Життя Романа Василишина — «смугасте»: то злет, то падіння... «Бери шинель і йди додому!» — не раз говорив Василишин ці слова людям, які до останнього трималися за свої посади. Сам же ніколи не боявся залишитись без владного крісла, а отже, втратити публічність і впливовість. Хоч як і будь-яка людина важко переживає вакуум, який утворюється після цього. Так було у 80-х, коли довелося піти з посади директора «Газотрону» — тоді навіть частина так званих друзів відвернулась. І в 1998-му, коли залишив головування в обласній раді, передавши ці повноваження Корилкевичу. І в 2006-му, коли під час наступних виборів головою облради став п. Данильчук. «Коли досягаєш якоїсь вершини, завжди готуй собі соломку внизу, щоб не було боляче впасти», — не раз приказує він. Такою соломинкою для пана Романа як тоді, так і тепер, коли він знову втратив владне крісло, стає бізнес. Сьогодні він — заступник директора департаменту Української страхової компанії «Княжа» і депутат обласної ради. І хоч тепер у Василишина знову період певн ого «вакууму», та чимало людей і досі його пам’ятають. І як молодого директора «Газотрону», з якого він починав свою кар’єру на Рівненщині, і як «солдата Президента» на посаді представника Президента, і як дипломатичного голову обласної ради.
Роман Василишин зізнається, що й сьогодні щемить серце, коли він проходить повз будівлю «Газотрону». Згадує, як він, на той час повернувшись із Німеччини, де проходив військову службу, за порадою друзів влаштувався на підприємство. Це було у 1973 році. З «Газотроном» пов’язані не тільки нові враження у хлопця, який приїхав до Рівного з села Ясень, розташованого біля підніжжя Карпатських гір. А й спогади про першу зустріч з симпатичною дівчиною Галиною, яка згодом стала його дружиною. — Ми познайомились у гуртожитку, — розповідає п. Галина. — У моєї сестри був день народження, вона теж жила в гуртожитку. Прийшли двоє хлопців з параду, це ж було 7 листопада, голодні, заглядають на кухні, щоб то поїсти. Тож сестра їх і запросила. Познайомились, розговорились... Ми дев’ять місяців зустрічались, а 6 червня 1973 року одружились. Він працював на «Газотроні» — рано йде на роботу і допізна. Я працювала тоді бригадиром теж на цьому підприємстві. Та ще й на мені двійко дітей. Але я розуміла, що його робота вимагала багато і фізичних, і моральних зусиль. Коли ми жили на Фабричній, то навіть одна сусідка здивувалася, коли дізналась, що мій чоловік — Василишин, думала, що я мати-одиначка. І таке було... Роман Василишин визнає, що менше, ніж хотілося б, міг приділяти увагу своїй сім’ї, вдячний за терплячість і розуміння своїй дружині, з якою у шлюбі живуть уже понад 30 років. І все ж, незважаючи на зайнятість, він дуже дорожить сімейними стосунками, не забуває й дороги до батьківського дому — в село, де минуло його дитинство, допомагає і величезній родині (крім рідних, одних тільки двоюрідних братів — 12!), і односельчанам. — Кожна людина, коли проживе певний проміжок часу, відчуває , що її тягне на батьківщину, бо тут її корені, тут закопана пуповина, — зізнається п. Роман. — Скажу чесно, не виходить навідуватися сюди часто, так як хотілося б... Село велике, гір багато. Завжди мріяв, щоб людям жилося краще, бо вміють вони працювати. Оце проїжджав вулицями села, дивлюсь, скільки дітей багато йде зі школи. І душа радіє — значить, є майбутнє у нашого села. У рідному селі Ясень жив і вчився Роман до 14 років, закінчував середню школу на Тернопільщині, потім вступив до Львівського політехнічного інституту. — У школі я любив математику. В 5-6 класах вчився препаршиво, але середню школу закінчив із срібною медаллю. Тому проблем з навчанням в інституті у мене не було. А нахил до математики допомагав мені в майбутньому приймати блискавичні рішення — і коли був в армії, й коли працював на «Газотроні», — пригадує п. Роман. Життя набирало обертів. На «Газотроні» помітили його організаторські здібності й молодечий запал — з 1983-го і протягом семи років він очолював це виробниче об’єднання. А потім стрімке кар’єрне зростання у владі. Досвід роботи на посадах голови Рівненської облдержадміністрації, представника Президента на Рівненщині, двічі — голови обласної ради, дав змогу зробити такий висновок: — Я не вважаю себе політиком. Я більше господарник. Політик повинен уміти обманювати, малювати райдужні надії, гарне життя, бо ж людям подобається, коли їм обіцяють. Потім знову він виходить на трибуну, і знову ж таки обіцянкам немає краю. Я ж старався і стараюсь все своє життя говорити правду, якою б вона не була. Доля не завжди балувала Романа Василишина — були і злети, і падіння, але він до її примх ставиться філософськи: — Життя — воно завжди цікаве: і коли тобі добре й ти веселишся, і коли тобі зле... Як пригадаю, скільки в житті довелося пережити... Мені подобається те життя, яке воно у мене є. І сподіваюся, що попереду ще багато цікавих подій, з різними відтінками. Найдорожчим скарбом він вважає батьківську науку, яка допомагає жити і залишатися при будь-яких обставинах чесною і порядною людиною: — Мене завжди вчили батьки, що найцінніше — це чисте ім’я. Вони мені передали його чистим, і я повинен передати його дітям, онукам. Ми з дружиною вчимо дітей бути прикладом у всьому і не забруднити своє ім’я, бо потім його дуже важко відмити. Діти Васисилиша — уже цілком самостійні, мають свої сім’ї. Син Андрій — суддя Господарського суду, донька Юлія — юрист страхової компанії. Василишин зізнається, що з першого ж дня після шлюбу і син, і донька стали жити окремо: — Я сам, коли одружився, то зрозумів: чим далі ти живеш від батьків — тим кращі з ними стосунки. Тож і своїм дітям радив: краще ви зі мною не живіть. І не тому, що я поганий. У нас дуже хороші, дружні стосунки залишаються — вони щодня до нас приходять. Але живуть окремо. Донька з чоловіком винаймають квартиру — в нас є можливість її оплатити і фінансово їх забезпечити, поки не стануть на ноги. І Андрій, коли одружився, теж винаймав квартиру — тепер має свою. Найбільша втіха для Романа Василишина — його поки що єдиний 9-річний внук, якого й назвали на честь дідуся: — Це загальновідомо: всі сильніше люблять своїх внуків, ніж дітей, і уваги більше приділяють, з віком розумієш і враховуєш помилки, які допустив при вихованні своїх дітей. Ми — обидва Романи і дуже схожі навіть характерами. І до математики, як і у мене, у внука найбільша схильність є. Ми з ним — друзі, він діда слухається більше, ніж батьків, а бабуся, звичайно, балує. — Окрім філософського ставлення до примх долі, набутого житейського досвіду і мудрості, які ж матеріальні надбання має Василишин, якому залишилось два роки до пенсійного віку? — Я не мільйонер, але й не бідна людина. І сам маю, і з людьми ділюсь. Маю небагато — лише кілька десятих відсотка акцій у страховій компанії, а також дохід маю від власного невеличкого бізнесу — фірма «Роса» надає туристичні послуги, «Торос» — посередницькі. Але не це головне в житті. Грошей треба мати стільки, щоб вистачало на прожиття і ще чуть-чуть. Великі гроші спалюють людей, це як наркоманія чи алкоголізм. У мене цього немає. Я сплю спокійно і ходжу без охорони. Коли влада мінялась, до мене б першого прийшли — але цього не було, бо немає за чим йти, не зробив нічого злочинного в житті, щоб переживати. Вілл я не набудував — для чого це мені! Живу з дружиною в квартирі на вул. Пушкіна вже 11 років — і тих трьох кімнат для нас двох забагато. Маю дачу в Новоукраїнці — невеликий двоповерховий будинок з банею, теплицею. Любимо із сім’єю там відпочивати. — Цікаво, а який Василишин, так би мовити, «без краватки». Є ж, певно, якісь захоплення? — Захоплююсь філателією і нумізматикою. Люблю грати в преферанс...У нас є своя компанія — знаємо один одного вже років 20-30, більшість з них уже пенсіонери. Захоплює мене ця гра. А від полювання відмовився — шкода звірів вбивати. Якби моя воля, взагалі б заборонив полювання — берегти звірів вже треба, бо скоро опудала будемо ставити для мисливців... — Але ж без полювання чиновникам ніяк не обійтись — кажуть, всі питання у такій невимушеній атмосфері вирішуються. Навіть на рівні Президента... — І Кучма, і Кравчук, та й прем’єри, рідко приїжджали на полювання. Частіше — з Кабміну, колеги з сусідніх областей. Під час відпочинку ні я, ні Микола Сорока ніколи не ставили питання, що нам для області щось треба. Але коли після того їдемо в Київ — то всі питання для області вирішували. — І стосунки, мабуть, з тими людьми й зараз зберігаються дружні? — Так, і з Кравчуком бачусь, і з Кучмою недавно зустрічався — книгу подарував, видану при моєму сприянні, про своїх знаменитих односельчан з Ясеня — Івана та Кості Вагилевичів. — А з Юрієм Луценком? — З його батьком у нас дуже хороші стосунки були — людина він розумна була, прогресивна, здатна на компроміс, а це і в наш час дуже важлива риса. На його прохання я й взяв Юрія на роботу на «Газотрон», а пізніше — заступником в облдержадміністрацію. До Юри з повагою ставлюсь. Хіба що, вважаю, політична імпульсивність йому заважає. — Є у вас справжні друзі? — Друзі мої — давні, з якими із самого початку, тільки приїхав у Рівне, зійшовся, і, впевнений, будуть вони такими до кінця життя. Жоден з них, коли я був при владі, не отримав посади, бо ні кумів, ні друзів до влади я не приводив. І жоден з них ніколи не зраджував, не відвертався, не зважав на те, яку я посаду займав чи втрачав. — А коли ви почувалися комфортніше — будучи у владі чи в бізнесі? — Спокійніше — у бізнесі: тут відповідаєш тільки за себе і за невеликий колектив. Але в моральному плані — більше задоволення отримував на владних посадах, хоч і емоції різні були — вдається щось хороше зробити — радієш, що й твій внесок є, не виходить — і розпач, і депресія. Тобто для здоров’я — комерція краще, а для самореалізації, відчуття своєї затребуваності — влада. Хоча якби зараз запропонували йти у владу — нізащо б не погодився. Взагалі, вважаю, коли до влади пруться ті, кому за 60 — це неправильно, молодим треба давати дорогу — в них інше мислення. — І що, за ці роки ніяких пропозицій від влади не було? — Коли мінялася влада, я в цьому участі не брав. І в обласну раду йшов від нейтральної партії. Політика — це бруд. Не хочу в цьому брати участі. Можливо, й рейтинг мав невисокий, бо не вмію брехати, а люди ж так хочуть чути обіцянки про рай на землі! Коли зараз чую, як обіцяють за рік-два виплатити компенсації по знецінених вкладах — дивуюсь, як люди цьому можуть вірити. Немає ж економічного підґрунтя для виконання цієї обіцянки: якщо це зробити, знову будемо мати інфляцію у 800-900 відсотків. А от пенсії підняти, вважаю, можна. Багаті повинні поділитись — створити фонд і відраховувати кошти. — Ви депутат обласної ради. На наступні вибори знову підете? — Шкода, що вибори до місцевих рад відбуваються за партійними списками. Це помилка. Нехай партія висуває в кожний округ свою людину, і люди нехай вибирають конкретного депутата — тоді буде й відповідальність перед виборцями, толк буде. — Як ви сьогодні, перебуваючи поза владними кабінетами, оцінюєте роботу керівників області? — Поставив би «четвірку». Зараз легше працювати — фінансових ресурсів більше. Але шкода, що немає нових проектів, таких, як у ті часи — сірникова фабрика, цілодобове водопостачання, дитяче містечко, санаторій для ветеранів... Вдалося ж це все зробити! Зараз нібито намічається проект по очисних спорудах — добра справа. А важче нині працювати в зв’язку з політичною нестабільністю наверху. Бо відлуння й донизу йде. Захопились надто політикою, замість того, щоб економікою займатись. На місцевому рівні стабільність визначається співпрацею перших керівників. Тому, вважаю, що на рівні області й районів не повинно бути двох голів. Один — обраний громадою голова, який би очолював і виконавчу владу, працював би, не озираючись ні на Київ, ні на депутатів. А депутатський корпус лише контролював би його в частині виконання законів і директивних матеріалів. — Що ви вважаєте найбільшою справою свого життя? — Другого вересня цього року в селі Ясень на Івано-Франківщині, де я народився, ми відкрили пам’ятник Примирення. Увіковічнили людей, які боролись за Україну. 86 моїх односельчан загинули, перебуваючи в ОУН-УПА, 89 — у радянській армії. Старший брат моєї матері загинув, будучи оунівцем, а молодший Роман, на честь якого назвали мене — був солдатом радянської армії. Вони, як і тисячі інших, були звичайними людьми, яким довелось воювати по різні сторони. Ті дискусії, які відбуваються зараз у суспільстві, — не потрібні. Нам потрібне примирення.
