своїх предків. Син Василь закінчив гімназію і вступив до університету, працював водночас у кількох провідних фірмах Німеччини. Зуміла знайти роботу і Антоніна. Зароблених грошей їм вистачало не лише на заможне життя, але й на хобі — Василь захоплювався комп’ютерами, вивчив кілька іноземних мов, колекціонував старовинні книги та монети. Виїжджаючи у Німеччину, Цюпки були громадянами Радянського Союзу — віза, видана їм, закінчувалась у 1992 році. Цюпки отримали тимчасові німецькі паспорти, а в 1995 році подали заяву на отримання німецького громадянства. В червні 1999 року берлінське відділення посольства України видало документ, в якому відмовлялось забезпечити родину українськими паспортами, бо вони не були громадянами України. Тобто вони мали всі підстави отримати громадянство Німеччини, маючи статус осіб без громадянства. Однак через рік родина несподівано отримала виклик в українське посольство. Другий секретар Василь Марушинець показав їм довідку, в якій говорилось, що всі 12 років вони були прописані в Україні, а значить — є її… громадянами. Цюпки спробували заперечити, мовляв, вони свого часу були громадянами СРСР, а українського — не приймали і приймати не планують. Та чиновник їх слухати не став. Пізніше родину викликали у відділ з роботи з іноземцями, вилучили у них німецькі паспорти та запропонували заповнити анкети на отримання українських документів. Родина відмовилась це робити. І бюрократична машина безжально їх «роздавила». 13 червня 2002 року, щойно стрілки годинника минули восьму ранку, в квартиру хтось подзвонив. Коли Антоніна відчинила в двері, побачила на порозі трьох поліцейських. Вони були у цивільному. Жінці, її чоловіку Олегу та сину Василю наказали негайно йти з ними. Не дали навіть зібрати речі, на жодні запитання — не відповідали. Родину повезли у поліцейський відділок, обшукали і як злочинців, взявши відбитки пальців, розсадили — кожного в окрему клітку. Олег Цюпка, який за 12 років життя у Німеччині встиг перенести три інфаркти та п’ять операцій на серці, відчув себе погано. Та медичної допомоги у поліцейському відділку йому не надали. Скористатись законним правом на один телефонний дзвінок Василь Цюпка зміг лише близько 12-ї год. Та навіть коли приїхав приятель родини, допомогти їм нічим не зміг. Увечері Олега, Антоніну та Василя завезли в аеропорт. Чоловіку знову стало погано, і він попросив, щоб його оглянув лікар. — Отримаєте лікаря там, куди вас відправлять! — почув Олег від супроводжуючого. Родину посадили у літак та відправили в Україну. Так через 12 років вони знову ступили на українську землю. У Бориспільському аеропорту їм вручили свідоцтва на повернення в Україну. У Німеччині залишилось все їхнє майно, яке нажила родина тяжкою працею, в тому числі — безцінні сімейні реліквії та улюблена кішка, яка залишилась зачиненою в оселі. Антоніна мала з собою лише гаманець, в якому було 18 євро, та мобільний телефон. Розгублених вигнанців спершу забрав до себе їхній товариш з Києва, а по тому — Антоніна повернулась в Острозький район Рівенської області, де мешкає її мама. Зараз вся велика родина тісниться у невеликому помешканні. Цюпки вирішили боротись за свої права жити там, де бажають, бо суд підтвердив, що вони — особи без громадянства. Родина зверталась за допомогою в МЗС України, в посольство Німеччини, писали до Президента і в Кабмін, до Володимира Литвина і Ніни Карпачової, проте марно. Зрештою подали позов на Німеччину в Європейський суд, вимагаючи від цієї країни цілковитої реабілітації і повернення свого майна. Тепер — чекають результатів. Від розпачу і безсилля перед чиновниками двох країн Олег Цюпка остаточно підірвав своє здоров’я, з ним стався інсульт, він є тепер безпорадним. Чому ж родина прагне повернутись у країну, чиновники якої так жорстоко з нею повелися і залишили без засобів на прожиття? — Я хочу жити на батьківщині своїх предків, хочу, щоб Німеччина повернула моїй родині все майно, якого нас позбавила. Якщо і Україна, і Німеччина за демократію, то нехай ця демократія буде реальною, а не лише на словах, — відповіла Антоніна Цюпка. А МЗС України тим часом надіслало в Рівенську ОДА листа, в якому було прохання забезпечити Цюпок тимчасовим житлом. Голова ОДА Василь Червоній здивувався, чому це повинна робити обласна влада, та дав вказівку начальнику юридичного відділу ОДА Володимиру Сокалю вивчити ситуацію. До п. Сокаля ми й звернулись за коментарями: — Законних підстав для надання житла цій родині немає. По-перше, РОДА не є власником та розподільником житла, на відміну від Рівенського міськвиконкому. Проте останній також не має законних підстав для надання житла, адже Цюпки в черзі на нього не перебувають. І за статтею 34 Житлового кодексу України їх ніхто не визнав особами, що потребують поліпшення житлових умов. Якби родину визнали особами, що потребують житла, їм би треба було надати щонайменше 3-кімнатну квартиру. Отож виконати побажання МЗС РОДА не зможе.
